Одним із феноменів національно-визвольної боротьби минулого століття є масова участь у Русі опору українок, зокрема на західних теренах нашої держави, в Галичині й Прикарпатті.
Долі вояків ОУН-УПА, в тому числі й жінок-повстанок, у переважній більшості склалися трагічно. Вони гинули в страшних муках від рук катів-енкаведистів, проходили крізь пекло більшовицьких тюрем і таборів. Серед таких мужніх жінок – член Бережанської районної станиці Всеукраїнського Братства ОУН-УПА ім. Генерала Романа Шухевича – Тараса Чупринки «Лисоня» Ганна Степанівна Олексів (Бурбела). Народилася Анна (Ганна) Бурбела 5 квітня 1928 року в с. Вибудів Бережанського повіту (нині Козівський район) у працьовитій патріотичній родині. Зараз із чоловіком Володимиром мешкає в м. Бережани на вулиці С. Бандери.
– Майже всі мої родичі були націоналістами, – розповідає 90-річна пані Ганна. – Мій тато Степан Бурбела через участь в ОУН-УПА був змушений виїхати з села в 1944 році. Емігрував у Європу, а тоді в Америку. Додому так і не повернувся, похований у США. Удома в нас була партизанська станиця. Станичним був мамин брат, мій вуйко Микола Іваськів (псевдо «Чорний»). Ми з сестрою були активними учасницями гуртка при читальні «Просвіти». У нашій хаті не раз таємно збиралися повстанці. Зв’язковими збройного підпілля були і мама, й старша моя сестра Варвара (1926 р. н.), і я (мала псевдо «Калина»).
У 1945 році маму і нас із сестрою забрали більшовики. Два місяці ми перебували в катівні, потім нас відпустили. 1946-го в нашому селі біля читальні «червоні» вбили мого вуйка Миколу Іваськова та ще одного його побратима. Їх тіла закопали в Козовій біля цвинтаря. У 1947 році нашу хату більшовики обступили (через зраду), забрали нас із сестрою спочатку в Козову, тоді в Тернопільську тюрму, де ми зазнали страшних тортур, принижень, знущань червоних катів. Були фальшиві свідки, був трибунал. Та ми не зрадили, не зламалися, хоч не раз прощалися з життям. Присудили п’ять років таборів суворого режиму і довічне виселення. Про сталінські сибірські прокляті катівні ми вже раніше чули з розповідей односельців …
У місцях обмеження волі підпільниця Ганна Олексів (Бурбела) перебувала з 1947 по 1952 рр. Засудили й сестру. Далі – виселення. Важкі роки життя в Мордовії, в далекому Красноярському краї, сумні Різдвяні й Великодні свята, які тоді таємно відзначали за батьківськими звичаями. На щастя, там зустріла свою долю – Володимира Олексіва (1929 р. н.), теж із повстанської родини, що була депортована з с. Манаїв Залозецького (нині Зборівського) району. Там, у Красноярському краї, й одружилися, там народилася їх дочка Мирослава. Деяке «потепління» відчули після смерті головного більшовицького ката – Сталіна. Повернулись у 1958 р. Вирішили оселитися в Бережанах. Сестра пані Ганни Варвара (нині покійна) повернулася в рідний Вибудів. Було важко, адже «ворогам народу» житло й роботу знайти непросто. Згодом чоловік пані Ганни влаштувався водієм. Спочатку винаймали чуже помешкання, потім придбали власний будиночок. Дочка деякий час працювала в Бережанській музичній школі, зараз у США. Вона часто телефонує, влітку приїжджає до батьків у гості. Навідуються до них і двоє внуків, п’ятеро правнуків.
Якось легше стало на душі, коли в рік проголошення Незалежності України пані Ганна дізналася про реабілітацію. 14 березня 1991 р. президія обласного суду відмінила зловісне рішення тодішнього МГБ. Справу припинено через недоведення фактів її участі в скоєнні злочину. Щемить серце, коли зі старенького магнітофона слухаєш зворушливо-сумні тюремні пісні, складені в холодних сибірських таборах, у виконанні підпільниці Ганни Олексів (Бурбели), записані на касету її люблячим чоловіком.
Поважне подружжя Олексівих залюбки показує родинні архіви, патріотичну літературу, вервичку з хліба, яку політв’язень Ганна зробила в мордовських таборах, старовинні молитовники й Біблію, які дивом вдалося пронести п. Володимиру крізь весь цей хресний шлях українських підпільників. Ще одна вервиця для молитви, виготовлена Ганною Бурбелою з хлібного м’якуша у 1955 р. в с. Явас (Мордовія), є у фондах Тернопільського історико-меморіального музею політичних в’язнів. У квітні 2013 р. цю вервицю було представлено на виставці «Моє серце рветься на волю» в Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» (Львів). Важливо, що у важкі часи глибока віра в Бога підтримувала дух українок, усіх жінок із подібно долею. Роблячи вервички з хліба, вишиваючи риб’ячими кістками з нитками ношеного одягу образи, символічні картини, сподіваючись на кращу долю, вони терпіли й прагнули волі не тільки для себе, а й для своїх рідних, для всієї України.
Ще кілька років тому Ганна й Володимир Олексіви, як добре почувалися, радо відвідували громадсько-культурні заходи, зокрема фестивалі стрілецької й повстанської пісні «Дзвони Лисоні», роковини створення УПА, вшанування борців за волю, Шевченківські вечори. Пишаються почесними ювілейними відзнаками Братства ОУН-УПА ім. Генерала Романа Шухевича – Тараса Чупринки «Лисоня», грамотами районної ради і районної держадміністрації за вагомі особисті заслуги в національно-визвольній боротьбі, відданість ідеалам незалежності Української держави, плідну громадську діяльність.
Згадуючи минуле, учасники збройного підпілля, жертви московсько-більшовицького терору, політв’язні сталінських таборів уболівають за сьогодення, за майбутнє України, добру долю нашого народу. Вірили в перемогу Майданів, вірять і в перемогу у війні з московськими окупантами. Свято вірять у те, що нинішнім українським воякам, як і колись повстанцям, вистачить сил і мудрості зберегти Україну для нащадків.
Тетяна Бідзіля, м. Бережани.
Фото автора та з родинного архіву Олексівих.
