Актуальний Ярослав Стецько: погляд на міжнародні справи

Його слово – тверде, вдумливе, заряджене сумлінням – будило і протинало сучасність, закликало і мужньо боронило національні вартощі. Він, перебуваючи майже постійно у чинній боротьбі як підпільник чи політик, знаходив час для роздумів та писань на найрізноманітніші теми, але теми міцно пов’язані із ідейною системою визволення і утвердження його нації. Одна з найбільших і найцікавіших тем теоретичних роздумів Стецька – геополітика, проблеми та перспективи відновлення української держави в широкому контексті міжнародного розвитку цілої Європи.

Ще у 1938 р. Я. Стецько передбачав: «Українська Соборна Держава внесе революцію в зовнішньополітичну діяльність світу… Україна виринає, як нова, великого значення сила» (І, 120). (Тут і далі всі цитати з творів Я. Стецька подаються за виданням: Стецько Я. Твори Ч.1 і 2. – Мюнхен: Видання ОУН, 1987 і 1991. – 528с. і 467 с.)

У концепції національно-визвольних революцій народів Я. Стецька роль України була винятковою. Обґрунтуванням цього була така вихідна теза: «Етнографічна територія України з її 53 млн. населенням, геополітичне положення, багатства землі, величина території, ідейно-політичні моменти (Україна як носій ідей християнських, національних, соціяльної справедливости й особистої свободи) – визначають особливу роль України на міжнародній шахівниці. З появою української суверенної держави буде доконана докорінна реконструкція карти Сходу Європи» (ІІ, 321).

Україна мала стати тим найбільшим, головним важелем, який мав розвалити останню світову імперію, ганебну систему поневолення сотень народів – Росію.

Розвиток історії пішов не імперіалістичним шляхом. «У висліді ІІ-ої світової війни, – пише Стецько, – зникли всі західноєвропейські імперії. Імперіяльний принцип організації світового ладу поступився переможному національному принципові…» (ІІ, 80). Тому Україна, як сила, що підважувала найбільше останню імперію, стала у 2-й половині ХХ ст. «революційною проблемою світу» (ІІ, 45).

Антиімперський принцип у Стецька знаходить ще й таке обґрунтування: «Причиною світових воєн завжди були імперії (наприклад, Наполеон, Вільгельм, Гітлер, Сталін). І тепер не інакше. Найбільше воєн вели російська, німецька, французька, англійська імперії. А скільки воєн вели Швейцарія, Норвегія, Аргентина, новітній Єгипет? Ліком на розбрат і всесвітню боротьбу є ніщо інше, як здійснення національного принципу – незалежність усіх держав чи народів» ( І, 214).

Отже, визначальною для Стецька була настанова на визволення і усуверенення всіх народів як конечна передумова для гармонійного, щасливого життя світу. Тут він робить такий висновок: «Жоден імперіялізм, жоден лібералізм, а єдино визвольний антиімперіялістичний націоналізм є порятунком світу від війни, страху, нужди і неволі» (І, 215).

Імперіалістичні і ліберально-космополітичні сили завжди залякують світ «хаосом», який ніби приносить націоналізм, тобто незалежність народів. Вони підступно переконують, прикриваючи свої апетитні інтереси, що «націоналізм малих народів», (тепер особливо це є популярним!) загрожує «постійними конфліктами», «взаємною боротьбою», «ескалацією агресивності» і т.д. У політичній публіцистиці існує навіть відповідний термін: «балканізація», тобто неспокій, взаємна боротьба, соціяльно-економічна нестабільність, які так притаманні національно строкатому Балканському півостровові.

Відповідаючи всім цим фальсифікаціям і фальсифікаторам правдивої історії і дійсності ХХ ст., Стецько твердить: «Балканізація» не загрожує спокоєві і порядкові, тим більше, що Балкани «балканізували» ніхто інший, а самі імперії, як, наприклад турецька, російська, австрійська імперії. «Балканізують» увесь світ імперії. Неправдою є, що наша концепція побудови світу на органічних основах буде «балканізувати» його. Навпаки – вона є запорукою єдности світу» (І, 215). І справді, хіба всі вибухи «порохової бочки Європи» (як назвав Балкани У, Черчилл) упродовж ХХ століття не були наслідком попередньої політики названих трьох імперії, до яких можна додати ще й англійську? Балканські країни довго не могли «заспокоїтися» і сперечалися між собою лише тому, що «неперетравленими» залишалися рештки імперського минулого і в політичному, і в психологічному плані, до того ж амбіції політиків цих країн постійно підігрівалися імперіяльними силами збоку. І хіба остання війна на Балканах – в Югославії – не є підтвердженням того, що будь-яке, навіть мікроімперіяльне, державне утворення не може проіснувати довго? До речі, і про це пише Я. Стецько: сербська мікроімперія – Югославія – була створена з допомогою Заходу, що прагнув розігрувати «балканську карту» для посилення свого впливу. (ІІ, 78).

