Уточнений та оновлений текст
Андронік Кармелюк
У грудні цього року – з одним днем різниці – сто років тому народилися два видатні українські педагоги: 12.12.1919 р. в с.Розтічки на Долинщині побачив світ викладач УВУ проф. Г. Васькович, а 13.12.1919 р. в с.Ришкова Воля біля м.Ярослава, нині в Польщі, народився Владика Андрій Сапеляк, перший єпископ УГКЦ в Аргентині і перший український єпископ від монаршого Згромадження отців салезіян ім.І.Боско. Обидві постаті мають великі заслуги, бо як теоретики української педагогіки вони свої знання втілювали в практику на ниві виховання молоді – перший в галузі національного виховання та політичної освіти (Г.Васькович), другий – у духовному вихованні та церковно-пастирському служінні (Вл.А.Сапеляк). Обох єднала глибока релігійна віра і любов до України, яка прагнула стати вільною і незалежною. Їхні ювілейні дати не можна було залишати поза увагою української освітньої та церковно-національної громадськості.
Г.Васькович – педагог, діяч, політик
Григорій Васькович (1919-2008)
100-річчя від дня народження Г.Васьковича відзначено в Києві 12 грудня всеукраїнською науковою конференцією під патронатом Національної академії педагогічних науки України (НАПНУ) на тему «Педагогічна спадщина Г.Васьковича у контексті європейських цінностей освіти». Конференцію відкрив Президент НАПНУ проф.В.Кремень, а вітальне слово виголосила Катерина Ющенко. Науковий захід складався з одного пленарного засідання та 4 панельних секцій на окремі педагогічні теми – першим керувала проф.Нелля Ничкало, а модератором секційних виступів була доцентка Оксана Івасюк.
До президії конференції організатори запросили синів Г.Васьковича – Романа Шупера з Мюнхену й Андрія Васьковича з Києва, який очолює, як Президент, добродійну організацію УГКЦ «Карітас України».
Одною з особливо плідних ділянок праці Г.Васьковича була видавнича діяльність. На цю тему доповідав Р.Шупер, описуючи «Видавничу працю Г.Васьковича в педагогічно-науковому плані УВУ в Мюнхені». З тої нагоди син ювіляра повідомив, що родина готова подарувати особисту наукову бібліотеку Г.Васьковича, і вже невдовзі вона має стати цінним надбанням Державної науково-педагогічної бібліотеки України ім.В.О.Сухомлинського. Відтак А.Васькович поділився своїми рефлексіями про батька, який докладав великих зусиль до того, щоб зберігати національну й родову свідомість української молоді у чужому середовищі. Зокрема через молодіжну організацію СУМ, студентську ідеологічну структуру ТУСМ та, зрештою, Інститут суспільно-політичної освіти (ІСПО), який Г.Васькович створив, щоб доповнювати необхідною політичною просвітою загальні українознавчі предмети, що їх студенти вивчали на літніх курсах УВУ.
Короткий біографічний нарис Г.Васьковича представив А.Гайдамаха, голова Управи Українського інституту освітньої політики (УІОП) в Мюнхені. Ювіляр був одним із творців цього Інституту, в якому він став близьким співробітником Голови Проводу ОУН С.Бандери в мюнхенський період 1946-1959 років. Доповідач підкреслив, що Г.Васьковича можна б охарактеризувати «людиною ренесансного типу: він тісно пов’язував науку з політикою, дбав про наукову обґрунтованість політичної діяльності бездержавної нації, яка прагне до свободи і визнання національної суб’єкності”. Як теоретик і водночас практик, у складні післявоєнні роки, Гигорій Васькович виявився «Напрочуд цілісною людиною, з невичерпною працездатністю та оптимістичним поглядом на життя і майбутнє України»,- як зазначив доповідач.
Найбільшою заслугою Г.Васьковича як науковця й педагога треба вважати його історичне дослідження про зародження національного шкільництва в Україні на початку ХХ ст., коли Україна за період 1905-1921 років переживала національне відродження і державне становлення. Г.Васькович захистив свою габілітаційну дисертацію – вона видана українською та німецькою мовами – про зв’язки українських педагогів того часу з відомим німецьким ученим і новатором пелагогіки Г.Кершенштайнера, який створив нову концепцію «трудової школи та систему державно-громадянського виховання». Про цей внесок Г.Васьковича в українську педагогіки розповів у своєму виступі проф.Г.Філіпчук, перший заст. голови ВТ-ва «Просвіта». Він зокрема вказав на те, що педагогічні праці та ідеали Г.Васьковича мають солідну історичну основу. Але вони водночас скеровані в нашу сучасність, вони збагачують і оновлюють нинішню українську школу, освіту й педагогіку. Це можемо вважати також поверненням в Україну вагомої частини національної пам’яті,- підкреслив Г.Філіпчук.
