Юрій Щур
Після того, як більшовики перемогли війська УНР та встановили контроль над територією України у 1920 р., вони однак не могли почувати себе повними тріумфаторами. Зважаючи на «жорсткий урок 1919 року», коли під впливом шовіністичної поведінки більшовиків українське селянство вибухнуло масовими повстаннями, червоні були змушені йти на поступки, зокрема запровадити українізацію.
Проте, повної «пацифікації» жителів України їм досягнути так і не вдалося. Сучасна Запорізька область не стала винятком і тут на початку 1920-х рр. ще давалися взнаки відголоски революційної отаманії. На початку 1922 р. совєтські органи держбезпеки виявили підпільну петлюрівську організацію у Веселівському районі Мелітопольського повіту. Протягом наступного року совєтські органи влади та держбезпеки на межі сучасних Запорізької та Херсонської областей відчутно турбував вільнокозачий повстанський загін ім. Тараса Трясила на чолі з отаманом Грищенком, який за визначенням Київського губернського відділу ГПУ був «одним з останніх представників партизансько-повстанської діяльності».
У другій половині 1920-х рр. ситуація на Запоріжжі характеризувалася відносним «затишшям». Запровадження НЕПу, українізації, створення нібито суверенної УССР викликали у широких колах української громадськості надію, що український народ перебуває у новій епосі своєї державності – національній за формою та соціалістичній за суттю. Проте у 1928 році ситуація змінилася: тоді було проведено хлібозаготівельну кампанію, яка мало чим відрізнялася від політики «воєнного комунізму». Яскравою ілюстрацією тут можуть стати слова тодішнього першого секретаря Московського комітету ВКП(б) В. Молотова, який 1 січня 1928 року прибув до Мелітополя: «нажимав вовсю, щоби викачати добренько хліб», оскільки «селянин повинен дати позику».
Примусовими хлібозаготівлями й іншими заходами режим поступово «електризував» селян і достатньо було іскри, щоб село в черговий раз вибухнуло. Спочатку спротив проявився, здебільшого, у «волинках» та «баб’ячих бунтах». Хвиля останніх весною 1928 р. прокотилася по усій території УССР, набуваючи у деяких місцевостях масового характеру.
Особливе занепокоєння влади викликали антиколгоспні демонстрації, які часто набували характеру відкритого збройного опору. Збройні демонстрації, які можна було придушити лише за допомогою військових частин – щось більше за стихійні бунти та виступи. Р. Конквест називав їх величезними збройними повстаннями, що нагадували про події «першої селянської війни 1918-1922 рр.». За деякими підрахунками, у 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тисяч.
Пік повстань припав на першу половину 1930 р. У цей час радянський уряд здійснив найбільш жорсткі репресивні заходи проти селянства, яке відповіло бунтом. За кількістю бунтів Україна стала лідером: лише у березні 1930 р. було зафіксовано 2945 виступів. До 10 березня антирадянські повстання охоплювали 18 округів (110 районів). Антиколгоспний спротив в українському селі загострювався національними питаннями, які посилили згуртованість селян, особливо коли організатори колгоспів належали до інших національностей (здебільшого – росіяни або євреї). Значна частина повстань відбувалася під гаслами повалення совєтської влади й відновлення незалежності України.
В Запорізькому краї протистояння влади й селян виливалися головним чином у «баб’ячі бунти» та «волинки». У с. Кам’янка Запорізького округу близько 600 селян більше двох годин блокували будинок райвиконкому, вимагаючи хліба. У інформаційному зведенні ГПУ вказувалося, що серед мітингарів було чутно антисовєтські вигуки. Хвиля «баб’ячих демонстрацій» охопила всі райцентри Мелітопольського округу. Ці виступи були придушені співробітниками ГПУ та міліції лише за допомогою масових арештів.
«Волинки» відбувалися у селах Санжарівка, Марфопіль (Гуляйпільський район), Новоданилівка й Хитрівка (Оріхівський район), у них взяло участь до 100 осіб. Масові виступи відбулися у Запорізькому та Михайлівському районах: Розумівка (5 «волинок», 400 осіб), Мар’ївка (1/200), Біленьке (2/300), Любимівка (2/450) та Широке (5/1500). В деяких населених пунктах виступало по 20-30 промовців. Найбільший виступ відбувся у с. Широкому, який тривав півтора місяці, на ліквідацію селянського заворушення виїжджала оперативна група НКВД. Було заарештовано 9 активістів, зі сторони селян була спроба роззброїти військових.