Стецько постійно підкреслював хибність західноєвропейської політики, яка проблему Східної Європи хотіла розв’язати тим, що віддавала її на поталу московській «антиевропейській, евроазіятській, руїнницькій» імперії (ІІ, 79). Така політика неодмінно вела до надмірного зростання сили Московщини – агресора і, як результат, до загрози стабільності і свободі в самій Європі. На жаль, така політика Заходу щодо багатьох країн Східної Європи, в першу чергу тих, що входили до колишнього СССР, продовжується і сьогодні, коли Захід погоджується фактично з існуванням якоїсь «сфери російських політичних інтересів» на теренах окремих країн.

Між тим, категорично заявляє Стецько: «Жодна европейська проблема не може бути розв’язана інтегрально, доки вона буде розв’язуватися на половині Европи, а інша половина буде надалі об’єктом евразійського московського винищування» (ІІ, 343). Такий підхід до проблеми важливим є для всіх, хто стоїть на засадах справжньої демократії, тобто свободи вибору, і хто по-справжньому вболіває за майбутнє Європи, а не прикриває своїми діями неправду, гніт, насильство, які так чи інакше все одно вибухнуть колись новими, може, ще страшнішими, міжнародними конфліктами.

У статті «Політичне значення України» (1962 р.) Я. Стецько наводить як повчальний приклад для Європи один урок з історії: «На початку ХVІІІ-го ст. Західна Европа не розуміла й не підтримала Карла ХІІ-го і Мазепу, і своєю байдужістю спричинилася до поразки під Полтавою, що стала поразкою не тільки Швеції і України, а й цілої Европи, та відкрила дикій Московщині шлях у вільний світ. У ХХ-ому ст. Західна Европа не підтримала Української держави та держав інших визволених з московського ярма націй (1917 – 1920 років), наслідком чого виникла і зміцніла нова червона московська імперія, що сьогодні  загрожує цілому світові. Тодішні державні мужі західнього світу не збагнули історичні процеси – відродження націй – і сьогодні армії московських варварів домінують не тільки у Східній Европі, а навіть у її центрі та в Азії (ІІ, 65).

Навіть більше, Захід не тільки не прийняв національного принципу устрою Східної Європи, не допоміг визволитися народам колишньої царської імперії, а й, як пише Стецько, «заразив пошестю мегаломанії імперіяльних карликів» (ІІ, 78) – країни Центральної Європи: Польщу, Югославію, Чехословаччину, Румунію. Внаслідок цього у неволі в цих державах-мікроімперіях опинилися литовці, українці, білоруси, хорвати, словенці, боснійці, албанці, македонці, чорногорці, словаки, угорці. Так у європейську політику була закладена ще одна бомба сповільненої дії, бо зрозуміло, що ці поневолені народи не погодилися з тим, щоб жити без національної суверенності і продовжували боротьбу за визволення своїх етнографічних територій.

Існування будь-яких імперій, гігантських, як Росія, чи невеликих, як Югославія, – це завжди несправедливість, перешкода для економічно-господарського процвітання народів, це завжди загноювання міжнаціональних стандартів, а не залагодження їх, що неодмінно закінчується кров’ю і руїнами.

Оглядаючи міжнародне, геополітичне значення України, Стецько зазначає: «Україна не може визволитися «випадком», «збігом обставин», кон’юнктурою, як Польща чи Румунія. Вона назавжди визволиться тільки тоді, коли будуть вільними всі нації, поневолені Росією. Карта світу мінялася кожного разу, коли падала українська держава, бо тоді поставала можливість виходу імперіялістичної Росії на світову арену і після поневолення України падали одна за одною інші держави в обійми Російської імперії. Тепер цей процес мусить піти в зворотному напрямі. Політична мапа світу в корені зміниться, коли постане УССД, а за нею інші національні держави» (І, 267).

Водночас Стецько розумів, що визволення може прийти тільки внаслідок наростання революційних, національно-визвольних процесів в самій Україні, внаслідок накипання оновлюючої енергії в глибинах народної свідомості і почувань. Він пише: «За весь час нашої історії ще ні разу Україна не визволилася шляхом інтервенції, а завжди й єдино силами революції. І Хмельниччина, і революція 1917-20 рр. народилася не на шляху інтервенції, а у висліді внутрішніх процесів, великих національних і соціяльних змін» (І, 267).

