130 років тому на Полтавщині народився Кирило Осьмак- Президент підпільного уряду і парламенту України

9 трав­ня 1890 ро­ку на Полтавщині народився Кирило Осьмак (1890-1960), державний та політичний діяч, член Української Центральної Ради. Саме уродженець Полтавщини став президентом Української головної визвольної ради (УГВР) – надпартійного органу-підпільного парламенту і уряду, який керував боротьбою УПА за незалежність України. Згідно з законом України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність у 20 ст.» (ст. 1, підпункт 1-14) діячів УГВР визнано борцями за незалежність України у XX столітті. Ювілей Кирила Осьмака з ініціативи Українського інституту національної пам’яті згідно з Постановою Верховної Ради цьогоріч відзначається на державному рівні.

Дитинство  і юність

На­ро­див­ся в містечку Шишаки неподалік Миргорода. На бе­ре­ги Псла йо­го бать­ко, мі­ща­нин Іван Юхи­мо­вич Ось­ма­ков, пе­ре­ї­хав з Курсь­кої гу­бер­нії. «Про ма­тір, Те­тя­ну Ан­дрі­їв­ну Вла­сен­ко, зна­ємо, що во­на по­хо­ди­ла з ко­заць­ко­го ро­ду і при­ве­ла на світ п’я­те­ро ді­тей. З них трій­ко по­мер­ли під час епі­де­мії ти­фу. Піс­ля за­кін­чен­ня на­род­ної шко­ли в рід­но­му се­лі навчав­ся чо­ти­ри ро­ки в по­ві­то­вій шко­лі Мир­го­ро­да, а по­тім у Пол­тавсь­ко­му реальному учи­ли­щі. У ві­ці 20 ро­ків Кирило всту­пив до Мос­ковсь­ко­го сіль­сько­гос­подарсь­ко­го ін­сти­ту­ту. Нав­чан­ня він по­єд­ну­вав з жур­на­ліс­ти­кою. Молодий сту­дент спів­пра­цю­вав з жур­на­лом «Ук­ра­ин­ская жизнь», який редагував Симон Петлюра»,- розповідає в інтернет-виданні «Історична правда» https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/07/18/46056/ дослідник і громадський активіст Олег Радик. Під час Першої світової війни доля закинула Осьмака на Пів­ден­но-За­хід­ний фрон­т, де як пред­став­ник земсь­ко­го со­ю­зу за­ві­ду­вав хар­чо­вим пун­ктом для ци­віль­но­го населення. Тут закохався у Ма­рію Юр­ке­вич. «Во­на по­хо­ди­ла з Во­ли­ні, за­кін­чи­ла Бес­ту­жівсь­кі жі­но­чі кур­си у Санкт-Пе­тер­бур­зі і з пат­рі­о­тич­них пе­ре­ко­нань пос­ту­пи­ла на служ­бу в Ко­мі­тет Чер­во­но­го Хрес­та. Звід­ти її нап­рав­ле­но у Зба­раж ке­ру­ва­ти яс­ла­ми для си­ріт, бать­ків яких заб­ра­ла вій­на.
Він­ча­ли­ся мо­ло­дя­та на Різ­двя­ні свя­та 1916 ро­ку, а в жов­тні світ по­ба­чив їх син Олег. Ро­ди­на Ось­ма­ків по­се­ля­єть­ся в Ки­є­ві, Ма­рія вчи­те­лює у тру­до­вій ко­ло­нії, а Ки­ри­ло пра­цює у пос­та­чан­ні  війсь­ка», – констатує Олег Радик.