В липні 1930 р. в с. Михайлівці близько 1000 осіб виступили проти незаконних дій каральних органів. Після розгрому овочевої крамниці ця акція поширилася навколишніми селами.
На ст. Пришиб Михайлівського району близько 200 жінок, доведених до відчаю, при навантаженні борошна почали розбирати хліб по домівках. Загін міліції, що прибув для наведення порядку, був побитий селянами.
Тиск на селянство й далі виправдовувався необхідністю досягти найбільших темпів зростання важкої промисловості. Відповідні завдання було поставлено й перед ГПУ. У травні 1928 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову, згідно з якою «зважаючи на серйозне пожвавлення антисовєтської, кулацької діяльності на селі, зокрема у зв’язку з частковим недородом й пересівом, особливо у степових округах (Запорізькій, Мелітопольській, Херсонській тощо)» ГПУ необхідно було заходами репресій посилити боротьбу з активним антисовєтським елементом на селі (колишніми поміщиками й поліцейськими, священиками, куркулями). Також необхідно було посилити боротьбу з організованими антисовєтськими групами (монархісти, сіоністи, українські націоналісти). Останнім приділялася окрема увага.
У червні 1928 р. голова ГПУ УССР В. Балицький надіслав генеральному секретарю ЦК КП(б)У Л. Кагановичу доповідну записку «Про пожвавлення української контрреволюції», з акцентуванням уваги компартії на активізації українських націоналістичних сил, в першу чергу, на селі. Відповідно, така ситуація вимагала негайного втручання, що знайшло своє відображення у різного роду великих кримінальних справах та гучних судових процесах.
Частішали випадки селянського невдоволення і органи держбезпеки вишукували ворогів на селі. У записці ГПУ УССР про організаційно-господарський стан колгоспів за матеріалами агентурного вивчення їхньої діяльності за 1931 рік повідомлялося, що у колгоспі «Промінь культури» Мелітопольського району існує куркульське угруповання чисельністю до 10 осіб, до якого також належать антирадянщики. Під час хлібозаготівель угруповання намагалося організувати «баб’ячий бунт». Зі сторони учасників помічалася антиколгоспна агітація. Загалом же, у донесенні відмічається, що факти «шкідництва» виявлені були у 19 колгоспах.
Про посилення боротьби із «куркульсько-петлюрівськими та контрреволюційними елементами» 22 листопада 1932 р. доповідав голова ГПУ УССР С. Реденс генеральному секретарю ЦК КП(б)У С. Косіору. Така робота проводилася відповідно до постанови політбюро ЦК КП(б)У «Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп» від 18 листопада 1932 р. Основна мета заходів полягала у виявлені «контрреволюційних центрів, які організовували саботажі й зрив хлібозаготівель й інших господарсько-політичних заходів». На проведення операції було мобілізовано увесь чекістський апарат.
Серед наведених С. Реденсом окремих агентурних розробок, які підлягали ліквідації під час операції, фігурують матеріали по сучасній Запорізькій області. Зокрема, за характеристикою «українська контрреволюція» у Василівському районі було виявлено повстанську групу, яка складалася з колишніх петлюрівців та махновців на чолі із старшиною Армії УНР Бутом. Чекісти оперували даними, що група мала вогнепальну зброю. Ліквідації підлягали 7 осіб із вказаної групи. У смт. Якимівка встановлена контрреволюційна група, яка мала на меті підняти антирадянське повстання. Планувалося ліквідувати усю групу.
Окреме місце у доповідних ГПУ займала «сільська контрреволюція», яка полягала у саботажі хлібозаготівельної кампанії, крадіжках та розбазарюванні колгоспного й державного майна. На території сучасної Запорізької області такі групи біли виявлені у колгоспах ім. Чубаря, ім. К. Маркса, артілях «Червона Зоря», «Ударник» та «Широкі лани» Чубарівського (Пологівського) району. Така ж ситуація була в артілях ім. К. Маркса та ім. Будьонного Михайлівського району й багатьох інших населених пунктах та районних центрах від Запоріжжя до Мелітополя й Бердянська.
Відкинувши ідеологічні нашарування, притаманні звітності совєтських органів державної безпеки, тут бачимо цілеспрямовану політику з ліквідації будь-яких проявів антисовєтської налаштованості. Комуністична влада боролася з українським селом, вбачаючи у ньому загрозу тотальній совєтизації, пам’ятаючи його роль у подіях Української революції та повстансько-партизанському русі.
