«Была бы жива Россия» або про Короленка як малороса

2002 року у Москві побачила світ книжка Володимира Короленка з промовистою назвою «Была бы жива Россия». До неї ввійшли невідомі публікації письменника останніх років його життя. Зокрема і стаття, чий заголовок дав назву самій книжці.

«По-украински не говорил никогда и никогда по-украински не думал»

Комуно-російський окупаційний режим творив в Україні культ Короленка багато десятилітьКомуно-російський окупаційний режим творив в Україні культ Короленка багато десятиліть

Зупинюся на деяких творах із цього збірника. Передовсім на статті «Український шовінізм». Написати її Короленка підштовхнув інцидент, що стався у Харкові навесні 1918 року, коли під час виступу відомого есера Лєбєдєва харків’яни почали вимагати, щоб той виголошував промову українською мовою. У цьому Короленко побачив «….грубе національне зазнайство і марнославство…».Якщо згадати походження слова шовінізм, то його правомірно вживати лише щодо імперій, а не стосовно націй пригноблених. Не думаю, що Володимир Галактіонович не знав про наполеонівського солдата Шовіні, який пропагував перевагу французької нації над іншими і відстоював її право на експлуатацію інших націй. Саме його ім’я дало назву ідеології імперського чванства. Питання лише в тому, що для Короленка Батьківщина, як він пише, «Отєчєство», – це неподільна Росія.

Про те, як «прославився» на святі відкриття пам’ятника Котляревському тодішній міський голова Трегубов забороною промов українською мовою, Володимир Галактіонович, звісно, знав, бо про те тоді говорили і в Україні, і в Росії. Втім відгукнувся на ці події аж… 1916 року, в публікації «Котляревський і Мазепа». Там він засудив ганебний вчинок Трегубова, але виходило так, ніби це була особиста ініціатива боягузливого міського голови. Безумовно це було не так: Трегубов справно виконував вказівку «згори». Та чомусь Короленко не назвав свою публікацію «Російський шовінізм», і навіть такого слова у статті не вжив. Проте через рік, у час Української революції, Короленко вже сумнівався: «Тепер не знаю – чи написав би я цю статтю». Отже, його демократизм, схоже, закінчувався там, де починалися незалежна і самостійна Україна, право її народу на вільне життя і розвиток власної культури.

Але повернімося до короленківської книжки «Была бы жива Россия». Почитаємо його статтю «Перед приходом німців. Лист з Полтави». «…Для міського населення, інтелігенції і напівінтелігенції, російська мова ближча, ніж українська, і перевчатися доводиться (напр. учителям і службовцям міста, земства і т. д.) штучно… Піде та ж історія навиворіт: маскарадний і квасний патріотизм!..». Слава Богу, що не «шовінізм», але далі коментувати, цей пасаж немає сенсу.

Цікаво, що у листі до сталінського письменника Максіма Горького (лист від 10 липня 1913 р. із с. Хатки на Полтавщині) Короленко пише: «Вам говорили, будто у меня есть готовый рассказ, да еще на украинском языке. Это неверно. Раз я сделал запись со слов одного из здешних своих соседей. Но это именно сырая запись, материал для рассказа, а не самый рассказ. Украинским языком я не владею. Понимаю все, но Вы знаете, что значит владеть языком в художественном произведении. Образ, мысль являются в мозгу одновременно со словом. А мне приходится перетаскивать это с русского языка, и слова не только не являются сразу, но порой не приходят совсем. Могу еще кое-как представить себе говорящего мужика и кое-как передать его речь, но свое, то, что от себя, – решительно не выливается в эту форму. Дело в том, что я в детстве и юности говорил по-польски и по-русски. По-украински не говорил никогда и никогда по-украински не думал. Пробовал здесь, просто даже из любопытства, и вижу, что ничего не выходит. Не хочу поэтому и заигрывать с украинской литературой, делая вид, что могу писать по-украински».

«Моя Родина – русская литература»

Короленко не був ні росіянином, ні тим більше українцем. За наявності генетичних українських і польських коренів він є яскравим прикладом малороса з добре прихованим комплексом меншовартості. І це його біда. Можливо, він її й не усвідомлював. А може, наприкінці життя й усвідомлював, бо тоді чому Левко Чикаленко у своїх споминах записав: «…Короленко, признаючись С. Єфремову, наче з якимось сарказмом про себе, що він, мовляв, «заблудився» був на своєму віку…». А проте на пряме запитання Михайла Русова «Яку Батьківщину він уважає своєю?» Короленко відповів так: «Моя Родина – русская литература».

Ще одна промовиста цитата. «Где-то под спудом в нём лежала застарелая русская скука, скука русских изб, русских провинциальных квартир, русских луж и заборов…» (К. И. Чуковский. Дневник 1901-1924 г.:Москва, «Советский писатель», 1991, 1996.)

