27 вересня 1892 року у селі Бодаква неподалік Лохвиці на Полтавщині народився Дмитро Юрійович Андрієвський – учасник Української революції 1917-21 рр., політичний і громадський діяч, теоретик українського націоналізму, публіцист, діяч ОУН.
Священиками були дід і батько. Крім виконання пастирських обов’язків займалися хліборобством – мали власний хутір і вважалися доволі заможними. Сім’я Андрієвських була багатодітною; Дмитро мав сестру і трьох братів. Усі одержали добру освіту. Юнаки закінчили гімназії. Середню освіту Дмитро здобув у гімназії в Лубнах , де в час його навчання існував осередок Революційної Української партії. Чимало юнаків були знайомі із Маніфестом «Самостійна Україна» Миколи Міхновського і перейнялися його ідеями. Атмосфера вільнодумства, захоплення «Кобзарем» Тараса Шевченка і участь у гімназійних гуртках сприяли формуванню у Дмитра національної свідомості і любові до рідного краю. Через вільнодумство влада Російської імперії вважала неблагонадійним і переслідувала.
У 1911 році вступив до Харківського університету, але через два семестри перейшов до Інституту цивільних інженерів у Санкт – Петербурзі. Там долучається до української студентської громади, передплачує львівський «Літературно – науковий вісник» та журнал «Украинская жизнь», який видавав Симон Петлюра. Із ним познайомився на Кавказі. Не поривав зв’язків з рідною Лохвиччиною, куди щороку приїздив на канікули. Навчання перервав у 1915 році у зв’язку з Першою світовою. З великою радістю зустрів повалення російського царату і взяв участь у маніфестації української студентської громади та українізованих частин російської армії у Петрограді. Там же познайомився з митрополитом Андреєм Шептицьким. Разом із групою українських студентів повернувся з Петрограду до Києва і віддав себе в розпорядження Центральної Ради. Працював в Уряді Центральної Ради, а потім – гетьмана Павла Скоропадського. Міністерство зовнішніх справ Української Держави очолював Дмитро Дорошенко – відомий історик і громадський діяч. З ним Андрієвський був знайомий ще з петербурзьких часів. Восени 1918р. його включили до дипломатичної місії Української Держави до Швейцарії. Коли ж до влади в Україні прийшла Директорія УНР, дипломатичної роботи теж не залишив. У складі дипломатичної місії УНР був направлений до Швеції, згодом – консулом до Швейцарії. Дипломатичну роботу поєднував з навчанням на інженерному факультеті державного Університету бельгійського міста Гент. Через два роки він отримав диплом інженера – архітектора. За фахом працював спочатку у Франції, згодом – у Бельгії, яка стала його постійним місцем проживання на еміграції. Тут заробляв на прожиток інженерною працею, але не полишав громадсько – політичної діяльності. Налагодив контакти з розпорошеними по світу українцями, організував у Брюсселі Український допомоговий комітет.
Друкував у заснованому Симоном Петлюрою журналі «Тризуб» аналітичні та ідейно – теоретичні розвідки. Оприлюднив свої ідеї й в журналі «Національна думка». Автор низки публіцистичних статей, в яких висвітлив засади ідеології націоналізму — «Наша позиція», «Шлях розбудови», «Обставини 30-х років і Провід Українських Націоналістів» та ін. У них наголошував, що українцям бракує національної організації, щоб стати політичною нацією, духовно об’єднаною національною ідеєю. Завдання такої організації – очолити боротьбу українців за державність і самостійність. Розбудова нації має початися з подолання у власних душах рабської психології і прищеплення українцям відчуття самоповаги, гідності і передбачає цілісність і монолітність української спільноти. На досягнення цієї мети мають бути спрямовані всі сили українських патріотів. Залізна дисципліна, відповідальність і підпорядкування особистого громадському мають стати Законом.