Перші визвольні змагання: громадський і науковий діяч

Кирило Осьмак є активним діячем Української революції 1917-21 рр. –перших визвольних змагань українського народу за незалежність у 20-му столітті. 17 бе­рез­ня 1917 ро­ку він разом із іншими українськими патріотами стає фундатором Української Центральної Ради (УЦР) – ор­га­ні­за­ції, кот­ра не­за­ба­ром пе­рет­во­ри­ла­ся на пар­ла­мент Української Народної Республіки (УНР). В УЦР репрезентував гу­бернсь­ке земс­тво. У Ге­не­раль­но­му сек­ре­та­рі­а­ті зе­мель­них справ УЦР очолював ви­дав­ни­чий від­ді­л.

У 1922 році УНР окупувала більшовицька Росія. У перші роки свого панування більшовики поводилися хитромудро, прагнучи отримати симпатії прихильників УНР й утвердити свій режим. Тож перші роки перебування УСРР в складі Радянського Союзу ознаменувалися «українізацією» — запровадженням української культури й мови у різних сферах, зокрема й у науці. Якраз у 1922 році Осьмак поринає у сільськогосподарську науку: очолює українське Тер­мі­но­логіч­не бю­ро сіль­сько­гос­по­дарсь­кого на­у­ко­во­го ко­мі­те­ту, го­ту­є слов­ник  ук­ра­їнсь­ких сіль­сько­гос­по­дарсь­ких тер­мі­нів.

«Їх бу­ло кла­си­фі­ко­ва­но по­над со­рок ти­сяч. Це бу­ла ду­же кро­піт­ка ро­бо­та і май­же ні­ким не зна­ний то­ді нап­рям. Опрацьовувалися не ли­ше лі­те­ра­тур­ні, а й на­род­ні роз­мов­ні дже­ре­ла. Роз­по­ча­те Ки­ри­ло Ось­мак про­дов­жив в Ін­сти­ту­ті ук­ра­їнсь­кої на­у­ко­вої мо­ви Все­ук­ра­їнсь­кої Ака­де­мії На­ук», – відзначає Олег Радик.

Помста окупантів

Однак вже наприкінці 20 рр. минулого століття року червоні окупанти ініціюють наступ на українське наукове й культурне життя. Діячів української науки, культури й церкви заарештовували, ув’язнювали до тюрем і концтаборів, жорстоко катували, багатьох розстрілювали. Вістря російсько-комуністичних репресій було спрямоване передусім проти діячів УНР. У березні-квітні 1930 р. 45 учасників Спілки визволення України (СВУ) на чолі з академіком Сергієм Єфремовим отримали тривалі терміни ув’язнення і згодом були умертвлені у тюрмах і концтаборах, а загалом внаслідок «процесу СВУ» було заарештовано, знищено або заслано понад 30 тис. осіб.

Тричі «червона сокира» сталінського терору нависала й над вченим-аграрієм Осьмаком. Інтернет-видання «Шишаччина» описує це так: https://shyshaky.blogspot.com/2020/05/130_9.html : «5 бе­рез­ня 1928 ро­ку – пер­ший арешт. Потрапив на на­ри як учас­ник «контрре­во­лю­цій­ної органі­за­ції пра­вих ук­ра­їнсь­ких на­ці­о­на­ліс­тів». Ко­ле­гія ОГ­ПУ 28 ве­рес­ня 1928 ро­ку висла­ла на­у­ков­ця за ме­жі рес­пуб­лі­ки, прис­во­їв­ши йо­му тав­ро «со­ці­аль­но не­без­печ­но­го еле­мен­та. Ось­мак поїхав у Курськ, на бать­ків­щи­ну бать­ка, де про­дов­жив спів­пра­цю з Ака­де­мі­єю На­ук як позаштатний праців­ник. Та 2 бе­рез­ня 1930 ро­ку по горез­віс­ній спра­ві Спіл­ки виз­во­лен­ня Ук­ра­ї­ни от­ри­мав три ро­ки та­бо­рів. Нап­ри­кін­ці 1933 ро­ку звіль­нився і пра­цював ди­рек­то­ром рад­гос­пу і го­лов­ним аг­ро­но­мом кол­гос­пу. Там зно­ву пот­рапив у ла­бе­ти ста­лінсь­ких оп­рич­ни­ків. Заареш­то­ва­ний на по­чат­ку 1938 року, Кирило Ось­мак про­вів у зас­тін­ках біль­ше двох ро­ків. Від розстрілу його вря­ту­ва­ли чис­лен­ні апе­ля­ції і лис­ти у всі мож­ли­ві ін­стан­ції, на які він був мас­так. За бра­ком до­ка­зів звіль­ни­ли у лю­то­му 1940 ро­ку».

