Передмовлюючи повість Євгена Загачевського «Львівська братія», яка з’явилася в Торонто 1962 року, як видання Братства колишніх вояків Української дивізії УНА, відомий історик, вояк та публіцист Юрій Тис-Крохмалюк писав, що «…як і в житті, ці постаті це динамічні люди, сповнені прагненням чину, а не сумирні, простодушні мешканці міста. Хоч їхня участь у війні зводиться до функції простих вояків та ще подекуди підстаршин у чужому війську, в їхніх серцях горить ідея української державности, прищеплена друзями з однієї вулиці і батьками. Тими, що колись боролися в лавах українських військ і вірили в успішне завершення нашого змагу до власності державности… Вони не знають відчаю, хоч нераз жорстокі і абсурдні ситуації в чужому однострої могли б дати причину до розпачу. Навпаки, вони мужніють, ще твердше зціплюють зуби, вижидаючи дарма майже нездійсненних мрій: власного національного війська… Не хочуть бути простодушними плебеями, що пливуть не з течією, а проти неї, що відчувають у собі неспокій, прагнення до свободи й гарт боротися за неї. Вони не обожнюють всевладної ворожої сили. Ні не ламаються під її тиском, вони не визнають її всевідучости, ні не піддаються міражам, створюваних ворожою психологічною службою. Це як у «Лісовій Пісні»: «Звик волю шанувати»…».
Одним із представників знаменитої львівської братії міжвоєнної доби є Богдан Маців, який побачив світ у місті Лева 12 серпня 1925 року. З початком німецько-совєцької війни Богдан вступив до Юнацтва ОУН, а 1943 року зголосився до Української Дивізії «Галичина», пройшов рекрутський вишкіл у Гайделяґрі, а підстаршинський піхотинський вишкіл – у Ляуенбурзі, згодом закінчив старшинську школу – в Прозечніцах, на Чехо-Словаччині. Пройшовши з цією Українською Дивізією увесь бойовий шлях на війні, по її закінченню був у полоні союзників в Ріміні, а опісля – в Англії. Після звільнення з полону у грудні 1948 року знайшов собі працю на заводі переробки бавовни у місцевості Саут Болтон, вечорами ж брав фахові курси й активно вивчав англійську мову. В 1949 році поїхав до Західної Німеччини, в Мюнхен, і там включився в працю Краєвого Зв’язку (КЗ) Закордонних Частин ОУН, згодом повернувся до Великої Британії і перебував там аж до припинення діяльності цього втаємниченого КЗ.
Богдан Маців в однострої старшини Української Дивізії «Галичина» (1944)
До речі, у книзі «Про себе і КДБ розповідає «Марко» (1996), упорядником якої був побратим Богдана Маціва св.пам.Святослав Василько, є коротка згадка й про пана Богдана. Юліян Маґур («Марко») зокрема пише, що: «… В таборі я став членом Союзу Українців Британії (СУБ), де мене вибрали головою осередку. Там же вступив до Спілки Української Молоді (СУМ), обирався членом ЦК СУМу, ОУН(б), працював освітнім референтом підрайону. Вільного часу майже не було. На тих посадах довго не перебував тому, що Богдан Маців та «Горислав» (О.П. – ймовірно, це Модест Ріпецький (1921-2004) – лікар, видавець, вояк УПА в 1944 Лемківському курені, організатор Українського Червоного Хреста в Тактичному відтинку «Лемко», співорганізатор куреня «Рена», курінний лікар) (керівні члени ЗЧ ОУН) викликали мене до Манчестера і запитали, чи готовий допомогти воюючій УПА в Україні. Моя відповідь була однозначна. Таку згоду дав вже раніше, виповняючи анкету. Незадовго, у 1951 році, я приїхав до Лондона і зустрівся з подібними мені членами ОУН… У 1952 році до нас приєднали розвідників, який планували закинути на терени України разом з радистами. З того нічого не вийшло, бо англійці, як я вважаю, побоялися післати свого літака, а перейти німецько-чеський кордон не вдавалося через його сильне укріплення. Наступив 1953 рік. Мене, «Марка», і розвідника «Голуба» вирішили закинути на повітряній кулі на території Польщі…».
