Відомий український публічний інтелектуал і публіцист, доктор філологічних наук, професор Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Петро Іванишин є автором понад двох десятків книг і 250 публікацій, спрямованих на викриття імперських міфів, декомунізацію та дерусифікацію українського інформаційного простору.
Його нова книга «Убити дракона: московський міф та його ліквідація: розмисел», висунута на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2027 року у номінації «Літературознавство і мистецтвознавство» бібліотекою вже згадуваного вишу, присвячена націософському осмисленню феномена московської імперської ідеології, передусім виражених у літературі, мистецтві і культурі. Автор дуже переконливо наводить у своїй науково-популярній розвідці основний аргумент: військова і політична перемога над московським окупантом лише тоді стане реальною, коли буде остаточно ліквідовано московський імперський міф.
Вже з перших рядків Вашої націософської розвідки формулюються завдання, які постають перед українською державою у російсько-українській війні. Це: деокупація України; розвал держави-агресора на менші політичні структури; побудова сильної української саме національної держави; і, останнє, зміцнення міжнародного статусу України. Чому для досягнення цих амбітних цілей потрібно насамперед зруйнувати московський імперський міф, зрощений московитами впродовж минулих століть?
Відповідь очевидна для кожного, хто бодай трохи цікавився світовою історією. Виживали тільки ті імперії, які уміли зберігати й оновлювати свою ідеологію – імперський міф. Московія це робила декілька разів, долаючи внутрішні кризи. Наприклад, у часи Смути, Пєтра І чи більшовицької революції. Путінізм прагне реваншу за розвал СССР і світового панування, модернізуючи давній, запозичений у монголів і частково Візантії, міф про «трєтій Рім», «рускій мір» і «євразійскую імпєрію». На цьому ідейно тримається їхня держава. Якщо деміфологізувати це ідеологічне підґрунтя, з’являться передумови для світоглядного розколу серед еліт і різношерстого населення, зруйнується могутня машина пропаганди «скрєп» «руского міра» – московської мови, Церкви і культури, а це, своїм чином, сприятиме утворенню низки національних держав чи конфедерацій на просторі ерефії. При цьому навколишні народи, українці також, позбудуться цього східного імперського тиску і зможуть вільніше вибирати свій власний історичний шлях.
Одним із шляхів формування світоглядних основ українського народу Ви вбачаєте утвердження націоналістичної (націоцентричної) ідеології, посилаючись на термін «самовладдя нації», що належить ідеологу та теоретику інтегрального націоналізму Дмитру Донцову. Водночас на думку деяких Ваших колег потрібно відкинути так званий донцовський «чинний націоналізм», бо інакше європейської інтеграції українцям не бачити, адже сьогоднішня Європа збудована на засадах гуманізму і толерантності.
Насправді в українському націоналізмі (до речі, цей термін запровадив у європейську інтелектуальну традицію відомий філософ Йоганн Гердер як синонім гуманного світогляду), у тому числі й тому його варіанті, який уособлює вольовий чи чинний націоналізм («інтегральним» він ніколи його не називав) Дмитра Донцова, нічого антиєвропейського нема. Навпаки, цей, за висловом Саймона Дюрінґа, світогляд національної свободи і породив в основному карту сучасної Європи. Сам ЄС також задумувався ідеологами інтеграції як система національних держав, а не якийсь унітарний космополітичний монстр, приховано керований олігархіями Німеччини та Франції. Сподіваюсь, саме цей світлий базовий світогляд (не лише як політична ідеологія) допоможе й сучасним європейцям подолати всі виклики. А також стане в нагоді й такому питомо європейському народові, як українці – не тільки оборонитись від московської агресії, а й побудувати гідну державу для усіх наших вільних людей – етнічних українців та чесних громадян іншого походження.
У своєму розділі книги, що має назву «Історіософський аспект», Ви цитуєте історика, орієнталіста, доктора історичних наук Ярослава Дашкевича, зокрема фрагмент з його праці «Як Московія привласнила історію Київської Русі». В ній стверджується, що московитам була притаманна відраза до європейської культури, для них «чужі такі категорії як мораль, чесність, сором, правдивість, людська гідність, історична пам’ять». І ось тут виникає питання: оскільки північний наш сусід в майбутньому навряд чи повністю зникне з географічної карти світу, як нам українцям співіснувати з ними у ХХІ столітті з такими убивчими характеристиками?
Тут, на мою думку, є два варіанти. Якщо Московщина розпадеться на низку держав і позбудеться великої армії та ядерного кийка, то співіснувати з цим постмосковським простором Україні, як, за окресленням Збіґнєва Бжезінського, «геополітичній осі» Євразії, буде не надто складно. З іншого боку, якщо західні олігархи таки примусять Україну до замирення із путніською імперією, то нам залишиться, мабуть, єдиний рятівний шлях: опертя на власні сили (що означає розбудову сильної української національної держави із мілітаризованим, на кшталт Швейцарії чи Ізраїлю суспільством) і пошук надійних союзників у світі. А щодо аморальності в масі своїй московитів, то тут професор Дашкевич, мабуть, правий. Бо мораль для рабів – недозвлена розкіш, у них є лише правила поведінки, нав’язані паном.
В розділі «Політичний аспект» Ви аналізуєте нинішній державний устрій російської федерції. З Ваших слів структура влади там тримається на трьох інститутах: верховний деспот-самодержець; олігархи; репресивний апарат. Як на Вашу думку має бути зруйнована ця московська державна машина?
