
16 листопада 2026 року я зняв військовий однострій у званні майора. Про зміну смуги відповідальності, розрив між окопами й тилом та про те, навіщо мені цей блог
Майже п’ять років минуло від того доленосного ранку 25 лютого 2022-го, коли я прийшов у Києві на вулицю Лаврську, де формувався 206-й батальйон територіальної оборони. Тоді мені видали старий автомат-весло, чотири магазини з патронами, гумовий джгут Есмарха та стерильний бинт. У голові не було жодних планів на майбутнє, кар’єрних амбіцій чи розуміння, чи доживу я взагалі до наступного тижня.
І ось — 16 листопада 2026 року. Сьогодні я офіційно завершую військову службу.
Причина максимально прозаїчна і передбачена законом — троє неповнолітніх дітей. Чудово розумію, що для певної категорії громадян, які вже п’ятий рік поспіль героїчно «тримають фронт» переважно з диванів або кабінетів чиновників, я мав би воювати вічно — чіткі терміни служби для тих, хто у 2022-му добровільно взяв зброю в руки і «випадково» досі живий, державою обіцяні, але не передбачені. Але вибачайте: життя та сімейні обставини вносять свої корективи.
«Моє звільнення зараз — це точно не свято. Війна триває, побратими й посестри далі тримають оборону, а для мене це просто зміна смуги відповідальності».
Географія та система, за яку не соромно
За плечима залишилася солідна географія великої війни: оборона Київщини та Миколаївщини навесні 2022-го, звільнення правобережної Херсонщини, Вовчанський напрямок, Бахмут і Соледар у 2023-му, Велика Новосілка Донецької області у 2024-му та рідний Запорізький напрямок із 2025-го.
Разом із побратимами я пройшов і свій професійний шлях — від звичайного медика евакуаційного екіпажу до майора, начальника медичної служби 241-ї окремої бригади ТрО.
У військовій медицині головний критерій ефективності — не кількість красивих паперових табличок чи кольорових презентацій, якими так люблять звітувати в тилових штабах, а врятовані життя та керованість процесів. Головне, за що мені сьогодні не соромно дивитися в очі побратимам і посестрам: я не залишаю після себе хаосу. Разом із командою ми з нуля вибудували дієву, живу систему медичного забезпечення бригади. І зараз я передаю цю справу фаховим, загартованим (хоч і добряче виснаженим) офіцерам та медикам, у яких упевнений на всі сто.
І світла пам’ять тим із нас, кого ми не встигли витягнути, кого не вдалося врятувати. Тим, хто тепер на щиті.
Чому повернення додому — це висадка на іншу планету
Якщо хтось чекає від мене гучних політичних анонсів чи розписаних на роки «стратегічних планів» — їх у мене немає. Бо правда в тому, що за ці майже п’ять років змінився не лише цивільний світ навколо, який далі жив своїм життям. Найбільше змінився я сам.
Коли прокидаєшся вночі кожні дві години в нервовому очікуванні виклику по рації: «У нас 300!», — мирний тил сприймається як інша планета. Навіть якщо територіально ви перебуваєте геть поруч.
Є й інша гірка реальність: у тому наразі невідомому мені цивільному житті з мого довоєнного кола спілкування майже нікого не залишилося. Багато друзів і побратимів — на щиті. Інші досі виборюють нашу Свободу на передовій. Треті вже списалися після важких поранень і травм та намагаються повернутися у минуле, яке вони залишили у 2022-му.
Держава багато говорить про ветеранську політику, але «БЗВП до цивільного життя» так досі й не існує. Кожному, хто знімає форму, доводиться самотужки вчитися наново ходити цивільними вулицями, реагувати на побутові дрібниці та шукати спільну мову з тими, для кого війна всі ці роки була лише стрічкою новин у смартфоні.
Ротація на домашньому фронті
Єдине, що я знаю напевно: зараз я повертаюся до родини. Доньки Соломія та Марія за ці роки якось непомітно й занадто швидко виросли без батька — тепер уже підлітки, а нещодавно у нас народився син Святослав.
Усі ці майже п’ять років нашу «родинну СП-шку» в Києві самотужки тримала моя дружина. Без ротацій, відпусток і права на втому. Тепер настав мій час провести часткову ротацію, обійняти дівчат і просто побути батьком для малого.
Рідній медичній службі 241-ї бригади я й далі допомагатиму вже з тилу — волонтерством та досвідом. І піксель на дальню полицю шафи не ховаю. Геть не виключаю, що коли малий трохи зіпнеться на ноги, форму доведеться вдягнути знову. Хоча й щиро сподіваюся, що до того часу росія в її нинішньому імперському вигляді просто припинить існування.
Навіщо мені цей блог на Medium
До 24 лютого 2022 року я мав інший досвід — роботу народним депутатом у Верховній Раді України, депутатом Запорізької обласної ради, багаторічний громадянський активізм, публіцистичну та наукову діяльність. Тоді я намагався ставити діагнози нашій державній системі зсередини політики та призначати лікування. Останні п’ять років я бачив ціну політичних помилок і популізму вже на стабпунктах та в евакуаційних машинах.
Сьогодні в Україні є два критичні фронти: військовий та інформаційний. І якщо на першому я свою ділянку роботи на цьому етапі виконав, то інформаційний фронт не закінчується ніколи. Війни завжди спочатку програються або виграються в головах людей, а вже потім — на лінії зіткнення.
У цьому блозі не буде дешевого хайпу чи рожевих окулярів. Тут буде чесна аналітика людини, яка бачила війну і з сесійної зали парламенту у 2014–2019 роках, і безпосередньо на передовій у 2022–2026-му. А почнемо ми з невеликої подорожі в часі: вже наступного тижня я відкрию цикл «Хроніки передвоєнної сліпоти» — свої тексти 2021 року, які пояснюють, як і чому країна підійшла до повномасштабного російського вторгнення неготовою, і які дії ми зобов’язані робити сьогодні.
Майор (вже запасу) Ігор Артюшенко доповідь закінчив.


