6 травня минає 105 річниця від дня народження Олександри Федорівни Селюченко — майстрині народної кераміки, чия творчість стала важливим явищем у розвитку українського декоративного мистецтва ХХ століття.
Народилася Олександра Федорівна в гончарській родині в Опішному – одному з найвизначніших центрів українського гончарства. З раннього дитинства вона зростала в атмосфері праці, краси та народної традиції. Вже у шестирічному віці дівчинка створювала свої перші глиняні іграшки – свистунці. Першою наставницею майбутньої гончарки стала мати, яка не лише навчила ремесла, а й передала відчуття гармонії та любові до народної культури. У цьому середовищі формувалося розуміння мисткинею гончарства як цілісного художнього процесу. Її життєвий і творчий шлях, як це часто буває у талановитих особистостей, був не простим, але сповненим глибокого змісту та самовідданої праці.
Після закінчення семирічної школи 1937 року Олександра Селюченко навчалася в Опішнянській школі майстрів художньої кераміки. Подальші роки її життя виявилися сповненими випробувань: мисткиня працювала малювальницею в Запоріжжі, перебуваючи далеко від родини, пережила період німецької окупації та була примусово вивезена на відбудову Донбасу. Лише 1946 року Олександра Федорівна повернулася до Опішного, де розпочала роботу на заводі «Художній керамік» і залишалася вірною цій справі до виходу на пенсію 1976 року, працюючи ліпницею.
1946 рік став і початком її творчого визнання: на Всеукраїнській виставці дитячої іграшки в Києві її роботи отримали призове місце. Відтоді твори мисткині експонувалися на численних виставках в Україні та за кордоном – «Експо-67» у Монреалі, «Експо-70» в Осаці, виставки у Брюсселі, Лейпцигу, Велико-Тирново. 1985 року відбулася персональна виставка Олександри Селюченко у Полтавському краєзнавчому музеї.
Творчий доробок мисткині надзвичайно різноманітний. Вона створювала зооморфні образи – баранців, коників, левиків, птахів, а також антропоморфні фігури – баринь, селянок, міщанок. Значне місце посідають сюжетні композиції, що відображають народне життя: сватання, весілля, колядування, образи матерів-берегинь. Окрему групу становлять роботи, натхненні творами Івана Котляревського та Миколи Гоголя – зокрема композиції за мотивами «Наталки Полтавки», «Сорочинського ярмарку» та «Ночі перед Різдвом». Твори Олександри Селюченко відзначаються декоративністю, узагальненістю форм, пластичною виразністю та емоційною насиченістю. У кожному виробі втілено естетичні та моральні цінності українського народу. Мисткиня завжди перебувала у творчому пошуку, прагнула, щоб її роботи були зрозумілими й близькими людям. Для Олександри Селюченко глина стала не лише матеріалом, а джерелом натхнення і сенсом життя.
Важливим етапом діяльності гончарки була співпраця з Державним музеєм народної архітектури та побуту, де вона проводила майстер-класи, популяризуючи гончарство. Сучасники згадували Олександру Селюченко як відкриту, щиру людину, яка щедро ділилася своїм талантом.
З 1970 року майстриня була членом Спілки художників УРСР. За вагомий внесок у розвиток народного мистецтва Олександрі Селюченко присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості УРСР (1971).
Попри визнання, особисте життя мисткині було непростим: самотність, слабке здоров’я, складні побутові умови. Проте вона не припиняла творити, шукати нові форми й сюжети. Значну частину її внутрішнього світу відображено в щоденниках, спогадах і листах.
23 червня 1987 року Олександра Селюченко відійшла у вічність, залишивши по собі значну творчу спадщину. Після смерті майстрині в її будинку було засновано Меморіальний музей-садибу, що входить до структури Національного музею-заповідника українського гончарства. Тут збережено понад тисячу її творів, архів, бібліотеку та особисті речі.
Її життя – це приклад відданості мистецтву, сили духу й глибокого зв’язку з національною традицією. Спадщина мисткині й сьогодні залишається актуальною, нагадуючи про важливість збереження культурної пам’яті.
Ібрагімова Наталя,
завідувачка Наукового відділу –
Меморіальний музей – садиба гончарки Олександри Селюченко