І-ша Конференція українських патріотів-націоналістів працювала протягом 3-7 листопада 1927 року в Берліні. Головою президії конференції і членом новоствореного проводу націоналістів як ідеологічного референта обрали вже знаного теоретика українського націоналізму Дмитра Андрієвського. Він провів величезну роботу з підготовки Першого Конгресу Організації Українських Націоналістів (ОУН), який відбувся в січні 1929 року у Відні в десяту річницю проголошення Соборності України, відомої як Акт Злуки (22 січня 1919 р.). Про це свідчить його листування з Євгеном Коновальцем, Дмитром Донцовим, Миколою Сціборським, Володимиром Мартинцем та іншими відомими діячами українського національно-визвольного руху. Скликанню Конгресу передувала кропітка робота очолюваної Андрієвським ідеологічної комісії, яка напрацювала цілісну філософсько-ідеологічну концепцію українського націоналізму і стала дороговказом для майбутніх поколінь українських патріотів.
Маловідомим залишається факт, що Євген Коновалець пропонував Дмитру Андрієвському очолити Провід ОУН. У листі до Дмитра Юрійовича від 21 листопада 1927 року писав: «Я дальше обстоюю, що Ви, пане інженер, повинні бути тим, який з конгресу українських націоналістів повинен вийти провідником націоналістів. Час знов до конгресу повинні Ви, при нашій розуміється допомозі, вжити на це, щоби до майбутньої Вашої ролі як слід підготовитися». У відповідь на цю пропозицію Андрієвський писав, що має «великий потяг до обсервації, книги, моделювання людської думки». До того ж, він був переконаний, що саме Коновалець має очолити націоналістичний рух. «Тим, що Ви зараз на чолі нашої справи, я тішуся… Згори тверджу, що саме Ви один нині можете пустити машину в рух». У 30-х роках ХХ століття Дмитро Андрієвський опікувався організаційними справами ПУН, пов’язаними з діяльністю ОУН за кордоном, пропагує українську справу у світі. За його ініціативою у Бельгії в 1931 році відбулася нарада представників українських організацій на еміграції і засновано Європейське об’єднання українських організацій на чужині. Водночас він намагався привернути увагу світової громадськості до подій, що відбувалися в підрадянській Україні, де лютував голодомор-геноцид і почалися масові політичні репресії. У 1934 році він від імені Європейського об’єднання українських націоналістичних організацій написав протест проти прийому СРСР до Ліги Націй. У завершеній формі теорію українського націоналізму виклав у рефераті на Другому Конгресі Українських Націоналістів у 1938 р.
З початком Другої світової війни не міг виїхати із окупованої німцями Бельгії і тільки в кінці 1941 року побував у Берліні, де зустрівся з полковником Андрієм Мельником, який заступив місце Провідника ОУН після вбивства Євгена Коновальця. Мав виїхати на українські землі, але дістався лише до Львова, де був затриманий, відправлений до Берліна і там заарештований. З 21 січня 1942 року по 18 жовтня 1944 року поневірявся у нацистському концтаборі Заксенхаузен. У 1944 році був заарештований гестапівцями і ув’язнений у концтаборі в Бреці. Після закінчення Другої світової повернувся до Бельгії. У 1949-1952 рр. відвідав українські громади в Канаді та США, представляв ОУН у виконавчому органі створеної 1948 року Української Національної ради та Державницького центру УНР.
Розкол ОУН у 1940 році засуджував, залишився прибічником Голови ОУН полковника Андрія Мельника. Проте об’єктивно оцінив протибільшовицьку боротьбу УПА в роки Другої світової війни та повоєнний період, яку очолила ОУН (б) під проводом Степана Бандери. Він писав: «Бандерівці в свойому часі випередили нас, бо мали свіжіший революційний інстинкт і вміли рішатись». Дмитро Андрієвський геніально передбачив розпад і загибель Радянського Союзу. «Майбутнє совєтської імперії, – пророкував він у 1958 році, – є виписане в самій її природі, в її внутрішнім змісті, в її побудові. Від початку свого існування вона є повна суперечностей, які її роздирають і від яких вона колись згине, розложиться, розпадеться». Але до розпаду СРСР не дожив. Вийшовши на пенсію, переїхав до Мюнхена. Останні роки в жив в Будинку для пристарілих осіб у Дорнштадті, тут і помер 30 серпня 1976 року. 22 січня 2010 року прах Дмитра Андрієвського перепоховали на Полі Героїв Личаківського цвинтаря у Львові.
Віктор Ревегук,
кандидат історичних наук
дослідник – краєзнавець, Полтава