Отже, у своїй визвольній боротьбі українці не повинні покладати великих надій на підтримку Заходу. Бо, по-перше, він є зорієнтований поки що на імперіялістичну Москву, по-друге, не хоче просто змінювати існуючий статус-кво, не зацікавлений в ніяких революційних змінах. Разом з тим українцям не слід заспокоюватися, не треба бути пасивними та інертними і боятися відлякати когось в міжнародних стосунках від України, через те, що вона стане епіцентром революційних змін. Загалом треба змінити погляд на українців, як на націю покірнішу, тиху, слухняну. «Краще заставляти західних політиків думати, що вони мають творити з тим вогнищем тривоги, яким є українці й інші поневолені народи, ніж мають нас вважати спокійними і лише працьовитими «почтивими русинами» (І, 313), – каже Стецько.

Окреслюючи стосунки України з США, найбільшою і найвпливовішою державою Заходу, яка, однак, ніколи не підтримувала українських визвольних змагань (зазначимо, і це продовжувалося аж до 1990-го року, коли президент США Дж. Буш закликав Україну не відділятися від СССР), Я. Стецько писав: «Нам здається, що в сьогоднішній Америці є при голосі такі сили, яким чужий великий і героїчний дух християнської і національної України, носія національного визволення та нових ідей і вартостей, бо ці ідеї унеможливлюють даним силам, які опановують певні кола на Заході, опановувати живі, здорові організми нації. Ми переконані, що інша Америка, яка завтра прийде до голосу, Америка вірна традиціям Вашингтона і Лінкольна, великих провідників свободи і справедливості, – думає інакше. Але це, поки що, неофіційна Америка» (І, 449). Очевидно, що тут Стецько передбачив появу таких американських істориків і політиків, як З. Бжезинський і люди його школи, які ідейно й морально підтримали українську суверенність і згуртували ціле коло нових політиків, які працюють на стратегію геополітичної підтримки України.

Цікавою є геополітична концепція Стецька щодо Великої Британії, яка традиційно прагнула і буде прагнути відігравати якусь виняткову, домінуючу роль в Європі. Ще у 1953 р. він передбачав, що розвиток 80-мільйонної Німеччини і натиск імперського СССР відіпхнуть її з провідних позицій. І тому робив такий висновок: «… Велика Британія ще може грати належну їй політичну ролю тоді, коли підтримає розвал російської імперії і ввійде в пряме відношення з відновленими на її руїнах самостійними державами, зокрема Україною. За таких умов зайва сильна Німеччина, як забороло проти Росії, а Франція, Великобританія, Україна і інші держави чорноморського комплексу, з передпіллям Туркестану, зліквідують тиск російської імперії на коммонвельт (Співдружність держав під егідою Великої Британії – О.Б.) і унеможливлять Великій Британії впорядкувати відносини на своїх просторах» (І, 481).

Стецько завжди послідовно і категорично виступав проти політичної концепції т.зв. «співіснування», «коекзистенції» вільного світу і московської большевицької тиранії-імперії, яка була так популярна на Заході після Другої світової війни. До речі, ця політична концепція, в новій формі, виникає і сьогодні, у 1990-і роки, коли Захід погоджується на існування російської імперії і «сфери її впливу». «Визволення поневолених націй, – писав Я. Стецько у статті «Міжнародне становище і українська справа», – є тотожне з рятуванням християнської культури, тому не лише політичний, але й моральний обов’язок лежить на західних потугах допомогти визволенню України та інших поневолених большевизмом націй. Коекзистенція – це визнання найбільшої несправедливости, толеранція найбільшого зла, найжорстокішої тиранії над людиною і народами; це ствердження народо- і людиновбивства, заперечення всякої демократії, а найвищою мірою – це глум і сором над моральним відчуттям і свідоцтво неймовірної політичної вузько- і короткозорости» (ІІ, 314). Чим не актуальне зауваження стосовно сьогодення, сьогоднішніх концепцій і теорій «співіснування» з модифікованого московського імперією в дусі А. Меркель і Е. Макрона?

І далі Я. Стецько продовжує: «Відкинення ідеї всякої коекзистенції буде, принаймні, початком виправлення цих кривд, які заподіяли західні потуги нашим поневоленим народам, з Україною на чолі, віддаючи їх на поталу большевизмові, допомагаючи йому – об’єктивно – нас поневолювати». І резюмує: «Це буде перша спроба історичної сатисфакції» (ІІ, 314).

Виступаючи в річищі ідей українського націоналізму, щодо призначення і геополітичної ролі України, Стецько різко відкидав усякі теорії, які трактували Україну як закуток і провінцію світової політики. Нагадуємо, що в усіх провідних українських мислителів-націоналістів – Д. Донцова, В. Липинського, Ю. Вассияна, Ю. Липи, О. Ольжича та ін., – відродження української держави передбачалося як постання великої, вирішальної щодо долі всієї Східної Європи політичної потуги. У статті Стецька «Україна – наріжний камінь світової політики» зустрічаємо наступні слова: «Трактування України як периферії, на якій має відбуватися розіграш великих потуг, означає не вірити у свою націю, зраджувати українські самостійницькі позиції. Для такого роду політиканів Україна – міжнародний базар, що на ньому метушаться різні бізнесмени, ласі на український хліб, підземні багатства, на українську робочу силу і небуденний талант, що виявляється також в особливих технологічних досягненнях» (ІІ, 407).

