Українські бандуристи із Сіднею відвідали Полтавщину

Як все було спочатку гарно… Збентежила до глибини душі чудова гра видатних бандуристів українського роду із Австралії Ніли та Петра Деряжних при вшануванні нашого земляка леґендарного командира Кінного полку Чорних Запорожців св.пам.полк.Петра Гавриловича Дяченка… Як щиро раділи та сердечно сприйняли селяни із села Березова Лука Гадяцького району на Полтавщині та гості цього заходу виконання козацьких пісень Нілою та Петром!.. Просто ней-мо-вір-но!  Подумалось: а живе таки українська душа й у нашій,  в полтавській глибинці! Петрові ж та Нілі аплодували дорослі й діти, а з-поміж них моя маленька доня Марійка Панченко…. Тож, дякуємо вам, дорогі наші земляки-українці. Здалося, що ми ніколи не забудемо їх обох і їхню направду зворушливу й професійну гру на своїх  прекрасних бандурах, творцем особливої конструкції яких був незабутній український патріот, уродженець полтавського містечка Нові Санжари Федір Деряжний, наступного року якому б виповнилося 110 років…. Це якраз пан Федір ще 6-річним парубком вперше побачив бандуру в руках теж молодого, але вже сліпого кобзаря, не  маючи грошей купити інструмент, старався зробити й собі подібну бандуру. Однак, першу свою бандуру він  зробив, коли мав вже 26 років та почав учитися грати на ній зі слуху, а також переслухував старі платівки у свого діда. Під час Голодомору геноциду українців Федір їздив велосипедом аж до сусідньої Білорусі зі своєю бандурою та скрізь там виступав, щоб за пожертви купити хліб і врятувати родичів від страшного Голоду, що був зорганізований московськими большевиками. Пізніше, вже на еміґрації, уродженець полтавських теренів Федір Деряжний виготовив кілька знаменитих бандур для своїх друзів-бандуристів капели ім.Тараса Шевченка під керівництвом іншого знаменитого уродженця Полтавщини Григорія Китастого, які згодом поїхали до США.  У 1950-тих роках, вже перебуваючи в Австралії, пан Федір на українських імпрезах та акаде­міях часто виступав зі своєю  бандурою та виконував власні композиції — «Круча» та «Гомоніла Україна», став автором багатьох поезій. Від 1966 року працював над бандурою нового типу, на якій ставить цілком пряму «обичайку». Цим новим типом бандури та виконанням на ній пісні «Ой Морозе, Морозенко» заохотив й свого сина Петра до пісні й бандури…

Прикметно, що Петро Федорович Деряжний свій цьогорічний день народження, що припав на початок липня, святкував разом зі свою співтоваришкою Долі та дружиною Нілою (з дому – Бабченко), батько якої походив із північних районів Слобожанщини, –  у колі своїх земляків-полтавців

Вже тепер далекого 1968 року у Сіднеї пан Петро став членом Ансамблю Бандуристів імені Гната Хоткевича (керівник – уродженець Полтави бандурист  Григорій Бажул (1906-1989). За короткий час Деряжний-молодший  вивчив Харківський спосіб гри на бандурі та з батьком і сестрою виступав у тріо бандуристів в Ньюкастелі, відтак став заступником керівника ансамблю сіднейських бандуристів й вчив нових членів ансамблю хорового співу та гри на бандурі. В ансамблі пан  Петро підпорядкував усі бандури до належного звуку так, як навчився від свого батька. В 1969 році за його ініціативою ансамбль дав свій перший самостійний кобзарський концерт у Воллонґонзі на честь Тараса Шевченкові. У програмі концерту ансамбль виконав пісню «Край Козачий», це була одна із перших його композицій, яку він, до речі, разом з пані Нілою виконав спочатку  у Березовій Луці, а згодом і в Лохвиці.  Того ж року Петро з батьком та сестрою виступив у тріо бандуристів на Ньюкастельському телебаченні у концерті, присвяченому 20-літтю поселення європейських еміґрантів після Другої світової війни, а від 1971 року став керівником ансамблю. Петро та Ніла Деряжні дали чисельні виступи в радіо, телебаченні, у фестивалях та концертах. На музичному відтинку своєї праці П.Деряжний опрацював велику кількість українських пісень для голосу, Харківський й Чернігівський стиль гри на бандурі. Серед нового покоління бандуристів, наш земляк-полтавець  став першим в Австралії, що виконав старовинні козацькі думи, як також написав музику для поеми «Про Симона Петлюру», головного Отамана військ УНР, нашого славного земляка,  на слова  Кучугури Кучуренка й  кілька пісень на слова українських поетів в Австралії. Дещо пізніше пан Петро разом з дружиною співав у хорі «Боян», а 1983 року на прохання членів хору став дириґентом хору «Бояна», у 5-ту ж річницю смерти Володимира Івасюка (1984) взяв участь у заснуванні Українського Народного Ансамблю ім. В.Івасюка в Сіднеї та став його дириґентом. За короткий час ансамбль П.Деряжний записав на платівку кілька пісень В.Івасюка у його хоровій обробці та оркестрації, уклав та зґармонізував кілька музично-хореографічних монтажів на українську народну тематику та багато сучасних українських пісень для молодих голосів у супроводі народних і класичних інструментів. У 986 році він став дириґентом жіночого ансамблю «Суцвіття», з яким дав кілька концертів у Канберрі, Воллонґонґу, Ньюкастелі та мав чисельні виступи на Сіднейському  фольклорному фестивалі та українських імпрезах й академіях. Слід зауважити, що Ніла Деряжна також брала активну участь у заснуванні ансамблю імені В.Івасюка, а до цього вже здобула музичну освіту, вивчала гру на духових інструментах та фортепіано; через деякий час після одруження у 1972 році з паном Петром, пані Ніла записала разом з ним першу кобзарську платівку в Австралії «Кобза і Пісня», яка була мені люб’язно подарована її авторами й зберігається у мене в хаті, як раритет. Пані Ніла понад 20 років співає також і в хорах при православних церквах Св.Афанасія та Св.Покрови,  а у 1994-98 р.р., вона виконувала ведучі партії у модерному ансамблі «The Rock-its» та  виступала у тріо з чоловіком Петром та Андрією Гавриловим. Обоє  Деряжних,  Петро та Ніла, 1982 року були нагороджені Президією Світової ради Союзу Вільних Українців (СВУ) золотими медалями ім.Т.Шевченка за національно-культурну працю.