Дру­жи­на «ворога народу» Марія не до­че­ка­ла­ся з тюр­ми чо­ло­ві­ка. Вчи­телька не витримала поневірянь коханого, розлуки з ним, наклепів і цьку­вань з боку су­сі­дів, ко­ле­г та уч­нів, які бой­ко­ту­ва­ли її уро­ки. Ки­ну­ла­ся під ко­ле­са по­тягу на стан­ції з сим­во­ліч­ною наз­вою Кремльо­во.

«В кін­ці лю­то­го, ко­ли мав змо­гу вже ру­ха­ти­ся, при­був на Ма­ру­си­ну мо­ги­лу. Гір­ко ту­жив над її гро­би­ком. Не ду­мав ви­їз­ди­ти з тих місць», – пи­сав Ки­ри­ло до сес­три Ан­ни.

Другі визвольні змагання: участь у націоналістичному рухові

У бе­рез­ні 1940 ро­ку піс­ля два­над­ця­ти­річ­ної пе­рер­ви Ось­мак по­вер­тається в Ук­ра­ї­ну. При­хід нацистів зас­тає йо­го у Чер­ні­гівсь­кій об­лас­ті на по­са­ді техніч­но­го ди­рек­то­ра са­на­то­рію. Знову наука, знову активне громадсько-політичне життя: ство­рює бю­ро Все­ук­ра­їнсь­кої спіл­ки сіль­сько­гос­по­дарсь­кої ко­о­пе­ра­ції й долучається до Ук­ра­їнсь­кої На­ці­о­нальної Ра­ди. На думку поета Олега Ольжича та інших діячів Організації Українських Націоналістів (ОУН) – мельниківців, Рада мала б ста­ти за­ко­но­дав­чим органом відновленої не­за­леж­ної Української держави. Ось­мак очо­лив від­діл зе­мель­них справ національної Ради і  ко­о­пе­ра­тив­не то­ва­рис­тво «Сіль­ський гос­по­дар».

Але новий окупаційний режим – націонал-соціалістичний (нацистський), вчинив жорстоку розправу над українськими патріотами: Українську національну Раду ро­зіг­на­ли, розс­трі­ля­ли в Ба­би­но­му Яру поетесу-націоналістку Олену Телігу, бур­го­міс­тра Ки­є­ва Володимира Багазія та багатьох діячів ОУН , про­ве­ли ін­ші ка­раль­ні ак­ції. Піс­ля реп­ре­сій Ось­мак втра­тив рештки ілю­зій що­до на­мі­рів ні­мець­ких оку­пан­тів, тож че­рез струк­ту­ри «Сільського Гос­по­да­ря» допомагав харчами чле­нам по­хід­них груп ОУН. З лі­та 1942 ро­ку невгамовний Кирило вже на кон­так­ті з ОУН-бандерівцями: про­во­дить під­піль­ну ор­га­ні­за­цій­ну і пропа­ган­дистсь­ку ро­бо­ту в Ки­є­ві, пише і видає лис­тів­ки «До зброй­ної бо­роть­би!» і «Зло­чи­ни ні­мець­ких за­гар­бни­ків на Ук­ра­ї­ні», публіцистичні праці «Ук­ра­ї­на – ко­ло­нія Мос­кви», «Пок­ла­дай­мо­ся на влас­ні си­ли», з – під пе­ра ко­ли­шньо­го ди­рек­то­ра рад­гос­пу ви­хо­дить твір «Ко­лек­тив як за­сіб по­не­во­лен­ня ук­ра­їнсь­ко­го се­лянс­тва»; у пра­ці «В єд­нан­ні си­ла на­ції» зак­ли­кає ство­ри­ти об­’єд­нав­чу ор­га­ні­за­цію «Спіл­ка ук­ра­їнсь­кої дер­жав­нос­ті» для ко­ор­ди­на­ції бо­роть­би та формулює засади об­’єд­нан­ня: су­ве­рен­на ук­ра­їнсь­ка дер­жа­ва, зе­мель­на ре­фор­ма в ін­те­ре­сах се­лянс­тва, вось­ми­го­дин­ний ро­бо­чий день і ви­роб­лен­ня за­ко­но­давс­тва май­бу­тньої дер­жа­ви.