У питанні геополітичної орієнтації України в майбутньому Стецько розвивав глибоку і цікаву концепцію Юрія Липи. Як відомо, видатний український історіософ і культуролог Ю. Липа розробляв концепцію про орієнтацію України на Південь, на країни басейну Чорного моря. Найповніше його погляди на цю тему викладені у праці «Чорноморська доктрина» (1940 р.). Там на основі географічних, економічних, політичних, культурних, етнопсихологічних спостережень і аналізу автор доходить висновку, що Україна історично й геополітично тяжіє до Чорного моря, разом з Туреччиною, країнами Кавказу і Балканського півострова вона повинна творити політико-економічну цілість і бути епіцентром цього нового геополітичного макрокомплексу у Европі. Ю. Липа робив такий висновок: «Союз чорноморських держав – це твір, що може започаткувати нову держану форму буття і новий зріст европейської культури в її чорноморській відміні».

У Стецька ця концепція зазнає розширення. Враховуючи психологічну спільність, геополітичні інтереси, Україна повинна, в першу чергу, йти на зближення з країнами середземноморського простору загалом. Він констатує: «Інтереси України вимагають поглиблення стосунків і співпраці із середземноморськими країнами, зокрема з Туреччиною, Грецією, Італією, Еспанією, включаючи також поневолені чорноморсько-середземноморські країни (напр. Болгарію, Румунію). Для всіх них розвал російської імперії кожної барви є їх життєвим інтересом. Такий бльок має всі елементи органічности» (ІІ, 321).

У річищі ідей українського націоналізму Стецько виступав за духовно-релігійне переродження народів Європи, за відродження пафосу її боротьби з силами матеріалізму, що опанували світ. Тому він часто висував ідею нового хрестового походу релігійних і національних сил Заходу проти безбожницького комуністичного бедламу і тиранії. З сумом йому доводилося визнавати, що: «Католицизм на Заході перестав бути войовничим рухом, Ватикан шукає компромісу в сателітних країнах і в певному сенсі навіть гальмує агресивність деяких західних кіл» (І, 514).

І все ж, у міжнародному аспекті для українського руху, в зіставленні з протестантством і православними Церквами, католицтво є надійним союзником. Стецько зауважує: «проте Ватикан є великою силою в світі і було б помилково нехтувати його. Не зважаючи на його, в певному сенсі, вагаюче ставлення до ідеї хрестового походу, він є найпевніша ідейна антибольшевицька сила…» (І, 514).

Не залишилося поза увагою Стецька питання українсько-єврейських стосунків. У статті «Національне й інтернаціональне жидівство» він ставить проблему, яка виражена вже в самій назві: проблему існування двох напрямків, ідеологій в єврейському національному русі.

Стецько так пояснює головне розмежування єврейства: «Частина жидів, зокрема їх еліти, наставлена інтернаціоналістично. Вона прагне світової імперії під егідою інтернаціонального капіталу із світовим урядом, за яким є також масонерія. Отже, вона за світову економічну імперію та світовий надуряд, не чуючи національні держави і елементи» (ІІ, 351). І далі він конкретизує: «Жидівський інтернаціональний капітал забезпечує собі впливи в кожній російській імперії, білій чи червоній, вибілює московських погромників, відвертає від них увагу власної маси жидівських бідаків та спрямовує ненависть до носіїв духовних вартостей – шляхетних поневолених Москвою народів, зокрема українців. Хоч Україна не має антисемітських елементів, ані погромників, однак ідейно й духовно вона чужа інтернаціональному жидівству, тоді як московська духова босячня безбатченків дуже споріднена з анаціональним капіталом» (ІІ, 351).

Інша частина єврейства – національна – є, за словами Стецька, «найсимпатичнішою» (ІІ, 352) для українського руху. Це та частина, яка орієнтується на свою прабатьківську землю – Ізраїль – і на свої національно-духовні традиції. «Жидівські націоналісти Ізраїля, – пише Я. Стецько, – що боронять права на національну жидівську державу в межах їх прадідної землі, – мають симпатії антимосковських елементів…» (ІІ, 352). Далі він з захоплення говорить про переродження психології єврея-«кочовика», «анаціонального» в «управителя й любителя землі, войовника, хороброго, відважного борця за свої національні права» (ІІ, 352), що так блискуче вирішив соціяльну проблему у своїй державі (ІІ, 353).

