12 вересня 1903 року у Полтаві відбулось Відкриття пам’ятника Івану Котляревському. Попри те, що кошти на пам’ятник було зібрано українською громадськістю ще у 1895-98 рр., російська імперська влада всіляко відтерміновувала надання дозволу на його встановлення. Та завдяки наполегливим спільним зусиллям українських інтелектуалів-патріотів заборони здолали.
Полтава, 30 серпня (12 вересня) 1903. Урочисте відкриття пам’ятника Івану Котляревському. Фотограф Михайло Фріденталь.Фото з архіву Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського
Стаття про початок робіт по зведенню пам’ятника Котляревському — один з перших журналістських дописів Симона Петлюри, надрукованих у “Літературно-науковому вістнику”. (Через цензурні заборони української преси на підросійськіій Україні тоді не існувало, тому часопис, що виходив у Львові, був виданням, яке об’єднувало авторів Галичини, Буковини та Наддніпрянщини). Далі стаття журналіста і літературного оглядача та майбутнього голови Директорії Української Народної Республіки Симона Петлюри.
«Пам’ятник Котляревському в Полтаві нарешті вже почали будувати з 29 квітня. Тепер копають канави для фундамента і звозять необхідний матеріял для будівлі… Кажуть, що за 2 — 3 місяці пам’ятник буде готовий зовсім і восени думають урочисто святкувати його відкриття… Стояти пам’ятник буде на Протопоповській вулиці, т. є. на такім місці, що найменьш відповідає значінню пам’ятника. Але що робити… Полтавські “гласні” замало освічені, замало знають роль Котляревського в нашому національному відродженню, щоб відповідно цьому піклуватись про те, щоб поставити пам’ятник поетові на якомога кращому й людному місці. Вони (принаймні більшість із них) залишають кращі місця для тих пам’ятників, що колись то ще поставлять “більш значним (?) людям”, ніж Котляревський: Петрови Першому, Гоголю!.. Гласний Ринденко (+в), місцевий купець, прямо казав у салі маґістрата, коли балакали про вибір місця для пам’ятника: “Этотъ, какъ его, Котляревскій, не заслуживаетъ Петровской (краща в городі) площади”… Залежить від того безперечно, з якого боку дивитись на діло. Коли так, як дивиться Ринденко (+в), то справді “этотъ, какъ его, Котляревскій”, про якого він тільки й знає, може, що він Котляревський із Полтави, – не заслужує Петровської площі… Але досадно те, що иньші “гласні” так мало свідомі своїх обов’язків перед пам’ятю поета, перед тими, що давали свої трудові копійки для пам’ятника і були певні, що полтавський маґістрат справдить надії цілої свідомої частини українського суспільства… Стидно полтавським “гласним”; сором також і тутешнім українським діячам, що допустили впливати на діло таким добродіям, як Ринденков і т. и
Літературно-науковий вістник (Львів). — 1902. — Книга 7. — Хроніка і бібліографія, С. 1.
_____________________________________________________
Пам’ятник Івану Котляревському у Полтаві — перший в історії пам’ятник українському письменнику, поету, драматургу і громадському діячеві, засновнику сучасної української літератури. Збудовано в місті, де Котляревський народився і прожив більшу частину життя, на громадські кошти, які збиралися в 1895—1898 роках. Всього було зібрано 11 768 карбованців 67 копійок.
Встановлення монументу відтерміновувалося через протидію офіційної влади Російської імперії, що мала надати дозвіл. Зрештою цей дозвіл було отримано, однак зробити надпис українською мовою на постаменті так і не дозволили, з приводу чого Микола Міхновський написав гнівного листа тодішньому міністру внутрішніх справ.
Урочисте відкриття пам’ятника 30 серпня (12 вересня) 1903 року перетворилось на велику національну акцію, на якій були присутні численні діячі української інтелігенції та культури, в тому числі делегати з Галичини та Буковини.
Олена Пчілка виступила на відкритті пам’ятника українською мовою, порушивши категоричну заборону, встановлену царською владою.
Варвара Лелечиха
Почесною гостею на відкритті пам’ятника була 111-річна Варвара Лелечиха (в дівоцтві Красноштанова), яка замолоду вела хатнє господарство в Івана Котляревського. Не зважаючи на поважний вік, жінка зберегла ясний розум, добру пам’ять i ділилася своїми спогадами про письменника»
Полтавський офіс Українського інституту національної пам’яті (за матеріалами архіву Полтавського обласного краєзнавчого музею та досліджень Тіни Пересунько — наукової співробітниці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, засновниці Інституту Леонтовича, авторки книги «Культурна дипломатія Симона Петлюри: Щедрик проти русского мира. Місія капели Олександра Кошиця (1919-1924)»)