Як же ставився Короленко до української літератури? Коли мова заходила про творчість Шевченка, короленківські оцінки рябіли штампом: «націоналістичний романтизм», нібито відірваний від реального життя, а особисто йому ближче творчість Нєкрасова і Тургенєва, i образи «бурлаків захопили його душу більше, ніж гайдамаки Шевченка».

«Програма Денікіна заспокоїть море російського життя для нового руху»

Короленко навіть не уявляв собі можливим розпад Російської імперії. Для нього це була б трагедія. При тому він ніби розуміє, що «для Росії повернення до старого немислиме… Росія може стати єдиною в істинно демократичному сенсі тільки шляхом децентралізації і автономії областей…».

А ось публікація «Не роздувайте ворожнечі»:«…Ми, наприклад, живемо в Україні, котра ще недавно жила спільним життям з Росією, страждала з російським народом від одного гніту… Зараз між Україною і Росією війна. Ідуть нерішучі переговори про мир, а поки що… Поки що, відмовившись під впливом безумно сприйнятих інтернаціональних лозунгів від захисту спільної батьківщини, – Росія не добилася миру, а тільки увігнала війну всередину…». Виходить, що Росія миротворець і добивалася миру. Володимир Галактіонович навіть не помітив і словом не згадав «миротворця Муравйова». Вважаю, це також не випадково.

Насамкінець надзвичайно показова ілюстрація до постаті Короленка – зі статті «Трагедія колишніх офіцерів»: «…Я вважаю, що програма генерала Денікіна, якщо її провести до кінця, дає приблизно те, на чому могло б урешті-решт заспокоїтися розбурхане море російського життя для відпочинку і нового руху…». Отож самостійною Україну російський письменник Володимир Короленко не бачив. Минуло понад сто років, і послідовник Денікіна, диктатор росії Владімір Путін продовжує ворожу денікінську політику «єдіной і нєдєлімой России». І знову палає війна Росії проти України…

Чиє ім’я має носити Полтавський педуніверситет?

Ця війна має не лише збройний, але й інформаційно-культурний вимір. Наш публічний простір протягом тривалого часу маркувався іменами комуністів, росіян, малоросів…Приміром ім’я Короленка дотепер носить Полтавський національний педагогічний університет – українська вища школа вчителів, які формують майбутнє обличчя Української нації. Немає великого дива у тому, що за радянських часів не знайшли іншої кандидатури. Навпаки, це якраз закономірно. Адже, як пише Євген Маланюк, «…на самім початку совєтської окупації – вулиця столичного Києва, яка носила ім’я князя Володимира Святого і Великого, була, як стій, переоктябринена на вулицю Володимира Короленка».

То що ж зробив для української освіти Володимир Короленко, ім’ям якого у Полтаві названі вулиці і педагогічний університет? А нічого…

музей Короленкамузей Короленка

При цьому Полтава має гідного сина, першого міністра освіти України в уряді УНР, поета, перекладача, члена літературного гуртка «Плеяда», справжнього українського освітянина, який навіть власне життя поклав на вівтар української освіти, – Івана Матвійовича Стешенка. Це ж його підступно і підло вбито більшовиками у Полтаві 1918 року. І про той акт «червоного терору», який сколихнув тоді всю Україну, гуманіст полтавець Короленко навіть словом не прохопився. Не знайти про цю резонансну подію нічого і в цій книжці. Хіба що три рядки – у щоденнику Короленка: запис 30 липня 1918 року. «….И в ту же ночь на дороге с южного вокзала убили бывшего министра просвещения Стешенко, шедшего пешком с сыном. По-видимому, тоже грабили, но ограбить не успели, так как сын поднял тревогу…»

Така собі нотатка про «побутовуху». I це при тому, що Короленко знав Стешенка з 1897 року і навіть писав рецензії на його твори, які опублікував Данило Мордовець у Санкт-Петербурзі. Отакі вони, короленківські маневри: між гуманізмом та імперською ідеологією.

Згідно з Постановою ВР про пам’ятні дати та ювілеї цьогоріч на державному рівні відзначається 150-річчя Івана Стешенка. Кому ж, як не Полтаві, першою слід гідно увічнити його пам’ять Івана Стешенка, найменувавши ім’ям видатного освітянина Полтавський національний педагогічний університет. Та не так думають найвищі полтавські очільники, бо, як сказав мені один такий «український патріот», «Стєшєнко – ето нє наш гєрой».

Важливим кроком до перемоги у світоглядній війні з росією є прийняття парламентом і підписання Президентом Закону України» «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Тож я впевнений: настане час – усе зміниться.

Григорій Титаренко, м. Полтава, краєзнавець, журналіст, лауреат премії Полтавської обласної ради імені Петра Ротача

Поділитись
Коментарі

Читайте також

Мультимедіа