Уявіть музей, який починався з двох кімнат: без просторих виставкових залів; без дев’яти відокремлених структурних підрозділів; без двадцяти гектарів землі; без парку велетенських глиняних скульптур; власного видавництва й книгозбірні; наукових інституцій, експедицій і резиденцій. Без того масштабу, який сьогодні змушує говорити про нього як про один із найпомітніших культурних центрів України.
У нього не було готової моделі розвитку. Було Опішне – містечко, яке століттями жило гончарством. І була людина, яка вірила, що музей в Опішному може стати значно більшим, ніж просто сховищем гончарної спадщини – Олесь Пошивайло, очільник і генеральний директор.
Національний Музей-Заповідник Українського Гончарства в Опішному… 40 років історії!
Чотири десятиліття – достатній час, щоб підбити підсумки. Але недостатній, щоб поставити крапку. Бо ця історія не про музей, який одного дня відкрив двері й відтоді просто існує. Це історія про музей, який увесь цей час змінював саме уявлення про те, чим може бути музей.
Мрія, яка пережила кілька поколінь
Ідея створити в Опішному музей гончарства з’явилася задовго до того, як на державному рівні було ухвалено відповідне рішення.
«Важливими натхненниками для мене стали мої рідні – бабуся Явдоха та дідусь Гаврило Пошивайли. Ще на початку 1970-х років вони створили у власній хаті домашній публічний музей, ставши одними з перших в Україні, хто відкрив приватну оселю для збереження й популяризації народного мистецтва. Тут зібралися старовинні та сучасні глиняні вироби, вишивки, народні картини, ікони, різьблені дерев’яні речі – усе те, що створювали місцеві майстри й що зберігало живий дух Опішного», – ділиться спогадами Олесь Пошивайло.
Але між мрією та її здійсненням лежав непростий шлях. Потрібно було переконати тих, від кого залежало рішення, заручитися підтримкою однодумців і наполегливо доводити, що Опішному потрібен музей. І крок за кроком ця ідея наближалася до втілення, аж поки нарешті не стала реальністю.
12 серпня 1986 року, на виконання доручення Ради Міністрів УРСР від 11.03.1986 року №41–КО–13547/53 Полтавський облвиконком прийняв рішення №320 «Про створення Музею гончарства в смт. Опішні». Так почалася історія інституції, яка згодом сама стане частиною історії української культури.
Спочатку музей був зовсім не таким, яким ми знаємо його сьогодні. У нього не було величезного простору. Не було навіть власної території в сучасному розумінні. Це були лише дві кімнатки при заводі «Художній керамік».
Ті, хто творив музей, не чекали, поки історія сама прийде до них. Вони йшли їй назустріч: вирушали в експедиції по селах, розшукуючи й рятуючи речі, які могли назавжди зникнути. Вони зустрічалися з гончарями, збирали документи, формували книгозбірню й архів, вибудовували колекцію буквально по крупинках, записували людські історії – усе те, з чого поступово складалася жива історія українського гончарства.
1991 року, вже в незалежній Україні, музей отримав можливість розвиватися більш самостійно. Новим місцем дислокації став занедбаний гуртожиток. Його викупили, відремонтували власними силами й почали освоювати територію.
Зараз це звучить майже «з розряду фантастики» – із занедбаного гуртожитку – до музею-заповідника, територія якого охоплює понад 20 гектарів! Але саме так і відбувалося. Не за один день і рік…
Сьогодні музей можна вимірювати гектарами, кількістю експонатів, кількістю відвідувачів, кількістю виставок. Але є речі, які не вимірюються статистикою. Наприклад, те, наскільки сильно музей вплинув на саме розуміння українського гончарства. Бо ще кілька десятиліть тому традиційне гончарство часто сприймали передусім як народний промисел. Як щось архаїчне, що поступово відходить у минуле разом із поколіннями майстрів. У музеї відмовилися погоджуватися з таким сценарієм. І почали розглядати гончарство не як «залишок минулого», а як явище культури, яке потрібно досліджувати, осмислювати й розвивати. Так музей поступово вийшов далеко за межі власних колекцій. Він став місцем, де гончарство досліджують, вивчають, де про нього пишуть, його викладають, переосмислюють і де його продовжують творити.
Саме на ґрунті цієї роботи в Україні сформувався новий напрям наукових досліджень – керамологія. З’явилися наукові праці, монографії, спеціалізовані видання. У 2000 році було створено Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. Це, мабуть, один із найважливіших результатів музейної роботи, який не завжди помітний широкому загалу.
Коли музей вийшов просто неба
У якийсь момент стало зрозуміло: музей уже не може вмістити все, чим прагне бути. Його простір розширювався не лише новими залами й експозиціями. Він виходив за межі будівель – просто неба, у ландшафт, назустріч глядачеві.
Саме тоді в Опішному почали проводити Симпозіуми монументальної кераміки. Це був новий для музею досвід – не тільки зберігати мистецтво, а й ставати місцем його народження. До Опішного приїздили художники-керамісти з України та інших країн, на тижні занурювалися в роботу з глиною і створювали твори, які від самого початку були приречені залишитися тут. Їх неможливо було забрати із собою у валізі. Вони ставали частиною Опішного.
Те, що спочатку здавалося експериментом, згодом стало традицією. А започатковані в Опішному мистецькі форуми почали з’являтися в інших куточках України.
У цьому і є важлива особливість музею: він рідко просто наслідував уже відоме. Частіше пробував першим. Іноді помилявся. Іноді викликав нерозуміння. Іноді чув критику. Але продовжував рухатися далі.
Музей, у якому можна зайти в чуже життя
Окремий напрям музейної роботи – збереження садиб відомих майстрів-гончарів. Це принципово інший спосіб говорити про історію. Не через експонати, а через простір, дім, речі, які людина бачила щодня, стіл, за яким працювала, майстерню, де народжувалися твори.
Такі музейні простори дають відвідувачам можливість не лише дізнатися, яким був цей майстер, а й зрозуміти, як він жив. І це одна з найсильніших музейних практик. Бо історія перестає бути абстрактною, вона стає особистою.
Простір, що живе
Сьогодні музейний комплекс в Опішному – це вже далеко не одна будівля. Це великий культурний простір, що об’єднує музейні садиби, виставкові зали, парк монументальної глиняної скульптури, майстерні, книгозбірню, архів та наукові підрозділи.
Але музей – це насамперед люди: майстри, які працюють із глиною; науковці, які її досліджують; відвідувачі, які приїжджають в Опішне, щоб побачити музей, а відкривають для себе значно більше.
І саме в цьому і є найбільша сила національного музею-заповідника – він не лише зберігає українське гончарство. Він допомагає йому жити далі!
Сорок років – це привід озирнутися назад. Але історія музею показує, що він ніколи не жив лише минулим. Збираючи старовину – думали про майбутнє, досліджуючи традицію – шукали шляхи її продовження, зберігаючи те, що могло зникнути – створювали умови для нового.
І сьогодні музей продовжує активно розвиватися. З’являються нові ідеї, проєкти, дослідження, мистецькі події. Приходять нові люди й нові покоління, які продовжують цю справу.
Тож, найточніше історію Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному можна описати не цифрою «40». А словом «далі…».
Бо сорок років тому в Опішному створили музей.
А сьогодні він продовжує створювати майбутнє українського гончарства!
Світлана Пругло,
завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства
Фото Юрка Пошивайла