…В Лондоні Богдан Маців продовжував навчання у Політехнічному інституті, який викінчив 1956 року, а вже восени цього ж року еміґрував разом з дружиною Оленою до Канади, у Монреаль, де працював на хімічному заводі, аж до виходу на пенсію у 1985 році. Після переїзду з Англії до Канади в листопаді 1956 року пан Богдан відразу ж включився до громадської праці у місті Монреалі, його діти та дружина були членами Пластової станиці, а сам він став активним членом Пласт-Прияту, щороку допомагаючи у підготовці приміщень на пластові табори на пластовій оселі «Батурин», допомагав також у технічних справах, організовував різні заходи щодо збірок коштів на пластові вишколи. Кожного року він брав участь в організації тоді дуже популярної Пластової Маланки для української громади Монреалю.
Коли у 1984 році почалося інформаційна війна та переслідування дивізійників з боку центру Сімона Візєнталя Богдан Маців став одним із співзасновників «Товариства Оборони Доброго Українського Імені» при Монреальському відділі Конґресу Українців Канади. Товариство очолив відомий історик д-р Роман Сербин, а пан Богдан був секретарем, а згодом – головою цього Товариства. Як відомо, члени товариства, як свідки, брали участь у процесі судді Жюля Дешена в Оттаві.
Того ж таки 1984 року пан Б.Маців був обраний головою Монреальської станиці Братства Дивізійників 1-ої УД УНА і ним залишався аж до її ліквідації у грудні 2012 року, рівночасно був членом Головної Управи Братства Дивізійників. Як делеґат Головної Управи брав участь у святкуваннях 60-ліття заснування Дивізії «Галичина» в липні-серпні 2003 року у Львові, й під час цих святкувань, як делеґат ГУ Братства, відкрив Дивізійний Пам’ятник на Личаківському цвинтарі. Згодом, як делеґат ГУ Братства, брав участь у Світовому Конґресі Українців у Києві. Протягом багатьох років Б.Маців займався впорядкуванням архівів Дивізії та видавничою діяльністю. Його праця на цьому відтинку детально описана у часописі «Вісті Комбатанта» (ч. 4, 2014 рік) п.н. «Як дійшло до видання Альбома – «Українська Дивізія Галичина». У статті подані інформації про те, коли Богдан Маців був призначений Головною Управою Братства Дивізійників референтом архівів Дивізії, коли почав збирати світлини й впорядковувати альбоми. Після десяти років натхненної праці він створив чотири комплекти альбомів (кожний по шість альбомів – разом понад 1000 фотографій). Ці комплекти були офіційно передані до державних архівів в Оттаві, Вашінґтоні, Києві та Львові. По закінченню цієї праці Богдан Маців вирішив видати Альбом – «Історія Дивізії у фотографіях».
Наприкінці 1980-тих років українська громада в Канаді й США глибоко переживала позитивні зміни на теренах цілої України. В той час в Канаді засновано товариство РУХ, з осідком у Торонто, а пан Богдан став головою його Монреальського відділу. До Канади почали приїжджати цікаві гості з України. Їдучи до Торонто, зупинялися в Монреалі, а управа РУХ-у тут організувала зустрічі з ширшою громадою, як також більше близькі, ніби родинні, зустрічі у приватних домах. Гості з тоді ще підсовєцької України переважно мешкали у різних хатах і там перебували, як довго треба було, часто знов у поворотній дорозі в Україну. Бувало поверталися декілька разів, і тоді вже почувалися як у себе вдома. Тому що пан Богдан рано пішов на пенсію (у 59 років) і мав вільний час й можливість зустрічати гостей на летовищі, а у вільний час використовував кожну нагоду, щоб їм показати чудове місто Монреаль. «Першим гостем був д-р Дмитро Степовик, – пригадує пан Богдан Маців, – на самий Святий Вечір, 6-го січня 1989 року. Це було для цілої нашої сім’ї неймовірне переживання, головним чином для дітей. Ніби, як це так, раптом, несподівано, гість із України… і так цікаво розповідає про ту Україну, про яку вони чули і читали, хіба що тільки у казці, а може бачили у сні… Далі були відвідини В’ячеслава Брюховецького, цілої родини режисера Юрія Іллєнка (після того, як він був нагороджений в Канні за фільм «Лебедине Озеро – Зона», а в Канаді йшов показ у Монреалі, Торонто і Ванкувері…». Далі побував у родині Мацівих Михайло Горинь, згодом – громадсько-політичні діячі – Ярослав Кендзьор, Михайло Бойчишин, Михайло Поровський, В’ячеслав Чорновіл й Атена Пашко, Володимир Яворівський, Лесь Танюк, Іван Драч, Сергій Головатий та багато-багато інших.
