Лариса Громадська
Нещодавно у Воронькові (Бориспільський район Київської області) відбувся літературний вечір «Поет зі штормової хвилі», присвячений пам’яті шестидесятника, члена Національної спілки письменників Бориса Мамайсура (1938 – 2003). 15 серпня поетові мало б виповнитися 80 літ, а 19 листопада минає 15 років від дня його смерті. Це людина незвичайної волі, надзвичайного таланту, про яку поет Микола Карпенко сказав: «Високо й глибоко сягав його дух».
Організувала свято пам’яті заслужений вчитель України, завідувач шкільного музею літератури рідного краю Надія Іванівна Гриценко. На творчий захід завітали поети Бориспільщини, члени Національної спілки письменників України, журналісти, сестра Бориса Мамайсура Валентина Сергіївна, учні та вчителі школи, педагоги освітніх закладів Бориспільщини.
У виконанні старшокласників, учасників шкільного театру «Барвінок» прозвучали літературно-музична композиція за творами Бориса Мамайсура і розповіді про нелегку долю талановитого і мужнього поета.
Борис Мамайсур належав до когорти Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Світличного, Василя Стуса, Миколи Вінграновського, Івана Драча… Біографічні дані поета внесені до енциклопедії «Рух опору в Україні: 1960 – 1990», яка вийшла у видавництві «Смолоскип» 2010 р. Його ім’я вписане до історії літератури України.
Народився він 15 серпня 1938 року на Харківщині. Після закінчення школи двічі вступав до університету Тараса Шевченка на факультет журналістики, але не пройшов за конкурсом. Працював у колгоспі різноробочим, кореспондентом районки. 1958 р. вступив до Харківського бібліотечного інституту. Після закінчення вузу не поїхав за направленням, а через матеріальну скруту змушений був працювати матросом, будівельником у Казахстані на цілині. Важка праця підірвала і так слабке здоров’я, і він повернувся додому. Працював у бібліотеці Києва.
1962 року окремі вірші Мамайсура ввійшли до збірки юних українських поетів «Щасливої дороги». У 1963 вийшла перша книжка поета «Коли буде шторм?» Подальші публікації були заборонені через відмову співпрацювати з владою… Та твори Бориса Мамайсура поширювалися самвидавом. Цьому сприяв Іван Світличний, у якого Борис Мамайсур жив на квартирі у 60-х роках. Послухати поета у магнітофонному запису або поспілкуватися вживу приходили Лесь Танюк, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська. На квартирі Світличного неодноразово проводилися обшуки, були вилучені звукозаписи, а також машинописи, які Борис Мамайсур віддав йому на рецензування.
Після заборони друкуватися в Україні кілька поезій Бориса Мамайсура, надіслані Світличним, вийшли у Празі, перекладені чеською мовою (1965 р.).
Про його неабиякий поетичний хист, літературне новаторство схвально відгукнулися Максим Рильський та Василь Стус.
Арешти побратимів, вилучення рукописів, заборона друкувати свої твори негативно вплинули на здоров’я поета. Його запроторили у Глеваху до психіатричної лікарні, кинули до палати із тяжкохворими. Він зазнавав нестерпних тортур і побиття: усіляко намагалися вбити його свідомість… До Бориса не пускали ні друзів, ні рідних. Це була страшна епоха «застою», коли свідому людину, інакомислячу, що має власну позицію, спецслужби опускали на саме дно, намагалися піддати забуттю, стерти з пам’яті шанувальників поезії. Борис Мамайсур пройшов справжніми колами пекла… Проте не зламався. Він мав впертий, відвертий, іноді різкий, характер. Непоступливість, не сприйняття міщанства і підлабузництва, відірваність від літературного процесу сприяли депресії, він замикався у собі. Хтось вважав його диваком і відлюдьком… А він писав вірші…
Світлою сторінкою у житті поета було кохання. Через листування він познайомився з Марією Матух з міста Хмельницький. Борис писав дівчині, прикутій до ліжка, листи від імені Івана Хоменка з Воронькова, також нерухомого після аварії. А коли Іван помер, Борис продовжував писати, адже добре розумів, що таке самотність. Марія також писала вірші, які друкували у місцевій пресі, тож у них було багато спільного. Вони листувалися 17 літ! Всупереч рідним, одружилися (1985 р.) і разом прожили 18 років. «Борис мав благородну душу. Він був уважним, не кидав докорів за мої фізичні недоліки, а то для жінки – головне. І я дякувала за це Богу, що у мене золотий чоловік! Навіть родичі раділи за нас, а моя мати заспокоїлась, казала: «Діти, ви, певно, народжені одне для одного!» – пише Марія у нарисі «Дві долі». Вона пригадує, що Борис мав душевний порив до прекрасного, умів глибоко проникнути у слово поезії, з ним було цікаво спілкуватися, він любив українську мову і непогано знав німецьку і польську…
Поет Петро Засенко пригадував, як познайомився з Борисом – чорнявим красенем, з довгими вусами, у вишиванці, який плекав у своєму серці велику любов до рідної землі, до природи. «У нього було прадавнє непідробне українське, козацьке єство. Він мав міцний характер, не сприймав радянську ідеологію, мав свою позицію, знав, навіщо прийшов у життя»…
1991 року у газеті «Літературна Україна» вийшла стаття Івана Дзюби про Бориса Мамайсура і ряд неопублікованих віршів. Славне поетове ім’я було повернуто із забуття. Його твори друкуються і в журналі «Україна». За сприяння Івана Дзюби 1997 року вийшла друга збірка Бориса Мамайсура «Другий початок». Книжка «Йди і говори» побачила світ у 2006 році, після смерті поета.
Звичайно, його радикальні, відверті, правдиві вірші, у яких він критикував радянську епоху, лицемірів-поетів, байдужість, непримиренність до неправди, не подобалися цензорам. Багато творів не дійшли до нас, а, можливо, десь чекають свого часу в архівах КГБ… Але важливо, що ім’я гордого, непохитного поета Бориса Мамайсура, для якого честь і воля були понад усе, воскресає із забуття.
