Юрій Щур
Співробітники совєтських органів державної безпеки ретельно перевіряли всіх уродженців західноукраїнських областей, які в якості переселенців масово прибували на Херсонщину. У 1953 році у селі Нова Збур’ївка чекістів зацікавили кілька осіб, серед них і Степан Мизюк та Богдан Головацький, які у Підкамінецькому районі на Львівщині підтримували зв’язки із кур’єрською боївкою ОУН «Старого». Мова тут йшла про групу з кодовою назвою «Дубки», яка була пов’язана із провідником «Борсуком» (керівником ОУН та командиром УПА Василем Куком). Зрозуміло, що просто залишити у спокої такий контингент чекісти не могли. Розпочалася первинна агентурна перевірка.
До села була направлена агентка «Шпек», легендована під ворожку, яка підшукує собі місце для проживання. Зондування середовища відбувалося через жительку Нової Збур’ївки, переселенку Колодій, якій псевдо-ворожка розповіла історію про племінницю, яку вдалося заховати від офіційного виселення і якій треба зв’язок з «надійними людьми», аби прилаштувати її туди жити. Легенда спрацювала, нова знайома агентки разом із своєю дочкою домовилися із переселенкою Кукурузою («бандпособницею», за документами МГБ), що вона прийме до себе «бідолашну дівчину».
«Бідолашною» виявилася досвідчена агентка «Патріотка», яка зусиллями ораторського мистецтва «Шпек», ще до прибуття у село, вже мала авторитет надійної людини, якій можна довіряти й обговорювати найрізноманітнішу (читай – найсекретнішу) інформацію. Очевидно, таку інформацію агентка мала намір дізнатися на зустрічах переселенців, які відбувалися у помешканні Степана Мизюка. Тим більш, що псевдо-ворожка вже доповідала в МГБ, що там відбуваються «розважальні вечори, співають націоналістичних пісень, розмовляють на антирадянські теми».
Агентурним псевдонімом «Патріотка» користувалася колишня жителька села Замочки на Львівщині Анна Круба. 1950-го року вона самостійно пішла на співпрацю з совєтськими органами держбезпеки, допомогла знищити підпільників «Бурлаку», «Гменку», «Гуцула» й інших, які відвідували помешкання родини агентки. Від лютого 1953 року вона мешкала у Каховському районі Херсонської області й далі працювала на МВД.
Далі просочуючись в середовище переселенців, які щонайменше раніше мали зв’язки з націоналістичним підпіллям, «Патріотка» позиціонувала себе як підпільницю ОУН, яка втратила зв’язок із провідниками й членством. Ця інформація зацікавила Івана Коваля, який дещо заопікувався новоприбулою, давав їй поради щодо конспірації, остерігав перед непевними людьми та обіцяв допомогти з документами (останнє – після певної перевірки новоприбулої). Дружина Коваля, Марія, також опікувалася агенткою, запрошувала до них на помешкання, розповідала про свою участь в підпіллі ОУН, належність до жіночої ланки. Сестра Марії Коваль була засуджена до 25 років таборів, а її батьки виселені до «віддалених місць СССР». Сама ж жінка, щоб не бути викритою та засудженою, вийшла заміж, змінила прізвище та разом із чоловіком у 1952 році переселилася на Херсонщину.
Після отримання такого об’єму інформації від агентки, співробітники УМВД Херсонської області звернулися до Львівського управління для уточнення інформації. Таким чином було встановлено наявність у Підкамецькому райвідділку справи-формуляра на Івана Коваля, а сама справа пересилалася на Херсонщину.
Після того, як Василь Повняк (один із переселенців, якого підозрювали у зв’язках із боївкою «Старого») повернувся восени 1953 року до Підкаменецького району, інтерес чекістів до справи лише посилився. Такий крок було розцінено як спробу встановити зв’язки між оунівською організацією у селі Нова Збур’ївка та діючим збройним підпіллям на Львівщині. Надаючи значної ваги цій агентурній розробці, херсонські чекісти розробили план поглиблення роботи. Очевидно, цьому сприяла й вказівка з Києва, що справа боївки «Старого» та його зв’язків «заслуговує серйозної оперативної уваги».
Таким чином, наприкінці грудня 1953 року було сформульовано наступні плани розробки. Через агентуру («Патріотка» та «Валя») необхідно було дізнатися чи підтримують переселенці Мизюк, Головацький, Гладун, Коваль й інші зв’язати із боївкою «Старого». З цією ж метою до справи мали ввести агентів «Вася» й «Роза», які легендувалися як підпільники ОУН, що намагаються знайти зв’язок із підпіллям на території західних областей.
Агентурним псевдонімом «Вася» користувався уродженець Мокротина Іван Процайло, який на той час мешкав у Каховці. Встиг два роки відсидіти за самогоноваріння, а до чекістів прийшов служити за власним бажанням. Був інкорпорований до націоналістичного підпілля, здав трьох боївкарів та місцеву молодіжну оунівську організацію. Юдину роботу продовжив і на Херсонщині та Тернопіллі.
Для «Валі» було ще окреме важливе завдання. Оскільки вона була односельчанкою об’єктів розробки (ще до переселення також), мала знати про них максимально багато інформації. І не лише про об’єктів розробки, але й про їхніх знайомих. В чекістській термінології вони називалися «зв’язками». Ця інформація необхідна була для аналізу можливостей завербувати ще хоча б двох агентів серед найближчого оточення Мизюка, Головацького, Гладуна й Коваля. Василя Повняка мало розробляти львівське МВД за місцем його нового проживання. А агентку «Шпек», яка своє завдання вже виконала, мали повернути на місце проживання до Каховського району.
Плани-планами, а результатів київське чекістське керівництво вимагало вже й одразу. А станом на кінець грудня 1953 року про націоналістичну групу у селі на Херсонщині доповідала лише агентка «Патріотка». Цього було явно замало, а тим більш можливості перевірити її донесення через іншого агента не було.
Весною 1954 року до розробки справи було вирішено залучити агентку 4 відділу УМВД Дніпропетровської області «Марту», яка була племінницею Івана Коваля. Саме вона мала б, користуючись родинними зв’язками і довірою, встановити рівень належності дядька до націоналістичного підпілля та його практичну діяльність. А контролювати «Марту» мала б «Патріотка», яка вже мешкала в будинку родини Коваля. Однак, справа з місця не зрушилася. Під час зустрічі із своїм дніпропетровським куратором, «Марта» повідомила про те, що її дядько повернувся на Львівщину й, відповідно, їхати на Херсонщину сенсу немає. До кінця першого півріччя 1954 року туди ж виїхали й інші об’єкти агентурної розробки. У херсонських чекістів не лишалося іншого вибору, аніж передати усі матеріали до львівського Управління.