Ці дві частини єврейства – інтернаціональна і національна, або ще – імперська і державницька – протистоять часто між собою. Зрозуміло, що українці всюди, на всіх рівнях і в усіх аспектах повинні співпрацювати з національним єврейством, оскільки воно відстоює ті ж ідеали, що й ми. «Коли більшість жидів почне думати національними категоріями і бачитиме свою батьківщину в Палестині, тоді зрозуміє і наші визвольні змагання» – робить висновок Я. Стецько.

Він також застерігає проти упередженого ставлення до євреїв в Україні з огляду на, що вони в комуністичні часи виступали з антиукраїнських позицій: «Будучи знаряддям окупантів України, фактично жиди служили Москві, отже, вона відповідає і за свої, й за жидівські злочини, виконані на її наказ. Було б помилкою відвертати увагу від Москви та обвинувачувати жидів за злочини комунізму… За комунізм, як наймодернішу форму московського імперіялізму, відповідає насамперед Москва…» (ІІ, 350 – 351).

Отже, можемо підсумувати. У всіх аспектах міжнародної політики Ярослав Стецько як теоретик українського націоналізму послідовно виступав за додержання принципу свободи нації, національної суверенності. Цей принцип набирає у нього універсального, світового звучання: кожен народ світу, кожний політичний рух, що борються за національне самозбереження, національне самовизнання, повинні отримати підтримку всіх здорових, національних, справді демократичних, а не тільки на словах, сил і країн світу. І лише в цьому – порятунок світу. Бо як довго будуть існувати макро- чи мікро- імперії, так довго знемагатимуть народи від насильства, нужди і неволі.

Ярослава Стецька можна назвати великим європейцем. Упродовж усього життя його як теоретика і політолога хвилювала доля Європи, він накреслював плани її піднесення і посилення, захоплювався її культурою, вглиблювався у психологічні підоснови європейця. Проте, історія Європи після 2-ї світової війни – це період відсторонення Європи на другий план у світовій політиці, це відхід Європи від своїх традиційних вартощів та ідейних заповітів, це занепад моралі, духовності в європейському світі. Тому часто у Я. Стецька ми зустрічаємо тенденцію критики розкладеної, безвольної Європи, сум з приводу заникнення її колишньої величі.

Ось він перебуває в Ескоріалі – старовинному іспанському королівському палаці, де розміщені шедеври європейського мистецтва. І зринають такі думки: «Коли ви опинитеся в Ескоріалю, коли бачите пантеон королів чи суворого стилю влаштування королівської палати, коли побуваєте в монастирських закладах… то вам здається необхідною конечність, щоб сучасну панівну економічну верству опанував дух нового Середньовіччя – суворости обичаїв, віри в Бога, відречення від розкошів життя…» (ІІ, 340).

А в іншому місці знаходимо таке окреслення духу європейства: «Завдяки войовничому духу Европи, її конкістадори відкривали нові країни, народи і континенти. Завдяки тому зустрічалися різні культури, релігії, ідеї, способи життя, соціяльні концепції… Було й надужиття, не бракувало й грабунків та жорстокости до тубільців, проте основний смисл цих завоювань був зовсім інший. Він був творчий; людська винахідливість, прагнення знайти щось нове гнали неспокійний дух Европи в незнане. Він ніс і розповсюджував свою творчість і віру, свою культуру, а не тільки колоніяльне панування і визиск» (ІІ, 64).

Сьогодні, коли Європа зматеріалізувалася, втратила героїку життя, коли в нескінченній гонитві за комфортом і ситістю, за здобутками науки вона вихолостила живі ідеали духу і культури, то це сталося лише тому, що европейський світ відійшов від своїх праджерел – від вартощів та ідей Середньовіччя. «Середньовіччя, – зазначає Стецько, – що було величною сторінкою в історії героїки й культурної творчости Окциденту, опертої на національно-релігійних первнях, проголошено «темним» Середньовіччя, хоч у той час квітла героїка життя й лунали слова, що «ноблес обліже» (шляхетність зобов’язує)» (ІІ, 265).

У Стецька ми знаходимо цілу концепцію пояснення причин занепаду Європи, атрофії її моральності. Тому наведемо ряд його висловлювань з тим, щоб передати її у всій повноті. Першим пунктом тут стоїть: «З моментом, коли Західна Европа перестала вірити у своє післанництво, коли її офензивний (наступальний) дух почав завмирати або вироджуватися – прийшов її занепад» (ІІ, 78).

Страшне в своїй основі гасло стало принципом життя для європейської людини: батьківщина є там, де є добре! Жахливий прагматизм опанував всі сфери європейського суспільства, всі його верстви.

«Офіційний Захід своїм демолібералізмом, культом егоїзму одиниці, що є антихристиянською й антинаціональною категорією, спричинився до ідейної демобілізації молодого покоління. Ніякі дослідні інститути і студії у пошуках за причиною деморалізації і комунікації частини молоді не знайдуть її, бо шукають не там, де необхідно: знехтовано націю, героїку життя для неї, героїчний гуманізм і героїчне християнство.» (ІІ, 265). Бо, узагальнює Стецько: «Треба вірити в щось, треба знати, за що вмирати й ради чого жити!» (ІІ, 265).

