У липні 1687 року видатний політичний діяч та дипломат Іван Мазепа отримав гетьманську булаву на Коломацькій раді.
Коломацька рада відбулася на Полтавщині – у місцевості неподалік річки Коломак на окраїні сучасного селища Чутове
Це переконливо довів https://bit.ly/3fi38SJ дослідник-мезепознавець Сергій Павленко: «У 2017 р. я був у Харкові на науковій конференції з приводу цієї ювілейної дати, виступав там з доповіддю. Саме тоді був посвячений у деталі дискусії про місце обрання володаря булави. Полтавські історики «перетягували» це місце собі. Харківські дослідники висловили свої аргументи на користь їхнього містечка Коломак. Того ж року там був відкритий монумент гетьману. Ознайомившись з роботами полтавських, харківських, коломацьких, чутівських дослідників, вирішив все-таки і самому розібратись: а справді, де ж вона була? Річка Коломак протікає у багатьох місцевостях…
Літописець Самійло Величко зробив істотне уточнення: написав, що козаки обирали біля Буцього броду… Де ж він був? Твердження про те, що коломацька рада відбулася у Чутове чи Коломаку не зовсім коректні. Першого населеного пункту в той час ще не було, а інший вважався невеличким прикордонним форпостом Охтирського полку ( у ньому переважали переселенці з Правобережжя України, однак населений пункт не підлягав юрисдикції Гетьманщини). Брід Буцького отримав свою назву від полтавських старшин Буцьких. Вивчаючи їхні купчі (а там відмічені всі долинки, урочища, назви яких залишилися до сьогодні!), щоденник Патріка Гордона, я дійшов висновку, що брід має десь бути на окраїні Чутового.
Важливим джерелом із визначення місця Коломацької ради є щоденник П. Гордона, який у своїх нотатках записував пройдені відстані у милях та возових верстах («тележная» верста становила 1000 сажнів -2133,6 м). Проаналізувавши їхнє співвідношення, прийшов до висновку, що генерал вимірював шляхи польськими милями (1 миля=8534 м). Він зазначив, що військо, дійшовши до лівого берега річки Коломак, стало на нічліг за 4 милі (35 км) від Полтави… Дуже дякую директору Чутівського краєзнавчого музею Галині Бафталовській, співробітнику музею Андрію Шутю, які допомогли консультаціями та позначеннями на карті традиційного місця переправи козаків. «Брід Буцького -досить мілке (по кісточки людині), особливо у кінці липня, місце на річці Коломаку. Протяжність броду по течії – близько 25 метрів. За останні 10 років брід заріс очеретом», – це рядки з розлогого листа керівника музею.
Вивчаючи щоденник П. Гордона, документацію І. Мазепи, П. Полуботка, я був вражений ще одним відкриттям: виявляється, тут, на луках біля Чутового, традиційно козаки збиралися у походи, проводили ради, а далі йшли на виправу звичним шляхом на Орчик, Оріль…
Щодо пам’ятника І. Мазепи в Коломаку на Харківщині… Я вважаю, що Харківська область правильно зробила, обравши для встановлення це місце. Адже воно реально було з усіх населених пунктів найближче до місця проведення Коломацької ради. Узагалі, полки товклися не на якомусь клаптику лугу, а займали на ночівлю, на табори для очікування підходу інших підрозділів велику територію між сучасними містечками Чутове та Коломак. Адже коням треба був водопій, трава… А для цього треба був великий простір для розміщення 40-50 тисяч козаків та десь такої ж кількості коней, волів (враховуючи те, що на возах перевозили продовольство та інші запаси».
«Коломацькі статті» – українсько-московський договір
Цей документ було підписано на Коломацькій раді. Він укладався між козацькою старшиною на чолі з новообраним гетьманом та московськими царями Іваном і Петром і їхньою регентшею царівною Софією. Договір містив 22 статті. Вони декларативно підтверджували традиційні козацькі права та вольності, зберігали 30-тисячне реєстрове козацьке військо та компанійські полки. Водночас договір містив низку статей, які забороняли гетьману без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшині – скидати та обирати нового гетьмана; примушували козацьку старшину наглядати за діями гетьмана та своєчасно доносити на нього царському урядові; обмежували права гетьмана розпоряджатися землями, що належали Війську Запорізькому; забороняли гетьманському урядові мати дипломатичні зносини з сусідніми державами; примушували всіляко сприяти міжетнічним шлюбам та іншим формам єднання населення обох країн, а також забороняли будь-кому говорити про те, що «Малороссийской край Гетманского регименту», бо він є «Их царского пресветлаго величества самодержавной державы». Таким чином, вперше в історії українсько-московських взаємин текст статей, що підписував гетьман, заперечував державний характер гетьманської влади та української державності взагалі. Лише власний авторитет гетьмана Івана Мазепи та його дипломатичний і політичний досвід дозволяли нейтралізувати наслідки цих статей для України і протягом 21 року забезпечувати її нормальне державне існування, допоки процес поглинання України Московщиною не набув загрозливих форм і не призвів до повстання Івана Мазепи.
Попри заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану в «Коломацьких статтях», гетьман мав численні зв’язки з монархічними дворами Європи, зокрема Веттінів у Польщі, Гіреїв у Криму та ін. З метою оборони південних кордонів гетьман побудував фортеці на півдні України – Новобогородицьку та Новосергіївську на р. Самарі.
Усвідомлюючи значення освіти для розбудови держави, Іван Мазепа постійно опікувався навчальними закладами. Зокрема, заснована ще на початку XVII ст. братська школа стараннями митрополита П. Могили перетворилася на колегіум, а згодом на академію. Заходами Мазепи вона отримала підтвердження статусу вищого навчального закладу, а також новий корпус. Не дивно, що Києво-Могилянську академію іноді ще називали «Могило-Мазепинською». За мазепинських часів академія стала духовним центром усієї України. Однак Мазепа дбав і про інші навчальні заклади, зокрема про Чернігівський колегіум, який також був розбудований його коштом, а бібліотека, як і Києво-Могилянської академії, була збагачена найновішими на той час виданнями й рідкісними рукописами. Є також згадка про те, що гетьман долучився до заснування в 1689 р. «латинської школи» в Харкові та її філії у Новгороді-Сіверському, що згодом перетворилася на самостійний колегіум.
Мазепа відновив авторитет гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. З 1704 року, після об’єднання територій Лівобережної та Правобережної України, – гетьман війська Запорозького обох сторін Дніпра (1687-1708). Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років (8081 днів). Цей період позначився економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури.
Північно-східний міжрегіональний відділ Українського інституту національної пам’яті (за матеріалами офіційної ФБ-сторінки музею «Поле Полтавської битви» та дослідника Сергія Павленка й професорки Ольги Ковалевської .