Так сталося, що бандурист-патріот Петро Деряжний є також кошовим отаманом Українського Вільного Козацтва в Австралії, він разом з дружиною та іншими учасниками заходу вшанував Пам’ять свого тезки-козака полк.Петра Гавриловича Дяченка у Березовій Луці.  Відомо, що й сам полковник Дяченко також знав і шанував старі козацькі та кобзарські традиції, добре розумів їх та, незважаючи на службу й вишкіл у московському імператорському війську, зберіг їх та впровадив у життя, розбудовуючи пізніше знаменитий Кінний полк, з яким пройшов славний бойовий шлях в рядах відродженої у 1918-1920 роках української армії.  Слід зазначити, що особливою сторінкою у вояцькій біографії Петра Дяченка є його командування Кінним полком Чорних Запорожців, цією ударною частиною високої бойової якості, прапор якої, до речі, був чорним, сріблястим обшитий, де з одного боку було нашите гасло «Україна або смерть», а під тим гомілки і череп над ними. До речі, у своїй статті «Бойовий орел української кінноти» проф.Лев Шанковський (1903-1995) слушно зауважував, що поза «…модерною ударністю чорношличники полк.Дяченка таки дійсно нагадували своїх предків, козацьких кіннотників із загонів Мрозовицького-Морозенка чи Кривоноса. Вони уподібнювалися до них, перш-за-все, своїм виглядом. Ось оголений лоб, з якого звисає козацький «оселедець», – це не тільки стара традиція, але й засіб для збільшення боєздатности під сучасну пору. З «оселедцем» полону немає; большевицькі вороги придумували для власників «оселедців» особливі тортури, знаючи, що їх власники належать до «отборних частєй Петлюри». Далі, на голові козацька шапка з довжелезним, козацьким шликом, для командного складу обрамованим срібними чи золотими нашивками… Жупани й шаравари, що їх випускали на чоботи, доповнювали парадний однострій «Чорношличників» при чому козацький жупан мав на кінці чорні вилоги в трикутній формі… Чорний Запорізький полк був прекрасним бойовим полком, що його аннали не знали поразки на полі бою. Це були дійсно бойові орли української кінноти, і між ними перший бойовий орел, командир полку, – полк.Дяченко, справжній невмирущий козак-характерник наших днів, що свою ознаку успадкував по своїх славних козацьких предках… Чорний Запорізький кінний полк полк. Дяченка в бою переможеним не був…».

…Далі шлях українських бандуристів із Сіднею Ніли та Петра Деряжних проліг до колишнього сотенного містечка, теперішнього полтавського райцентру Лохвиці, батьківщини іншого славного очільника вільних козаків Антона Кущинського, де вони разом з нами вклонилися погруддю великого сина українського народу Тараса Шевченка, відвідали направду знаменитий на всю округу Лохвицький краєзнавчий музей ім.Г.С.Сковороди, якому подарували мою нову книжку «Українська Австраліана: Полтавщина, Галичина, Боснія», як також побували коло меморіальних дощок, встановлених мною на честь видатних лохвичан – панотця українських кобзарів та лірників Івана Григоровича Кравченка-Крюковського,  військового отамана Українського Вільного Козацтва на чужині Антона Кущинського та інших українських достойників…

…Стало дуже сумно, бо, коли готувався цей допис до друку,  мені на очі потрапила доволі цікава, але й надзвичайно трагічна за змістом довідка авторства лохвичанина Антона Кущинського про село, де народився полк.Петро Дяченко, про згадане мною вище село  Березова Лука на Гадяччині, яка була поміщена у часописі «Вісник» (№4, 1983 рік), що має досить вимовну назву «Загибель села Березова Лука на Полтавщині», яку я, як людина, що, мабуть, вперше на наших теренах публічно, у лохвицькій районній газеті «Зоря», заявила про Голодомор українців ще 25 квітня 1989 року, – подаю далі без змін, для документації цієї страшної Доби нашої історії, як нагадування для прийдешніх поколінь:

…Ось така вона, уся наша історія, – часто славетна та нерідко сумна і трагічна , рясно помічена перемогами, поразками й жертвами нашого знедоленого народу… Однак про цю історію нам не дають забувати поряд із Пам’яттю про жертви, які полягли від рук московських окупантів, – від Голодомору, Небесної сотні та Східного фронту, – своєю щирою поставою також й правдиві українські патріоти-мистці, серед яких чільне місце займають бандуристи із австралійського Сіднею Ніла та Петра Деряжні, що на початку цього липня відвідали північні райони Полтавщини. Впевнений, що цей небуденний візит подружжя Деряжних ми будемо дуже довго пам’ятати!