«Сьогодні для багатьох людей на Заході ідеологія – зайва річ, релігія – без значення. Ще тільки наука модна, поки і її циніки та нігілісти, що опанували думку Окциденту, не викинуть на смітник» (ІІ, 76).

«Офіційний Захід знехтував національну, патріотичну ідею. Він не поклав в осередку уваги націю як найвищу суспільну якість і органічну спільноту на землі, але одиницю з її егоїзмом. Не національний героїзм, як ідеал для молоді, став предметом захоплення й наслідування, а культ золотого тельця!» (ІІ, 265).

Серед європейської еліти відсутні «великі ідеї», що стверджують сенс життя (І, 281). Вона схильна до будь-яких моральних компромісів з силами зла і агресії (І, 463).

Європейську політику визначають, на думку Стецька, «політики-пігмеї», сьогоднішня Європа «не має ані Піта, ані Наполеона, ані Бісмарка, ані Кавура» (ІІ, 80). У епоху перемоги матеріалізму прийшло загальне здрібніння людини, її думок і почувань.

Ця перемога матерії над людиною на Заході виправдовується і прикривається ідеєю повного лібералізму, торжества свободи в країнах стабільної демократії. Демократія ніби гарантує всі можливості вияву всіх нахилів і устремлінь людини. Але при цьому свобода в Європі набрала анархічних масштабів. Там вона піднесена в абсолют, стала справжньою вірою суспільства. А чи є щось вище від свободи? Щось вартісніше, ідеальніше? У Стецька зустрічаємо таке трактування цієї проблеми: «Вірою не може бути лише змаг за створення умов для свобідного вияву кожної людини – віра мусить мати зміст, мусить бути якісно визначена. Віра в свободу – це ще не все. Мусить бути віра в вищу правду, в вищу справедливість, у вищий сенс життя.» (І, 304). І резюмує він такою сентенцією: «Свобода – лише рамки для правди й справедливости». (І, 304).

Тому й незрозумілою є для атрофованої, гедоністичної моралі Європи боротьба українських націоналістів за свої ідеали. Або, як каже Стецько: «Ідеї слави, правди, волі, справедливости, міт і легенд нашої землі, її великі традиції і перспективи на Сході як оборонця волі усіх гноблених Москвою народів – незрозумілі і ненависні носіям гедонізму і матеріялізму, для яких «мир», хай і гнилий, «добробут», хай переходовий, – понад усе. Люди суєти і повного шлунку не терплять нас, які в новітніх катакомбах, у підземних бункерах цілі роки боронимо проти найбільшої тиранії світу все величне і велике, благородне і ідеальне, все, що творить суть людини, яка завжди прагне і змагається, але ніколи не досягає ідеалу, – все те, чим була і останеться велика свободолюбна і героїчна Европа…» (І, 449). Так писав він у 1952 р., коли тривала ще збройна боротьба ОУН – УПА на українських землях.

Натомість в ситих країнах Європи поширюються комуністичні й совєтофільські ідеї і настрої, її дрібні політики ручкаються і цілуються з катами 1/6 планети – московськими большевиками – і благодушно теревенять про потребу «співпраці», «миру» між двома блоками. Таке фарисейство, самообман, моральна байдужість можливі лише тому, що европейці не знають, що таке московська кабала, московська орда і садизм. «Західноевропейський міщух і сальоновий комуніст, – пише Стецько, – не має уявлення, що це таке НКВД, НКГБ, Соловки, Сибір, голод, холод, вічний терор; йому треба б цих добродійств покуштувати на власній шкурі» (І, 275). То може б «отверезився» він від московського дурману…

Ця дволичність Заходу виявляється, коли він, попри всі свої гасла про «велику демократію», «тримає в ООН московсько-большевицьких народовбивців» (І, 463), а всяко відрікається від антибольшевицької франкістської Іспанії, хоч в Іспанії нема й близько такого терору і порушення прав людини, як в СССР. І тоді, коли «США захищають самостійницькі змагання Мароко чи Тунісу, а не хочуть сьогодні підтримати самостійности одного з найстарших і найкультурніших народів Европи – українського» (І, 448), і Європа в цьому повністю солідаризується з США. Вона відреклася від своєї східної частини, віддавши її на поталу євразійській Москві, погоджується на найжорстокішу неволю східноєвропейських народів, і компромісує з Москвою.

