1. Українська Православна Церква Київського Патріархату завжди підтримувала і заохочувала міжконфесійний та міжрелігійний діалог. Дієвим прикладом цього є Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, у якій 20 років плідно співпрацюють 18 членів, зокрема Православні Церкви Київського і Московського Патріархатів, Українська Греко-Католицька і Римсько-Католицька Церкви, протестантські Церкви і об’єднання – баптистів, п’ятидесятників, адвентистів сьомого дня, євангельських християн, лютерани та реформати, Вірменська Апостольська Церква, об’єднання іудейських громад та духовні центри мусульман. Разом всі ці релігійні центри об’єднують понад 4/5 релігійних громад в Україні.
З діяльністю Ради мали можливість ознайомитися нині спочилий Папа Іван Павло ІІ, який мав зустріч з нею від час візиту в Україну в червні 2001 р., а також особистий представник Папи Франциска кардинал Крістоф Шенборн, архієпископ Віденський, під час зустрічі в грудні 2014 р.
ВРЦіРО є прикладом не декларативної, а реальної, не на папері, а виявленої у конкретних справах плідної взаємодії різних Церков і різних релігій. Ця взаємодія відбувається як всередині нашої країни, так і на міжнародному рівні. На нашу думку це є той «практичний екуменізм», якого особливо в наш час бракує у Європі та у світі. Залишаючись різними, ми знаходимо консенсусну позицію в питаннях відносин з державою і суспільством, у захисті традиційних моральних цінностей, даємо спільну відповідь на сучасні виклики.
2. Київський Патріархат радіє з того, що ідеї зміни акцентів у екуменічному русі, висловлені Патріархом Філаретом у його промові до Папи Івана Павла ІІ у 2001 р., нині знаходять своє втілення у спільних кроках Католицької Церкви і Московського Патріархату.
Патріарх Філарет протягом десятиліть був активним учасником багатьох екуменічних заходів місцевого і міжнародного значення. Базуючись на своєму досвіді він прийшов до висновку, що в сучасних умовах у відносинах між Церквами акцент має бути перенесений з пошуків єдності у розумінні догматів віри – на спільні практичні кроки. У питаннях догматів чи структури Церкви православні, католики та протестанти мають різну позицію. Але це не повинно заважати їм вже зараз спільно працювати там, де немає відмінностей: у сфері захисту традиційної моралі, сімейних цінностей, у діалозі з державами та суспільством, у питаннях милосердя і благодійності.
3. Наша Церква поділяє висловлене багатьма розчарування окремими пунктами спільної Декларації глав Католицької Церкви і Московського Патріархату, підписаної 12 лютого 2016 р. у Гавані, зокрема пунктами 25, 26 та 27 цього документу. Ми приєднуємося до критичних оцінок, які з цього приводу прозвучали від ієрархів, священиків, мирян, вчених Греко-Католицької і Римсько-Католицької Церков, світських оглядачів, представників громадянського суспільства як в Україні, так і закордоном.
Вказані вище пункти Декларації пройняті духом гірших зразків світської дипломатії, сповнені двозначних натяків, необ’єктивних оцінок та безпідставних тверджень. На наше переконання у документі, який має свідчити віруючим і світу позицію Церков, краще було би взагалі не торкатися порушених у пунктах 25-27 тем, ніж висвітлювати їх у такій формі.
4. Для Київського Патріархату є неприйнятною практика дипломатії, коли рішення про Україну і українські церковні та суспільні справи ухвалюють без представників України, ігноруючи їхню думку і позицію. Мюнхенська змова 1938 р. та її гіркі наслідки свідчать: питання про нас не можна вирішувати без нашої участі.
На жаль саме такими є пункти 25-27 Декларації. Питання Української Греко-Католицької Церкви (п. 25) не враховує думку і позицію цієї Церкви. Оцінки «конфлікту в Україні» (п. 26) повністю ігнорують його головну причину – російську збройну, політичну, економічну та інформаційну агресію проти України, порушення Росією міжнародних угод і норм міжнародного права, окупацію Російською Федерацією Криму і частини Донбасу. Оцінка ситуації у Православній Церкві в Україні (п. 27) ігнорує той факт, що причиною її розділення є порушення канонів саме Московським Патріархатом.
