Лариса Громадська
4-5 лютого 1919 року близько трьохсот українських козаків (за іншими даними — 170) повторили подвиг Героїв Крут. Вони утримували упродовж двох діб наступ загарбницького війська московських окупантів, щоб виграти час для евакуації українського уряду з Києва до Житомира. Вороньківська сотня під проводом отамана Івана Черпака виїхала на річку Трубіж, що неподалік села Коржі Баришівського району Полтавської губернії (нині – Київщина), близько п’ятдесяти кілометрів від столиці (залізнична лінія Київ — Харків). На жаль, у той критичний час у розпорядженні української влади, як і за аналогічної ситуації попереднього, 1918 року, не виявилося регулярних збройних формувань для відбиття ворога. До них приєдналися козаки Бориспільської і Баришівської сотень Переяславського полку. Вони розібрали залізничну колію, замінували міст та зайняли оборонні позиції. Саме там мали їхати більшовицькі війська бронепоїздами на Київ. До козацького загону долучилося місцеве населення; вони разом гідно боролися з ворогом, але сили були нерівними… Два дні тривав запеклий бій. Козаки мали на озброєнні лише чотири кулемети, зо дві сотні гвинтівок, шаблі й револьвери, обмаль набоїв. План був такий: зайняти оборону на правому березі річки, а на лівому, звідки мав з’явитися ворог, пошкодити колію, щоб перший більшовицький поїзд на повній швидкості зійшов з рейок і перегородив шлях наступним потягам. Таким чином вдалося б затримати на кілька днів наступ ворога на Київ.
Але повною мірою здійснити задумане не вдалося. Знайшовся зрадник, який видав план операції більшовикам. Тому їхній бронепоїзд зупинився перед пошкодженим відрізком колії, червоні заходилися лагодити колію і обстрілювати з гармат позиції українців. Козаки намагалися вогнем з кулеметів і гвинтівок перешкодити ворогам відновити рух поїздів. Проте перевага була на боці ворога. До більшовиків прибувало підкріплення, козаки потрапили у безвихідну ситуацію: не було від кого чекати допомоги…
Перебуваючи під безперервним обстрілом, усвідомлюючи свою приреченість, українці виявили величезну відвагу. Вони не просили пощади, не втекли з поля бою. А лише третьої ночі, скориставшись нічною темрявою, вцілілі, але втомлені, виснажені холодом, голодом і безсонням, безстрашні сини України організовано відступили, забравши більшість поранених своїх побратимів. Понад півтори сотні вбитих і померлих від важких ран більшовики поскидали в холодні води Трубежа. Але їхня самопожертва не була марною. У бою полягло й немало ворогів…
Отаман Іван Черпак у центрі (сидить)
Невипадково героїчний бій вороньківських козаків на річці Трубіж порівнюють з подіями під Крутами.
Розповідають, що звістку про розгром сотні приніс у Вороньків гімназист, мабуть, учасник бою, бо під кожушком у нього виднілася закривавлена вишиванка. На запитання дружини одного з козаків, де її чоловік, юнак відповів: «На дні Трубежа». Встановлено, що у бою полягло понад 70 повстанців з Воронькова і близько 30 з Березані, вони стояли на смерть, аби захистити рідну землю…
За історичними даними, Вороньків — давнє козацьке містечко, його мешканці завжди гордо стояли за правду, не хотіли коритися і мужньо чинили опір різним окупантам. Історія Воронькова тісно пов’язана з часами славних гетьманів України Богдана Хмельницького, Івана Сулими, Якима Сомка, Івана Виговського, отамана Данила Терпила (Зеленого). За переказами, козаки Вороньківської сотні, яких об’єднав навколо себе сотник Іван Черпак, тримали зв’язок з вояками Зеленого.
Упродовж майже століття про цю героїчну подію часів Національно-визвольної революції згадувати було небезпечно, адже радянська пропаганда називала бандитами всіх українців, які боролися проти комуністичного режиму. Тому рідні повстанців боялися розповідати дітям та онукам правду про подвиг і героїчну боротьбу їхніх батьків і дідів, але вони свято берегли пам’ять про них.
Бій на річці Трубіж і постать отамана Черпака стали легендарними. Відомий поет, член Національної спілки письменників України Микола Карпенко, уродженець Воронькова, на підставі почутих у дитинстві розповідей на схилі свого життя написав поему «Отаман Іван Черпак». Багато цінних відомостей про бій на Трубежі зібрав у середині 1990-х років Андрій Свирид, житель села Іванків Бориспільського району.
Проаналізувавши всю наявну інформацію про ту подію, можемо констатувати: молоді українці козацького роду і духу ціною свого життя на два дні зупинили просування ворога до столиці України. Вони здійснили подвиг, що мав не тільки стратегічне, але й політичне та ідеологічне значення.
Політичний результат — не менш значущий: упродовж цього короткого часу Директорія Української Народної Республіки змогла евакуювати свої урядові установи зі столиці у глибинні місцевості контрольованої нею території держави. І нарешті — дуже вагома моральна складова результату героїчного вчинку: більшовики, всупереч сподіванням, не ввійшли тріумфально до Києва. Герої-козаки, вступивши в нерівний бій з добре озброєним ворогом, не тільки зруйнували його плани на швидке захоплення української столиці, але й, безперечно, стали в очах усіх майбутніх поколінь рятівниками честі й гідності нації.
Більшість з тих, хто повернувся з Трубежа додому, брали участь у антибільшовицькій боротьбі у складі різних повстанських загонів. Ті, хто дожив до початку 1930-х років, були репресовані більшовицькою владою.
Вшанування пам’яті козаків Переяславського полку
Іван Черпак — сотник Вороньківської сотні Переяславського полку Армії УНР. Народився він у Воронькові в заможній козацькій родині. У період визвольної боротьби проти більшовиків на початку ХХ ст. зовсім юний Іван Черпак (вуличне прізвище Штурба) створив у Воронькові загін, який захищав рідну землю від окупантів. До сотні увійшли вихідці з Воронькова, Іванкова, Борисполя, Процева, Рогозова, Гусинців, Рудякова, Кийлова та інших сіл Бориспільського району, які вірили у відновлення незалежності України ще сто років тому. Відомо, що Іван Черпак став одним з керівників антибільшовицького повстання, що відбулося у травні 1920 року у Борисполі. Згодом він очолив один з повстанських загонів, що діяв у придніпровських лісах Лівобережжя. Розповідають, що Черпака арештували у рідному селі, а дорогою до бориспільської в’язниці його розстріляли конвоїри.
Ще й сьогодні, на 28 році Незалежності України, для одних вороньківців їхній односелець — герой, а для тих, хто не хоче скинути з очей облуду комуністичного режиму і вивчити історію України, Іван Черпак так і залишився бандитом… Та все ж пам’ять про борців за рідну землю повертається!
Починаючи з 2009 року, патріотична громадськість Київщини бере участь у заходах, приурочених до дня вшанування Героїв Трубежа. 2011 року за ініціативи Василя Ільчишина, місцевого лікаря, члена козацької організації «Чорні запорожці», учасника війни на Донбасі, у центрі села Вороньків насипаний символічний курган на честь козаків Вороньківської сотні на чолі з отаманом Черпаком. На сільському кладовищі відновлено і впорядковано могили славному сотнику і його невідомому побратиму. Адже за часів комуністичного режиму поховання героїв нищили, щоб стерти пам’ять про тих, хто виборював свободу для свого народу. Та нині, дякувати Богу, такі місця стають святими.