З-поміж доповідей на Пленарному засіданні конференції виділявся виступ академіка М.Жулинського, директора Інституту літератури ім.Т.Шевченка. Він доповідав про «Російську мову як інструмент мовно-культурної експансії», яка має довгу історію в минулому. При тому вона не зменшила свою загрозу для України сьогодні, і не перестане нею бути завтра.
Усі доповіді та надіслані праці будуть згодом об’єднані у збірнику і стануть доступними для широкого кола зацікавлених читачів і дослідників історії української педагогіки. Користуючись нагодою конференції, Нелля Нитченко інформувала учасників про нову загрозу для педагогічної науки, яку – чомусь – рішенням Кабміну України виключено як предмет освіти (!), що вкінці призведе до знищення педагогічної науки. Тому модератор конференції Нелля Ничкало закликала учасників приєднатися до офіційного Звернення до Президента України, щоб не допустити до нібито «реформування» НАПНУ, яке має перетворити цю академічну інституцію просто на «громадську організацію». Відрізавши педагогічну науку в Україні від бюджетного фінансування, це потягне за собою деградацію інтелектуального рівня освіти в нашій державі. З історії маємо гіркий досвід, що лише антиукраїнські сили завжди знищували українську педагогіку,- наголосила Н.Ничкало.
Закриваючи конференцію і підбиваючи перші підсумки, Андрій Васькович нагадав, що його батько завершив свій життєвий шлях 22 вересня 2008 р. у Львові . Він у той час жив у хаті на вул.Повстанській, яка тягнеться між двома вулицями, які мають для ювіляра глибоко символічні значення – а саме вул.Е.Коновальця та вул.Р.Шухевича. Адже, більш змістовного обрамлення його прощання з Україною годі собі уявити, бо життєве коло Г.Васьковича замкнулося в обнятті з двома постатями, з якими він віддано – Україною жив, творив її і за неї боровся.
Владика А.Сапеляк – педагог, духовник, місіонер
Кир Андрій Сапеляк, СДБ (1919-2017)
Століття з дня народження Владики А.Сапеляка, яке складалося зі служіння у виховній та душпастирській сферах, відзначили у Львові протягом трьох днів. 12-го грудня у львівській Духовній семінарії УГКЦ відбувся науковий семінар на тему «УГКЦ на ІІ Ватиканському соборі», на якому кир А.Сапеляк брав участь у соборових комісіях як експерт із канонічного права. Наступного дня на цвинтарі у Винниках, де похований Вл.А.Сапеляк, посвятили надгробний пам’ятник. А 14 грудня у храмі Покрови Пресв. Богородиці відбулася урочиста академія до століття А.Сапеляка, який побачив світ Божий 13.12.1919 р. неподалік м.Ярослава в тодішній Польщі.
Після закінчення Перемиської гімназії А.Сапеляк із першою групою українських студентів – з ініціативи Митр.А.Шептицького та з підтримки Перемиського єпарха Бл. Й.Коциловського – в 1932 р. виїхав до Італії для навчання і духовного формування в освітніх закладах монашого згромадження італійських Салезіян св.І.Боско. Група перших українських салезіянських священиків, через війну й комуністичні режими в Польщі та Україні, не могли з Італії повернутися додому. Тому їм судилася доля працювати над вихованням молоді, яку довелося вибирати й гуртувати з української післявоєнної еміграції. З тією метою та з ініціативи архієпископа Івана Бучка 1951 р. у Франції була створена Українська Мала Семінарія, першим ректором якої призначено о.А.Сапеляка, і ним залишився до 1961. Пізніше Семінарія переїхала до Італії, спершу до Кастельгандольфо (1956-1959), де знаходиться літня резиденція Папи Римського. Відтак вона остаточно переїхала до новозбудованого приміщення в Римі, де 1963 р. УМСемінарія отримала офіційне, тобто державне звання – понтифікальної, тобто Папської семінарії.
Спогадами про перебування в Українській Малій Семінарії з часу її заснування поділився колишній учень із Франції Григорій Панчук, який згодом вивчав політологію в Католицькому університеті в Лювені і довгими роками працював журналістом Українській редакції Радіо «Свобода» в Мюнхені. Його спогади пропонуємо вашій увазі в кінці цього повідомлення.
