Юрій Щур
Боротьба НКВД з українцями у Ленінграді у 1931 році
Місто Ленінград (сучасна назва – Санкт-Петербург) завжди вирізнялося на фоні інших міст Росії, як «білої», так і совєтської. Пояснень цьому багато і не бачимо сенсу на них тут зупинятися. Разом із тим, це місто також мало в своїй модерній історії достатньо сюжетів, пов’язаних з українським рухом. Не слід забувати, що саме це місто розташоване дуже близько до совєтсько-фінського кордону, через який членами ОУН здійснювалися перекидання кадрів та літератури на територію СССР.
Відомий совєтський диверсант Павло Судоплатов у спогадах писав, що саме у Ленінграді у бібліотеці імені Салтикова-Щедріна зберігався архів ОУН. І хоч підтвердження фактів наявності цього архіву на сьогоднішній день не знайдено, пропонована нижче історія, на думку дослідника із Слов’янська Донецької області Олександра Добровольського, має безпосереднє відношення до спроб ОУН поширити свою діяльність на територію УССР та СССР у 1930-х роках.
У листопаді-грудні 1931 року в Ленінграді було заарештовано шестеро діячів культури, які стали фігурантами справи №4039-31 «Контрреволюційна група українців шовіністів». Появу цієї групи українців у Ленінграді слідчі ГПУ пояснювали наступним чином: ліквідація органами ОГПУ в 1930-1931 роках багатьох контрреволюційних організацій, які діяли на території УССР, примусила багатьох учасників цих організації виїхати за межі совєтської України, щоб уникнути репресій органів держбезпеки. Принагідно відзначимо, що один із заарештованих, Андрій Ірій-Авраменко, у 1929 році дійсно був заарештований і Особливою Нарадою при Колегії ГПУ УССР йому було винесено вирок – 3 роки заслання на Півночі. Та Ірій-Авраменко скористався тим, що його відпустили до отримання рішення Особливої Наради і виїхав (втік) з Дніпропетровська (Дніпра). Як виявилося, виїхав він до Ленінграду.
Андрій Авраменко
Тим часом, українців у Ленінграді стало настільки багато, що співробітники ОГПУ у своїх документах почали вживати назву «Українська колонія» й характеризували її як відверто націоналістично («шовіністично») налаштовану. Українці, які проживали у Ленінграді, писали чекісти, гуртувалися у національні організації та гуртки, які мали різну форму та спрямованість: земляцтва, будпросвіт, наукові спілки, гуртки тощо. Найбільш «шовіністичним» для ОГПУ було угруповання українців, сформоване навколо Українського театру «Жовтень».
Проведеними арештами в театрі та попереднім слідством співробітники ОГПУ визначили «наявність тісно згуртованого угруповання, члени якого проводили систематичну роботу з поширення своїх контрреволюційних ідей серед українського населення Ленінграду». Сприяли цьому, за визначенням слідчих, кілька факторів: отримання керівних посад у театрі, налагодження тісних зв’язків із офіційними та напівофіційними гуртками та організаціями й перебирання керівної ролі над ними тощо.
За справою №4039-31 були заарештовані: Дмитро Ровинський, Андрій Ірій-Авраменко, Борис Новицький, Микола Муренко, Володимир Дронніков та Фауст Бржозовський. Всі вони під час революції проживали на території України, брали активну участь в подіях, здебільшого на боці українських національних сил.
Лідером українських «контрреволюціонерів» співробітниками ОГПУ був визначений Ровинський, організатор та директор театру «Жовтень». Насправді ж, найбільшою його провиною була участь в Українській Центральній Раді під час революції. Не забули йому, звичайно ж, «близьке знайомство з Петлюрою й іншими видними націоналістичними діячами України».
У матеріалах справи також фігурувала інформація, що під час арештів в УССР по справі «Українського національного центру», там фігурувало й прізвище Ровинського, але на цьому особливо не акцентувалося.
Ворожість Ровинського, для ОГПУ, полягала й у репертуарі, який він підбирав для театру «Жовтень» як режисер. Значне місце у постановках театру займали такі твори, як «Гайдамаки», «Запорожець за Дунаєм» тощо, які «у театральному оформлені Ровинського плекали шовіністичні настрої». Зауважувалося також, що попри фінансовий неуспіх деяких постановок, «шовініст» Ровинський не мав жодного наміру змінювати репертуар.
По літературно-художній частині спільником Ровінського був колишній есер, активний учасник революційних подій Ірій-Авраменко. Інший «пособник» Ровинського – Муренко, крім іншого, мав перед ОГПУ власний «борг». Будучи зв’язаними із чекістами (очевидно, заагентуреним) систематично дезінформував їх і не надавав проти директора театру необхідних матеріалів. Лише після арешту, на допитах, він почав давати «правильні» свідчення.
Заарештований ОГПУ Новицький, хоч і працював у театрі юрисконсультом, проживав у Ленінграді нелегально. На території УССР Новицького підозрювали у роботі на контррозвідку білогвардійців і він підлягав арешту. Втікши до Ленінграду, проживав під прізвищами Селівон та Бренчанінов. Перед цим, переїхавши з Харкова до Одеси, проживав під прізвищами Самоленко й Волохов. «Закріпитися» у театрі й отримати нове прізвище йому допоміг Дронніков, надавши незаповнену розрахункову книжку, в якій вже були проставлені усі необхідні печатки.
Інші заарештовані по справі працівники театру, за даними ОГПУ, раніше належали до консервативних, у тому числі й «єдинонєдєлімих», партій та угруповань. Втім, це не завадило чекістам «зліпити» з усіх них «українське шовіністичне угрупування». Матеріали на цих ворогів совєтської влади мали направити на позасудовий розгляд Виїзної Сесії Колегії ОГПУ за статтею 58-11 Карного кодексу (організаційна діяльність, спрямована на підготовку та вчинення контрреволюційних злочинів).
Дмитро Ровинський за вироком від 21 березня 1932 року отримав 5 років концтабору. Покарання відбував у Свірському таборі. Особливою трійкою УНКВД 9 жовтня 1937 року був засуджений до найвищої міри покарання. Розстріляний у Сандормосі 3 листопада 1937 року.
Андрій Ірій-Авраменко також «отримав» 5 років, після відбуття терміну був звільнений. У 1940 році приїхав до Маріуполя, де під час німецької окупації став одним з організаторів місцевого осередку ОУН (р) та активістом «Просвіти». У 1944 році заарештований СМЕРШ та розстріляний у Маріуполі.