У 1990 році Богдан Маців став представником Фонду Допомоги Дітям Чорнобиля в Монреалі, організував збірки коштів і пересилав їх до Управи цього Фонду в Торонто. Ці обов’язки він виконував протягом приблизно десять років. З великою приємністю і надзвичайним задоволенням він подорожував з дружиною Рідними Землями. Пан Богдан тільки 1992 року отримав можливість повернутися до свого рідного Львова, це перший раз після 49 років перебування на чужині. Тоді, коли зголосився до Дивізії в 1943 році, про таку долю йому навіть не снилося. Після цього Маціви відвідували Україну дуже часто й старалися оглянути якомога більше рідних теренів. Навіть відшукали родичів дружини Олени з дому Деркач на Вінниччині, біля історичного Тульчина. Про це Маціви завдячують нині покійному Юрієві Іллєнку, який обіцяв це, будучи в Канаді, з ними туди поїхати, і цю обіцянку він сумлінно виконав. Побували Маціви й у Харкові, Дніпропетровську-Січеславі, Одесі, а у 1995 році відвідали єдину українську школу в Донецьку, якій фінансово допомагала Монреальська Станиця Братства Дивізійників. У 1993 році подружжя Мацівих брало участь у святкуваннях 50-ліття заснування Дивізії у Львові та Києві, разом з іншими дивізійниками відвідали місцевості поблизу Бродів, де відбулися трагічні бої у липні 1944-го року. Тоді ж вони поїхали потягом до Криму, а 2003 року знов повернулися на півострів, але цим разом вже поїхали круїзом й мали можливість побувати у Севастополі, Ялті, та, їдучи автобусом, бачили чудові Кримські гори. Останнього разу Богдан Маців був з дружиною, сином, внучкою й внуком були в Україні 2008 року. Приємно було дивитися, як вони з радістю ходили по Львові, вдень і вночі, почували себе як вдома (в Києві російська мова їм була незрозумілою, а у Львові мова більше нагадувало їм мову діда і баби). Всі подорожі по Україні, часто в товаристві доньки Христини, відвідини приносили їм усім багато радості та втіхи…
Під час посвячення пам’ятника полеглим дивізійникам на Личаківському цвинтарі у Львові (2003)
27 липня 2009 у Львові презентували книжку «Дивізія Галичина у запитаннях та відповідях». Ця книга вийшла як спільний проект проект сайту maidan.org.ua і ветеранів Дивізії. На сайті всі охочі могли ставити свої запитання до учасників дивізії «Галичина». Відповіді на ці запитання склали зміст книжки, а ілюстрації зі свого архіву надав Богдан Маців. До створення книги залучено трьох учасників дивізії: Романа Колісника і Богдана Маціва, які зараз мешкають у Канаді, а також Леоніда Мухи, який живе на Львівщині. Книгу потім було перевидано кілька разів, загальний наклад видань досяг 10 000 примірників, частину примірників було передано до Львівського інституту Сухопутних військ. Прикметним є й те, що книжку згодом було презентовано в усій країні, і, в першу чергу, на Сході. Презентації у Харкові та Херсоні відбулися вже після приходу до влади Віктора Януковича, і вони таки відбулися, незважаючи на спротив місцевих комуністів, які намагалися зірвати зустріч громадськості з авторами.