Аналогічно до діяльної біографії педагога Г.Васьковича, професійна біографія о.А.Сапеляка, в основному як траєкторія двох обдарованих педагогів, включала ще й інші напрямки діяльності. Ректора о.А.Сапеляка в 1961 р. Ватикан призначив єпископом для греко-католицьких вірних в Аргентині, там Владика А.Сапеляк працював до своєї емеритури. Проте, кир Андрій Сапеляк не збирався відпочивати: після повернення в Україну він посвятив себе душпастирській службі у центральній Україні – в м.Верхньодніпровську, де перебував до 2014 року.
Учасники врочистої академії слухали спогади й мали змогу оглянути у відеозаписі документальні фрагменти з діяльності Вл.А.Сапеляка, що їх коментував о.М.Рябуха. Від колишніх учнів УМСемінарії в Римі на академії були три виступи: ведучий прочитав надісланий текст споминів Миколи Франкевича з Мюнхену; о.І.Дацько описав не лише життєвий шлях Вл. А.Сапеляка , а представив також інших членів із грона перших українських салезіян, він давав короткі характеристики всіх отців-викладачів УПМСемінарії. Нагадуємо, що УПМСемінарія за навчальною програмою була класичною гімназією з українською мовою викладання, що становило виняткову цінність та неповторну особливість цієї унікальної освітньої установи для молоді за межами України.
Останньою точкою в програмі академії було відкриття Музею українських греко-католицьких салезіян ім.Владики А.Сапеляка. Учасники мали змогу ознайомитися з першими експонатами нового Музею, які зібрав, зберіг і передав Вл. А.Сапеляк.
Таким чином, постать кир А.Сапеляка стала фактично «історичною», він залишив реальну і духовну спадщину, про що згадує Глава УГКЦ Блаженніший Патріярх Святослав у своєму привітанні учасникам урочистої конференції. « Бог зі свого милосердя обдарував цього церковного мужа довгим життям… Незважаючи на всі виклики, владика Андрій залишився вірним сином своєї Церкви, ревним борцем за Незалежність України і старанним наставником молоді. За свою жертовну посвяту роботі з молоддю отримав заслужене звання – «місіонер молоді», – йдеться у цьому офіційному церковному повідомленні Бл.Святослава.
Київ-Львів, 12 і 14 грудня 2019 р. Андронік Кармелюк
Додаток:
Панчук Григорій – Бельгія
Спогад про мої семінарські роки
Кастельґандольфо. 1957-ий рік. Минала чудова італійська осінь. Будинок, де тимчасово розквартирувалася наша мала семінарія – Villa Andrea, висів над озером Альбано, як знак запитання. Для старших учнів розпочався останній рік навчання. Правду кажучи, майбутнє не дуже мене турбувало. Іспитів не боявся, а також і предметів навчання. Теологія не приваблювала. І так ряси не носитиму. Повернусь до Франції, звідки я родом був. А там – буде те, що буде.
Тільки…
З Антоном Рибаком з німецького міста Нового Ульма нас зв’язувала спільна доля. І не лише тому, що ми були однолітники-сімнадцятирічники, та й однокласники. А й тому, що нас обох спіймали, так би мовити, на гарячому. Лихе,іноді, єднає…
Смеркало. Ми вирішили удвох… запасатися спокусливими плодами смоківниці, яка виросла під нашим майданчиком упритул до високо-високої стіни, куди нам, учням, заборонено було йти, бо оця територія належала родині-сторожу маєтку «Вілла Андреа». Переступивши перегорожу, лізу від гілки од гілки і рву та кидаю соковиті фіолетові фіґи, наповнені сонцем, в обійми Антона. І ще одну жменю – тільки руку простягни… Та дивлюсь – а там, на балконі, опершись двома руками на поруччя, за нашими ласими, але таки небезпечними рухами спостерігає нас ректор Малої семінарії – о. Андрій Сапеляк . Ми зрозуміли, що нам треба зникнути.
Після вечірньої молитви, у присутності всіх учнів, отець Сапеляк нас з Антоном коротко висповідав, за салезіянським звичаєм, по-батьківському : «Що сталося б, якби я впав з висоти чотирьох-п’яти метрів на кам’янисту доріжку?» Додавши: «Хіба це добрий приклад для молодших?» Кари не діждалися, але досадне зауваження отця Сапеляка вжарило юне сумління. Воно досі запам’яталося поруч із відомим прислів’ям «Сім разів відміряй – один раз відріж!». Наука мала свої плоди. Йшлося насамперед про формування особистости молодої людини в пошані до власного оточення рідних, друзів, знайомих, і до навколишнього світу.
Скільки пам’ятаю, зі салезіянським світом пов’язана вся моя молодість учня і студента. Педагогіка наших отців-салезіян базувалася не на якійсь трансцендентальній владі за відомою діялектичною формулою «пан і раб», «слухайся і – ані мур-мур!», «Провинився – караю!», а на любові до ближнього і на постійних дружніх взаєминах. Однак із тим, що кожна сторона – вчительська й учнівська, юнацька й доросла – була свідома свого становища, своїх прав та обов’язків, і знала, хто є хто. Це була, за салезіянським правилом, умовна соціяльна угода, і межі рідко коли хтось намагався порушувати.