Во­се­ни 1943 ро­ку пе­ре­їз­дить до Льво­ва.

На чолі УГВР

Попри багате на мученицькі і героїчні події життя, все ж головним подвигом Кирила Осьмака варто вважати те, що він очолив Українську головну визвольну раду (УГВР). Це був головний орган підпільної України, який керував національно-визвольним рухом за незалежність з 1944 року і представляв всі патріотичні сили. Перший з’їзд УГВР можна без перебільшення назвати історичним. В умовах жорстокої війни, в якій УПА воювала як проти СРСР, так і проти гітлерівської Німеччини, об’єднати патріотів було складно. Долучається до підготовки прог­рам­них до­ку­мен­тів УГВР, які були остаточно затверджені 10 чер­вня 1944 ро­ку: Уні­вер­сал, Плат­фор­ма, Ус­трій. Наз­ву «Уні­вер­сал» зап­ро­по­ну­вав са­ме Ось­мак, щоб про­вес­ти іс­то­рич­ну па­ра­лель з уні­вер­са­ла­ми геть­ма­нів і Цен­траль­ної Ра­ди. З 11 лип­ня 1944 ро­ку поб­ли­зу ліс­ниц­тва в се­лі Спри­ня, бі­ля під­ніж­жя го­ри Ви­ді­лок на Сам­бір­щи­ні, про­тя­гом п’я­ти днів від­бу­вав­ся Ве­ли­кий збір УГВР. Піс­ля де­ба­тів зат­вер­дже­но, крім прог­рам­них до­ку­мен­тів, при­ся­гу во­я­ка УПА. От­ри­мав псев­да «Мар­ко Го­рянсь­кий», «Гірняк».

15 лип­ня 1944 року уродженця Полтавщини об­ра­ли пре­зи­ден­том Ук­ра­їнсь­кої Са­мос­тій­ної Со­бор­ної Дер­жа­ви.

«На­ша ме­та – Ук­ра­їнсь­ка Са­мос­тій­на Со­бор­на Дер­жа­ва на ук­ра­їнсь­ких ет­ног­ра­фіч­них зем­лях. Наш шлях – ре­во­лю­цій­но-виз­воль­на бо­роть­ба про­ти всіх зай­ман­ців і гно­би­те­лів ук­ра­їнсь­ко­го на­ро­ду. Бу­де­мо бо­ро­ти­ся за те, щоб Ти, Ук­ра­їнсь­кий На­ро­де, був во­ло­да­рем на сво­їй зем­лі. На вів­тар ці­єї бо­роть­би кла­де­мо свою пра­цю і своє жит­тя».