Сподіваємося, що у майбутньому при підготовці документів, які стосуються оцінок ситуації в Україні, дипломатія Ватикану, як суб’єкта міжнародного права і міждержавних відносин з Україною, братиме за взірець для себе кращі, а не гірші зразки.
5. Церква покликана свідчити правду. У питанні війни в Україні правда полягає в тому, що це не громадянська війна, не внутрішній конфлікт, не протистояння між різними націями чи послідовниками різних релігій.
Причина війни, яка триває на Сході України – збройна, політична, економічна та інформаційна агресія Росії проти нашої країни. Мета цієї агресії – перешкодити європейській інтеграції нашої держави, силою змусити її повернутися до підпорядкування Кремлю. По суті в Україні зараз відбувається те саме, що відбулося з Чехословаччиною у 1938 і 1968 роках, з Угорщиною у 1956 році, з Афганістаном у 1979 р.
Вжиті у п. 26 формулювання і оцінки щодо подій в Україні є не свідченням правди, а пом’якшеним повторенням формул російської пропаганди, яка нав’язує світові думку про «внутрішню українську кризу», до якої Росія нібито не має стосунку. Від Московського Патріарха, який залежить від Кремля, ми не очікували чогось іншого. Але підпис Папи Римського під цими формулюваннями став для багатьох, в першу чергу в Україні, великим розчаруванням.
Також прикро, що згадуючи про переслідування християн у різних регіонах світу, автори Декларації нічого не кажуть про переслідування і утиски віруючих різних конфесій у окупованому Криму та на підконтрольних кремлівським колаборантам територіях Донбасу.
6. Щодо існуючого в Україні розділення Православної Церкви, то Київський Патріархат вважає, що його подолання і відновлення єдності можливе і воно відбудеться саме на основі канонічних норм.
Головною причиною розділення є неканонічне привласнення Московським Патріархатом у 1686 р. влади над Київською Митрополією. Також і Вселенський Патріархат, до якого Київська Митрополія належала протягом попередніх семи століть, кілька разів офіційно засвідчив, що анексія Москвою Церкви в Україні відбулася не за приписами канонічних правил. Отже, вона незаконна і має бути відкинута – що і здійснила наша Церкви чверть століття тому.
Ми розуміємо, що Московський Патріархат усвідомлює наближення і невідворотність визнання Київського Патріархату як Помісної Православної Церкви. А тому шукає будь-якої нагоди завадити цьому, в тому числі перешкоджаючи відносинам між УПЦ КП і Католицькою Церквою. Саме в цьому контексті ми розглядаємо п. 27 Декларації, однак переконані, що ця спроба не матиме успіху.
Ми вдячні Католицьким Церквам України східного і латинського обрядів за те, що вони добре розуміють, хто і навіщо розділив та й далі ділить Православну Церкву в Україні. Сподіваємося, що з часом такий же рівень розуміння буде досягнутий і професійними дипломатами та екуменістами ватиканської Курії. А якщо у Ватикані не на словах, а на ділі зацікавлені допомогти єднанню Православної Церкви в Україні – ми завжди є відкритими до співпраці.
7. Все вище зазначене Київський Патріархат вважає ще одним доказом того, що Церква в Україні повинна бути не об’єктом політики та домовленостей закордонних релігійних центрів, а повноцінним і рівноправним суб’єктом відносин між Церквами та екуменічної співпраці. Досягнення цього – спільне завдання поки що поділених Церков в Україні, а також Української держави і суспільства. Так само, як боротьба за європейське майбутнє України, протистояння російській агресії та захист державності об’єднали наш народ, що є запорукою перемоги – також і всі Церкви Володимирового Хрещення разом з суспільством і державою мають працювати для досягнення гідного положення і єднання Церкви в Україні.
Прес-центр Київської Патріархії