Такі людські стосунки, оповиті знаковою салезіянською добротою, були педагогічним мистецтвом, беручи до уваги вельми тяжкі обставини, за яких довелося нашим отцям-салезіянам організувати спочатку Ліцей для українських дітей, а згодом Духовну семінарію, згідно з первісним наміром фундаторів українського навчального закладу . Так, завдяки мережі наших післявоєнних громадських організацій, надто у Франції, Німеччині, Великобританії, Бельгії, і під покровительством душпастирів УГКЦ, зокрема Архиєпископа скитальців кир Івана Бучка, 1951 року в Орлеані, що у Франції, вперше побачили світ зародки Української школи імені святого Івана Боско . Початківці походили всі з Франції. А вже наступного шкільного року покровителі проєкту формували українську духовну й світську еліту для української спільноти за кордоном, придбавши посілість (замок і ферму з дубовим лісом та полями ) поблизу Орлеана, точніше в Люрі, де офіційно відкрили Український Інститут імені Св. Івана Боско. Українські отці-салезіяни (а згромадження оо. салезіян відомий на ввесь світ як знавці молоді, не будь-якої, не золотої молоді, а саме трудової) мали справу з післявоєнною українською дітворою, батьки яких пройшли через жахи війни й злидні таборів ДіПі. Шибениками ми не були, але, як кажуть, «Біда без крил літає…»
Коли ми зустрілися у Люрі, в «Ля Шене – La Chesnaie» (так звався замок), не без дивування стикалися ми з хлопцями з Франції, а також із Великобританії, Німеччини та Бельгії. Щоб порозумітися, нам довелося розмовляти українською. Ті з Франції, переважно, ламаною, кухонною українською мовою (Франція – держава асиміляторська…). Мови навчання тоді були різні – за національними групами. Французька переважала, інакше не можна було скласти французьких державних іспитів. Але українська нас усіх єднала у справжньому житті: і на футбольній площі, і в каплиці, і в їдальні, і в спальнях, на спільних лекціях української мови, літератури та історії, у курсах з математики , у мандрівках, та й у… сварках. У сварках не бракувало – ані крилатих слів, ані гучних вигуків, залежно від національної території та діпійського табору. Лексика справді була багата. А посередині цієї дивовижної «Вавивонської вежі» трудилися наші отці салезіяни – отець Сапеляк, Гарасимович, Мазяр, Тилявський, та їхні французькі й чеські коад’ютори-помічники. А також пані Ксенія, наша кухарка зі заслуженими п’ятьма зірками у книзі елітних ресторацій Мішелена завдяки рідним вареникам та голубцям.
Люрі доповнювався українською молоддю з різних країн. Приятелями-друзями стали хлопці з Югославії, чи радше з Трієста, точніше з таборів переселенців, і теж зі Сполучених Штатів, з Канади, але Европа таки переважала. Міжнародний характер школи-семінарії суцільно злився з українським. Це була наша гордість, і гордість наших викладачів та виховників.
Після Люрі настав час Кастельґандольфо, в Італіі, відтак нарешті виникла Українська Папська Мала Семінарія в Римі , на вія Боччеа 480. Безперечно, отці салезіяни подолали виклик, той, який вимагав від них успіхів у формуванні та моделюванні української еліти за кордоном. Через оцю салезіянську навчальну інституцію пройшли сотні й сотні дітей. Деякі тимчасово, багато хто з дипломом. Звісно, Мала семінарія виховала і священиків. Щоправда, їх мало порівняно до кількости учнів. Зате з-поміж них ми отримали своїх науковців, професорів, інженерів, адвокатів, фінансистів, лікарів, хірургів, журналістів, ба і українськомовних поетів і… навіть кінорежисера. Наскільки мені відомо, у багатьох випадках своєю присутністю, а частіше діяльністю, вони творили і далі творять – навіть інколи несвідомо – отой конче потрібний кістяк української спільноти на Заході, поки вона не стала діяспорою з приходом нових міґрантів . Нині обставини інші, правила інші, однак не обов’язково ліпші! Але це вже інша тема.
Хоч-не-хоч, колишні учні отців салезіян завдячують їм виплекане творче почуття українськости та сформовану свідомість, що всі вони, попри різні професії і розкиданість по всьому світу, належать до однієї родини. Мету, бодай фраґментарно, досягнено. Вічна їм дяка і тепла вдячність.
Грудень 2019 р. ГриП