Це – сло­ва при­ся­ги, яку склав Пре­зи­дент УГВР Ки­ри­ло Ось­мак. Ві­це-пре­зи­ден­та­ми об­ра­ні ві­це-спі­кер поль­сько­го сей­му Ва­силь Муд­рий, священик о. Іван Гри­ньох і ще один уродженець Полтавщини Іван Вов­чук (справ­жнє пріз­ви­ще Фе­дір Вовк) .Як пи­сав по­тім командувач УПА Ро­ман Шу­хе­вич: «Гли­бо­ка ти­ша за­па­ну­ва­ла на за­лі на­рад, ко­ли го­ло­ва пре­зи­дії УГВР ста­нув пе­ред го­ло­вою Ве­ли­ко­го Збо­ру УГВР, пок­лав ру­ку на ук­ра­їнсь­кий дер­жав­ний герб та по­чав пов­то­рю­ва­ти сло­ва при­ся­ги. То при­ся­гав пре­зи­дент Ук­ра­ї­ни пе­ред усім ук­ра­їнсь­ким на­ро­дом».

На основі архівних джерел історики встановили повноваження очільника УГВР : «Пре­зи­дент мав реп­ре­зен­ту­ва­ти УГВР пе­ред зов­ніш­нім сві­том. До пов­но­ва­жень Пре­зи­ден­та вхо­ди­ли та­кож скли­кан­ня і зак­рит­тя Ве­ли­ко­го Збо­ру УГВР, ве­ден­ня за­сі­дань Пре­зи­дії і го­ло­ву­ван­ня на кон­фе­рен­ці­ях УГВР, зат­вер­джен­ня за по­дан­ням Го­ло­ви ге­не­раль­но­го Сек­ре­та­рі­а­ту УГВР ге­не­раль­них сек­ре­та­рів з ок­ре­мих справ, зат­вер­джен­ня за по­дан­ням ге­не­раль­но­го Суд­ді двох чле­нів ге­не­раль­но­го Су­ду, а на по­дан­ня ге­не­раль­но­го Кон­троль­но­го – двох чле­нів Кон­троль­ної Ко­ле­гії. Пре­зи­дент мав та­кож зат­вер­джу­ва­ти за­кор­дон­них де­ле­га­тів УГВР, а та­кож прий­мав при­ся­гу від чле­нів Пре­зи­дії, Го­ло­ви ге­не­раль­но­го Сек­ре­та­рі­а­ту, ге­не­раль­них сек­ре­та­рів, чле­нів ге­не­раль­но­го Су­ду та Кон­троль­ної Ко­ле­гії. Пре­зи­дент мав та­кож пра­во по­ми­лу­ван­ня».

23 серпня 1944 сотні УПА вступили у бій з військами диктатора Сталіна біля містечка Турка. Осьмак потрапив у гущу бою, але, по щастю, вижив. Деякий час переховувався під чужим ім’ям в с. Дорожів Дублянського району Дрогобицької області, а вже 12 вересня 1944 року під час однієї з облав НКВС сталінські посіпаки заарештували очільника УГВР.

«А на світанку знов, як в’язні смерті ждуть,

Кирила Осьмака на допити ведуть»

10 лип­ня 1948 ро­ку ОСО («Осо­бое со­ве­ща­ние при МГБ СССР» ) ви­нес­ло ви­рок про 25 ро­ків ув’яз­нен­ня в тюр­мі «за участь в конт­рре­во­лю­цій­ній бан­ді ук­ра­їнсь­ких на­ці­о­на­ліс­тів та ак­тив­ну ке­рів­ну конт­рре­во­лю­цій­ну націоналістичну ді­яль­ність». У 1953 році Осьмака возили до Москви, як вказувалося в матеріалах справи, «з метою оперативної обробки і вивчення можливості використання у заходах з розвалу націоналістичного підпілля на Україні і ОУНівських центрів, що знаходяться за кордоном». Однак в оперативних документах значиться, що переконати Осьмака не вдалося:

«він був і залишається ідейним українським націоналістом і, скоріше, готовий піти на смерть, ніж погодитися на участь у заходах, спрямованих проти ОУН та її діяльності». Співкамерники Осьмака писали, що він проти будь-якого єднання з Росією, вважає, що Росія гнобить Україну».