Як вчить історія, ця ще монгольського типу політична система вельми кривава й нещадна, але доволі міцна й ефективна, бо базується на постійному терорі. Проте й вона за належних і цілеспрямованих комплексних зусиль може бути зруйнована чи, принаймні, ослаблена. Ідеться про формування низки факторів: стимулювання внутрішніх національно-визвольних рухів різних народів, підтримка політичних та громадських структур, як стоять на засадах народоправства, стимулювання конфліктів між олігархами, тиск міжнародної спільноти, унеможливлення для ерефії переможних війн (поразки як «приниження вєлікой расії» кардинальним чином ослаблюють тамтешню самодержавну владу), заохочення розвитку московського націоналізму замість убивчого імперіалізму (здається, саме такою є ідеологія РДК, що воює на боці України) та ін. Це розуміли свого часу й провідники бандерівської ОУН, коли вже у 1943 р. ініціювали створення Антибільшовицького Блоку Народів із гаслом «Свобода народам! Свобода людині!», і, наприклад, лідер міжвоєнної Польщі Юзеф Пілсудський, який запропонував стратегію «прометеїзму» – розвалу більшовицької Московщини через підтримку антиколоніальних рухів поневолених народів. Сильна українська держава цілком може стати ініціатором та координатором такого типу комплексних міжнародних зусиль.
В наступному розділі «Етнопсихологічний аспект» Ви досліджуєте ментальність московитів ще з часів правління московського князя-царя Івана IV (Грозного). З прочитаного можна зробити висновок: сьогодні українці воюють з колективним путіним, бо нинішній московитський народ і досі є носієм імперської ідеї та садистської ідентичності. Виходить, що і нинішнє століття пройде під знаком попередніх століть з колосальними людськими жертвами, до яких будуть причетні московити.
Так, Ви праві, така загроза існує. У цьому сенсі московити є якимось винятком, аномалією серед історичних спільнот. Відомі нам народи, що створили великі імперії (шумери, єгиптяни, іранці, македонці, китайці, римляни, англійці та ін.), мали перед тим вільний, тобто національний спосіб буття у власній державі. А московити за свою п’ятсотлітню історію не мали жодного дня проживання у національній державі чи державах як вільне суспільство. Вони зародились на базі колишньої північно-східної української колонії часів Русі – Залісся – в межах Володимирського князівства як, фактично, улус монгольської імперії (Золотої Орди). Тамтешня змішана еліта, очолювана князями Москви, відмовилась від державницької спадщини Києва і перейняла від ординців чингісханівську ідею всесвітнього панування, а також військову тактику, зброю, навіть одяг. Звідси поголовна манія про «вєлікую страну». Усе це нав’язали місцевому населенню як базову ідеологію державотворення. У церквах молилися за «царя ординського». Московити стали основними колаборантами, холуями великого хана і всіляко придушували будь-які спроби поструських князів та їх народів вирватися із-під татаро-монгольської влади. Доля тверян чи новгородців дуже показова. Після скинення монгольського володарювання, вони – оті поневолені народи продовжували бути рабами, проте вже не зовнішнього окупанта – ординського царя, а окупанта внутрішнього – власного князя, а потім у різні періоди – царя, імператора, генсека КПСС, прєзідєнта РФ. І цих затьмарених шовіністичними міфами рабів-орків кидали й кидають їх пани на завоювання нових і нових земель та народів.
Нічого не змінилось і нині: комплекс меншовартості поєднується в їхній етнічній ідентичності із комплексом зверхності. Тому ми воюємо не тільки з путіним чи його слугами, а й із просякнутими імперськими ідеями суспільством, яке в масі своїй підтримує свою бандитську владу.
Книга «Убити дракона. Московський міф і його ліквідація» закінчується розділом «Імператив імперії». В ньому Ви підводите читача до думки, що націоналістична ідеологія з часом повинна стати базовою в українській державі, бо це і є запорукою остаточної перемоги України над імперською росією. Як Ви гадаєте, чи готові українці до таких кардинальних кроків і так само теперішнє політичне керівництво країни?
Із проголошенням Незалежності у 1991 році Україна масово, усією країною ступила на шлях націоналізму, хоча й не пройшла його до кінця. Націоналізму не просто як однієї з політичних ідеологій – на кшталт лібералізму, соціалізму, націонал-соціалізму, фашизму, анархізму чи комунізму, а як передусім базового, фундаментального світогляду вільної людини і вільного народу, що не нав’язується зовні, а породжується культурно-історичним досвідом самого народу. Світогляду, що єдиний, як у цьому переконує філософія політичної думки, є альтернативою поневолювальному світобаченню – імперіалізму та його прихованому різновидові – космополітизму.
Шкода, що правлячі еліти, на відміну від українського суспільства, м’яко кажучи, не завжди доростали до рівня національної ідеї й утверджували якісь неоколоніальні проєкти. Що привело до численних протистоянь всередині нашої країни, ослабило її і спровокувало напад путінської орди. Але ця кривава й виснажлива війна водночас дає нам шанс на якісні політичні зміни у сенсі національного державотворення. Ми повинні нарешті здійснити один із найважливіших заповітів свого генія Тараса Шевченка й збудувати надійний прихисток для нашого народу, бо, як він учив, тільки «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Реалізувати «національний ідеал» Івана Франка. У нас, і війна це довела навіть тим, хто слабко орієнтується в історії, як і в будь-якого народу на землі, є світоглядний вибір: шлях свободи – націоналізм або шлях нового рабства – імперіалізм чи космополітизм.
Розмовляв Тарас Головко