А ось під час презентації книги-фотоальбому Богдана Маціва «Українська дивізія «Галичина», яка відбулася 24 жовтня 2009 року у Львівському музеї етноґрафії та художнього промислу наголошувалось, що видання, автором якого є старшина дивізії, уродженець Львова, – це історія у 278 рідкісних світлинах про бойовий шлях «Галичини» під час Другої світової війни з моменту заснування добровольцями Галичини у 1943 році і до звільнення з полону вояків у 1949 році та подальшу їхню долю. «…Зібраний Богданом Мацівим документальний матеріал допомагає сформувати неупереджене уявлення про участь українського народу у Другій світовій війні. Ветеран зазначає, що ця сторінка героїчної боротьби досі трактується крізь призму радянських стереотипів. Комуністичні ідеологи втовкмачили в голови людей, що ті, хто добровільно, інколи навіть цілими гімназійними класами на чолі із своїм вчителем, вступали до рядів дивізії «Галичина», – це фашисти, зрадники батьківщини, свідомо перекручуючи правду, оскільки вони зі зброєю в руках стали в обороні своєї Батьківщини – України, бажаючи її бачити незалежною….». Фотоальбом побачив світ накладом 2000 примірників. За словами технічного редактора, багатолітнього члена Пласту та його проводу В’ячеслава Стебницького, книжка мала вийти друком ще торік, коли відзначалося 65-річчя створення Української дивізії «Галичина», однак робота з певних причин завершилася лише зараз. Видання, наголосив він, слід розглядати винятково як свідчення історичного факту, одного з епізодів боротьби українського народу за свою незалежність. Дійсно, фотоальбом Українська дивізія «Галичина» викликав зацікавлення у багатьох істориків, політологів та всіх, хто хотів знати документальну правду про цю героїчну сторінку минулого українського народу. Сам же пан Богдан не зміг прибути на згадану презентацію, однак у своєму листі від 20 жовтня 2009 року він писав, що, «…Альбом виданий для читача в Україні. В діяспорі вже друковано багато статтей і книжок на тему подій Другої світової війни і суспільство добре обізнане з тогочасними проблемами. Зате в Україні, в післявоєнний час, інформацію подавано з перспективи стереотипів совєтської дійсності. Тому саме вирішив, що після вісімнадцяти років існування самостійної України, настав час, щоб протидіяти саме тим міфам, які совєтська пропаґанда настирливо втовкала людям в голови, а саме, що ті, хто добровільно зголосилися до рядів Дивізії «Галичина», це фашисти – зрадники Батьківщини. На жаль – і сьогодні чуємо подібні голоси… Між двома світовими війнами молодь Галичини була вихована у патріотичному дусі. Прикладом для них служили «Січові Стрільці» і воїни Української Галицької Армії. Ці воїни були патріотами своєї батьківщини – України, і ніхто в той час не робив їм закидів, що вони носили мундири чужої держави. Всі розуміли, що того вимагала тогочасна дійсність – сумна дійсність бездержавного народу. Ветерани тих військ стали провідними членами галицького суспільства, стали професорами і учителями учбових закладів, і тому мали великий вплив на молодше покоління. Всім відомо, що в 1943 році часто цілі класи випускників ґімназій, у різних містах Галичини, разом зі своїми учителями, голосилися добровольцями в ряди дивізії «Галичина». В 1943 р. вже було ясно, що Німеччина програє війну, і всі чекали нагоди, щоб вибороти волю України від совєтського терору. Але для цього бракувало військового знання і зброї. Який вибір ми мали в цей час? До кого може звернутися бездержавний народ? Ми здавали собі справу з того, що зброї і вишколу ніхто даром не дасть, що за це прийдеться заплатити, може навіть і життям. Це мої скромні думки про те, чому саме 80 тисяч молоді Галичини зголосилися до Дивізії. Надіюся, що «Альбом» дасть відповідь читачеві на багато питань…».
«…Чудова країна, наша Батьківщина, наші Рідні Землі, – переконаний 90-річний Богдан Маців, який з юнацьких років «звик волю шанувати», – турбуємося її долею й все сподіваємося, що піде до кращого. Тому і не дивно, що донька Христина ще й досі живе в Україні. Поїхала нібито на один рік, а тут вже 23-ий почався… Насьогодні, коли у боротьбі проти московського оккупанта на Донбасі ґартується українська нація, жорстокі умови воєнного часу просто зобов’язують нас усіх з роду-племені українців, – як на Материку, так і розкиданих по чужинах, – знову й знову ставати на захист нашої рідної землі, з усіх сил допомагати нашому такому знедоленому, але такому сильному духом й героїчного народу, який гуртом, усієї громадою, став в обороні не лише своєї Вітчизни, але й усієї світової цивілізації…». То ж думається, що ще довгий час пан Богдан, як справжній вояк-патріот, – такий же одержимий і динамічний, як у далекій юності, що припала на воєнне лихоліття, один із небагатьох із міжвоєнної «львівської братії» залишатиметься на стійці оборони України, бо у його серці досі горить ідея справжньої української державності, прищеплена друзями з однієї вулиці і батьками, тими, що колись боролися в лавах українських військ і вірили в успішне завершення нашого визвольного змагу…
Олександр Панченко, – доктор права УВУ (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області