Тож, лі­дер УГВР не пот­ра­пив під хру­щовсь­ку ам­ніс­тію:

«Вра­хо­ву­ю­чи, що Ось­мак є за­пек­лим ук­ра­їнсь­ким на­ці­о­на­ліс­том, який свої на­ці­о­на­ліс­тич­ні пог­ля­ди не змі­нив за пе­рі­од пе­ре­бу­ван­ня в тюр­мі, і за сво­єю во­ро­жою ді­яль­ніс­тю ста­но­вить особ­ли­ву не­без­пе­ку, Указ Пре­зи­дії Вер­хов­ної Ра­ди СРСР від 17 ве­рес­ня 1955 ро­ку що­до ско­ро­чен­ня тер­мі­ну на­по­ло­ви­ну до в’яз­ня Ось­ма­ка Ки­ри­ла Іва­но­ви­ча не зас­то­со­ву­ва­ти».

Класик української літератури Дмитро Павличко змалював словами ці трагічні обставини з життя видатного Українця:

«Тюрма вночі не спить. Вона суцільне вухо.

Десь брязкають ключі. Лунають кроки глухо.

А на світанку знов, як в’язні смерті ждуть

Кирила Осьмака на допити ведуть.

Це вчора так було, учора й позавчора.

Це вже десятий рік, як виснажена, хвора

Надосвітку на хрест людина йде свята,

Пригорблена, немов несе свого хреста.

Йде сивий чоловік. Шукають сонця очі.

Два ключники – за ним, немов собаки гончі

Світ падає з вікна, блищить на сходах кров.

Хтось певно з допиту цієї ночі йшов.

Кирило слухає. Десь українська мова

То стогне, то ячить. Паркетина дубова

Вночі пройшлась по ній, її сікли й пекли

Братерством ковані московські шомполи.

Йде й молиться Осьмак недвижними устами.

Іде затуляється від слабкості й знетями.

Іде й не падає, хоч дух його завмер.

Оглянувся – за ним іде УГВР».

Президент підпільного парламенту і уряду України по­мер 16 трав­ня 1960 ро­ку у відомій російській в’язниці-катівні «Владімірський централ», де утримували особливо небезпечних для СССР в’язнів. По­хо­ва­ли біля мурів тюрми під но­ме­ром 5753.

Після відновлення незалежності , у 1994-95 рр. офі­цій­но ре­а­бі­лі­тували як «без­під­став­но реп­ре­со­ва­ного», а 1 груд­ня 2004 ро­ку по­вер­нув­ся в Ук­ра­ї­ну на­ві­ки. Па­на­хи­ду за упо­кій ду­ші служили у Во­ло­ди­мирсь­ко­му православному со­бо­рі Києва. Тепер прах президента УГВР спочиває на Байковому кладовищі у Києві.

Увічнення пам’яті

«24 серпня 2007 р. у Шишаках Полтавської області звели пам’ятний знак Кирилові Осьмаку. 1 грудня 2007 р. на Байковому кладовищі в Києві встановлено й освячено пам’ятний знак. З 2008 року одна з центральних площ Шишак носить ім’я Кирила Осьмака. Рішенням Київської міської ради від 15 вересня 2015 р. одну з вулиць столиці перейменували на честь Кирила Осьмака»,- розповідає інтернет-видання «Герої України»

Поет Дмитро Павличко у поемі «Кирило Осьмак» висвітлив постать видатного сина землі Полтавської, який віддав своє життя за волю України.

У 2014 році на Полтавщині з ініціативи тодішнього директора Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської облдержадміністрації (нині — регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області) Олега Пустовгара вперше пам’ять борця за незалежність вшанували на державному рівні: у райцентрі  Шишаки відбулися вечір пам’яті і перегляд документального фільму «Незламний Президент» ,

покладання квітів до пам’ятного знака, за кошт обласного бюджету створили радіопередачу та короткометражний документальний фільм із серії «Поборники незалежності. Полтавщина».

За матеріалами інтернет-джерел підготовлено Північно-східним міжрегіональним відділом Українського інституту національної пам’яті