Така політика зради Східної Європи почалася ще, коли Європа погодилася на окупацію її большевицькою Москвою у 1918-20 рр., і успішно продовжилася в роки 2-ї світової війни. «Европу зрадили, – пише Я. Стецько, – в Ялті, Потсдамі, Тегерані, Касабланці два великі москвофіли: Рузвельт і Черчіл, віддавши її на поталу московському сатрапові Сталінові». (ІІ, 345). Він вважає це найганебнішою сторінкою в історії Європи.

Лише в ситуації такої глобальної зради європейцями європейців можливою стала подальша атрофія почуття сумління, коли комуністичного диктатора Югославії Тіто приймала сама королева Великої Британії Єлизавета ІІ та ще й обдаровували його зеленими банкнотами (ІІ, 349), і то за те, що він посварився з Москвою. «Коли ж наш Чупринка приймав на чолі незрівняної УПА нерівні бої з Москвою, коли генерал Михайлович (керівник сербського націоналістичного руху 1940-х рр.. – О.Б.) боровся також за справу Заходу… – Захід мовчав і мовчить, мовляв, «реакціонери»… (ІІ, 349) – обурюється Стецько.

Тепер зрозумілим є чому, коли в Європі агенти Бєлґраду вбивають хорватських та албанських націоналістів і суд підтверджує це, то вся «демократична» європейська громада також мовчить. Бо вона відреклася від національно-визвольних рухів поневолених народів. (ІІ, 466).

Ті ж радіостанції вільного світу, які, до речі, в основному є американськими («Голос Америки», «Свобода»), виступаючи у своїх передачах на СССР, роблять це винятково, як зауважує Стецько, «в антирежимному, а не в антиімперському дусі» (ІІ, 327). Тобто критикують комуністичний режим, а не імперсько-шовіністичну політику Москви і не підтримують визвольних устремлінь поневолених народів.

Стецько з сумом дивився на мораль та ідейну базу того світу, який би мав протиставитися большевизмові, допомогти українцям визволитися з неволі. Європі бракувало тої колишньої лицарськості, колишнього релігійного фанатизму, якими вона здвигнула високі ідеали і звершення, створила колосальну культуру і цивілізацію. Тепер це був суцільний світ прагматизму. Проте український мислитель-націоналіст завжди пристрасно вірив, що Європа переродиться, повернеться до своїх славних традицій, двигтітиме ще великим націоналізмом.

«Західний світ, – палко говорив він, – мусить вилонити з-поміж себе нових Петрів з Ам’єну, нові фанатичні когорти хрестоносців проти безбожників і тиранів Кремля. Мусить визнати ідеї народів, які за залізною заслоною осамітнено борються проти московського комунізму; мусить пошанувати права, історію, традицію і віру тих, що виростили легіони героїв і понад саме життя цінять честь і батьківщину» (І, 463).

А поки що: «Власники німецької індустрії хочуть торгувати з єдинонеділимою Росією і їм байдужі національні аспірації українців та інших поневолених Москвою націй. Для цих капіталістичних зубрів – гроші є все, а національна ідея і справедливість ніщо. Вони колись фінансували Гітлера, а тепер фінансують російсько-німецьке товариство…» (ІІ, 334). Чим не геніальне передбачення сьогоднішньої цинічної німецько-російської співпраці в сфері газопостачання в «обхід», через Балтику, інтересів народів Східної Європи при відкритому авторитаризмі московської влади? Як легко демократичні принципи обмінюються на капіталістичний зиск.

Загалом Стецько, мешкаючи якраз у Німеччині, зміг глибинно проаналізувати цю країну і результати були невтішними. Його оцінки, які зокрема висловлені у статті «Німеччина на старих шляхах. Ксенофобія і москвофільство німців» та розсипані в інших виступах, говорять про надмірний матеріялізм німців, бездуховність, національну обмеженість. «…скорше можна знайти білого крука, ніж серйозний німецький часопис, що підтримував би ідею національного визволення поневолених Москвою народів», – зазначає Я. Стецько.

Проте він завжди вірив і переконував: «Для Німеччини рятунок тільки у спільному марші з поневоленими Москвою народами аж до перемоги над Москвою, і до цього фактора вона повинна пристосувати свою політику» (ІІ, 338). І це пророкування Стецька збулося: Німеччина змогла об’єднатися, залікувати свою найболючішу рану тільки після того, як почав тріщати Радянський Союз і в його розвалі першу роль відігравали якраз поневолені народи, які дезінтегрували ненависну імперію.

Ярослав Стецько наголошував на тому, що Іспанія у 1930-і роки, зупинивши наступ комуністів, розбивши їх у громадянській війні, тим самим зупинила їхню агресію в Європі вцілому. Ще у 1955 р. він виступав за включення її «в усі західні оборонні формації» (ІІ, 320) для того, щоб зміцнити протибольшевицький фронт. Так український національний рух на еміграції декларував свою підтримку тим силам, які виступали з «національних і християнських» позицій (ІІ, 320).

У сприйнятті європейських політичних вартощів Стецько мав чітку позицію: він однозначно негативно оцінював розхристану форму демократії французького типу, натомість схвально дивився на «здорову англосакську» форму демократії. (І, 219). Тобто, надмірна вседозволеність, хаос, безмежна свобода аж до анархії, які виробилися в традиції французького лібералізму, явно програвали аристократичній, зваженій, суворо-законній системі управління, що історично склалася в англійській державницькій традиції. Я. Стецько навіть робив узагальнення, що 2-а світова війна була якраз поразкою і нацизму, і «ліберал-демократії французького типу» (І, 196).

У кого, серед яких сил на Заході міг шукати собі підтримки український націоналізм, ідея визволення України? Стецько зауважує: «Коли сьогоднішні «власть імущі» не розуміють ще нас і наших ідей, треба апелювати до безкомпромісових антибольшевицьких сил на Заході, які визнають національний принцип організації світу, соціяльну справедливість, здорову творчу демократію, яка створює основи не для анархії, але для виловлювання найкращих з народу, як це є в англійського типу народовладді, – сил, які вважають релігію могутньою силою переродження людства і антиподом безбожницькому матеріялізмові.» (І,303).

Роздумував Стецько і над питанням майбутнього Європи як цілого геополітичного комплексу. Як сутнісному європейцеві, йому противні були розмивання традицій старої європейської культури, перетворення Європи у другорядну зону в світі, коли вирішальними ставали голоси держав-імперій – США і СССР чи Китаю. Хвилювала його проблема, як переламати хід подій, спрямувати європейську політику на масштабніші і значиміші рейки зростання і світового впливу.

Ось кілька думок визначного українського націоналіста:

«Европі потрібне конвенціональне квантитативне озброєння й духово-ідейне, етично-світоглядове, національно-політичне відродження. Европа не відродить ліберал-капіталізм, не відродить ніяка ліберальна демократія, а єдино – революційний націоналізм з його героїкою життя. Доки це не станеться, рештки Европи будуть добровільними сателітами США, які потребують няньки, якою США не хочуть бути…» (ІІ, 426) (А чи такої няньки Європа не шукала в сучасності, коли сама не могла вгамувати югославський конфлікт і закликала втрутитися Сполучені Штати та навести порядок?)

«Західна Европа повинна зрозуміти, що вона мусить стати партнером США, розбудувавши свою власну воєнну силу, щоб могти разом з США протиставитися глобальній стратегії Росії» (ІІ, 455).

Віддаючи належне американському протистоянню СССР (Я. Стецько один час мав навіть надію, що США при зіткненні з СССР зроблять ставку на поневоленні Москвою народи, але цього, як відомо, не сталося), він все ж закликав до повернення мілітарного духу в Європу, до піднесення її ролі у світі. Бо: «Факт, що рештки вільної Европи прагнуть у тіні меча Вашингтону жити вигідним життям, – є ганебним для націй Европи» (ІІ, 426).

Як відомо, Стецько пристрасно наполягав на включенні в геополітичні інтереси «Західної Европи політичних аспірацій на Сході Европи – в країнах поневолених Москвою. Наголошував на інтегральному вирішенні европейських проблем, з включенням долі цих народів» (ІІ, 343).

Ніби передбачаючи сучасні процеси реінтеграції Європи (включення нових визволених країн в Раду Європи, Європейський Союз і НАТО), Стецько так окреслював масштаби і дух Європи: «Европа є там, де переживають і змагаються за европейську суть: свободу творчої індивідуальности, пошану до людської гідности, до національної самобутности, героїчну мораль одиниці, культуру, в якій творче «я» людини стоїть в осередку, за героїчне християнство» (ІІ, 342). Цим він ніби виключав з європейського кола євразійську Московщину, де, як ми знаємо, чи то царський, чи большевицький деспотичний режим ніколи не визнавав ніякої свободи індивідуальности, де тероризовано всякими НКВД і КГБ людську гідність, де по-імперськи завжди топталося, нищилося національну самобутність, де дика орда зневажала героїчну мораль одиниці, а замість героїчного християнства вірно служила царському чиновникові чи чинам із КГБ покірна православна Церква.

Короткий огляд геополітичних накреслень Ярослава Стецька дає можливість узагальнити про довготривалу місію і принципи ОУН на еміграції. Український націоналізм залишився вірним філософським засадам та ідеалам традиціоналістського (консервативного) світогляду, послідовно відстоював інтереси народів Середньої і Східної Європи у їхньому змаганні за національне утвердження, зберігав стратегію відновлення української держави як вирішального геополітичного чинника для стабільності цілої Європи і віднайдення нової міжнародної, планетарної ролі для її східної частини, для піднесення значення країн Чорноморського регіону. Думки Стецька на теми міжнародної політики й до сьогодні звучать актуально, пророчо і повчально.

Олег Баган