У сучасному суспільному житті України сталося щось небувале: новопризначений міністр освіти і науки Оксен Лісовий звернувся до широкої громадськості з проханням бути послідовними насамперед у «розслідуванні і покаранні всієї вертикалі злочинців, своїх і іноземних, живих і давно померлих. Без найменшої лояльності. Без термінів давності. Без оглядки на те, ким є зараз їх нащадки».
Як це актульно нині, коли Україна кривавиться у важкій боротьбі з одвічним ворогом, котрий і досі використовує свою п’яту колону для ліквідації не тільки нашої державності, а й знищенням усіх нас «до останнього хохла» – саме з таким гаслом московські карателі тримали в облозі занесені на «чорну дошку» українські села під час Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років.
А ще міністр освіти наголошує, що нам «важливо формувати у молодого громадянина історичну пам’ять на емоційному рівні», бо «не відчуваючи емоційного зв’язку з попередніми поколіннями, не розділяючи болю трагедій і тріумфу перемог попередніх поколінь – нацією не станеш».
Без сумніву, не буде ні в кого заперечень і щодо акцентування уваги міністром на ретельному ставленні до наукових досліджень проблематики геноцидів. Однозначно: «Не допускати поспішності, маніпуляцій, спотворень. Дотримуватись найвищих стандартів наукової дискусії і дуже зважено оприлюднювати результати досліджень».
Відгуки на це звернення Оксена Лісового в соціальних мережах в абсолютній більшості – позитивні. З-посеред невеликої кількості до деякої міри насторожених (бо ж не раз уже опеклися сподіваннями!) лише кілька виділяються упередженням до перших кроків нового міністра. Зокрема, допис кандидатки історичних наук, дослідниці гендерної проблематики й сексуального насильства під час збройних конфліктів Марти Гавришко з Інституту українознавства НАН України у Львові. Їй не сподобалося те, що міністр Оксен Лісовий 31 березня взяв участь у Національному круглому столі «Геноцид української нації: збройна агресія росії проти України». Бачите, співорганізатором його виступила Національна асоціація дослідників Голодомору-геноциду українців, «що просуває антинаукову, – як вважає ця пані, – цифру про 10,5 млн вбитих під час Голодомору 1932-33 років».
А чому власне міністр не повинен був відвідувати цей науковий захід в Національній Академії правових наук України, де, крім вчених, виступали також Голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук, перший заступник Секретаря Ради національної безпеки й оборони генерал Руслан Хомчак, міністр юстиції Денис Малюська, голова Комітету Верховної Ради з питань правоохоронної діяльності Сергій Іонушас, лауреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук?
Саме тут міністр міг наживо, а не з підготовлених апаратом відомства довідок, почути думки таких поважних учених, як Наталія Кузнецова, Володимир Василенко, Ярослав Калакура, Михайло Костицький, Павло Гриценко та інших. У тому числі й на емоційному рівні, про важливість якого наголошує у своєму зверненні Оксен Лісовий.
Що ж стосується «просування антинаукової цифри про 10,5 млн вбитих під час Голодомору 1932-33 років», то цим «займався» саме автор даних рядків. І це «просування» полягало в тому, що присутнім було продемонстровано копії документів з вітчизняних архівів щодо наявності дітей в Україні перед Голодомором, розрахунки Держплану УСРР про їх можливу кількість у 1937, відтак пролонгацію згідно з нормами природних втрат до 1939, зрештою, і скільки їх залишилося на основі первинних оригінальних документів. Так от, від немовлят до 14-річного віку в Україні тоді не дорахувалися 4 мільйони 168 тисяч дітей.
Враховуючи це, незаангажованими фахівцями була розрахована та цифра, проти якої так протестує Марта Гавришко, – 10.500 тисяч жертв: 9.108 тисяч 500 в УСРР і 1.391 тисяча 500 на Північному Кавказі. Зрештою, це відповідає повідомленням німецьких дипломатів з УСРР у 1933 році: від 7 до 10 мільйонів. І це все ретельно перевірила слідча група СБУ в ході досудового розслідування відповідно до доручення Генеральної Прокуратури України ще від 7 вересня 2009 року.
Як не фахівець з проблем гендерної політики і сексуальної моралі я не беруся судити про науковий рівень творчого доробку пані Гавришко, котрий є своєрідним звітом за одержані нею 15 зарубіжних грантів. Останні два, до речі, стосуються і дослідження Голокосту євреїв під час Другої світової війни. Але я не знаю її праць з тематики Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років, зокрема, щодо підрахунку втрат.
Перш, ніж поставити свій підпис під зобов’язанням говорити правду і тільки правду слідчому з особливо важливих справ СБУ, я об’їхав усі обласні архіви, де можна ще віднайти первинні документальні свідчення про цю трагедію українства. А пані Гавришко, яка звинувачує мене й моїх колег з Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду українців, перегортала класні журнали, в яких у вересні 1932 року записано 38 школярів, у травні 1933 – 22, а з 1 вересня їх стане лише 20? Вона читала доповідні сільських учителів, які, не побачивши 1 вересня 1933 року очікуваних першокласників, пішли до їхніх родин поцікавитися причиною неявки до школи, після чого проти прізвищ відсутніх масово з’являлися примітки: «Помер 33-го»?
Чи вона знайомилася з протоколами спеціальних комісій обласних відділів народної освіти влітку 1933-го, які ухвалювали рішення про масове закриття не тільки окремих класів, а й сільських шкіл, оскільки через величезний мор дітей там не було можливості розпочинати новий навчальний рік?
А може вона, за моїм прикладом, відвідала архіви на Кубані й Нижньому Подонні, де зберігаються документи про геноцид українців Північнокавказького краю? З них якраз можна довідатися про те, як морили голодом нащадків славних запорожців. А кого не зломили голодом, тих цілими козацькими станицями відправляли в люті холоди до далекого Сибіру й Казахстану, де викидали в снігові замети недозамерзлих у дорозі. Водночас намагалися відбити їм історичну пам’ять, змінюючи українські назви колишніх куренів Війська Запорозького на Кубані на більшовицький лад: Полтавську станицю – на Красноармєйську, Уманську – на Лєнінградську, Поповичівську – на Кагановицьку…
Знаю, що затяті прихильники дозволеної ще 1989 року Москвою цифри втрат для України в 3,5 мільйона осіб, будуть порівнювати смертність в українському селі й у Республіці німців Поволжя. Мовляв, там вона ще вища, ніж у нас була, що, мовляв, доведено американським ученим Олегом Воловиною, котрому, очевидно, дали доступ до російських архівів. Однак є маленьке уточнення: більшість населення окремих кантонів цього регіону становили не німці, а українці. Навіть столиця тодішньої німецької автономії в Поволжі місто Енгельс – це перейменована українська слобода Покровська.
Тож тамтешні втрати українців також необхідно додати до загальнонаціональних, тобто, до 10,5 мільйона осіб. Як і жертви геноциду українців у Казахстані, де їх кількість у 1926 році у 860 тисяч зменшилася в 1937 на 200 тисяч осіб, не враховуючи народжених за ці 11 років і десятки тисяч депортованих з УСРР, а також таких регіонів нашого етнічного розселення, як Центрально-Чорноземна область, Середньоволзький та Нижньоволзький краї і вже згаданий Північнокавказький.
Як це відбувалося я міг бачити з документів «особливої теки» бюро Казахстанського крайкому ВКП (б), з якою знайомився в Архіві Президента Казахстану в Алмати, а також з матеріалів комендатур радянських каральних органів, де наші співвітчизники з усіх названих теренів підписувалися, як правило, однозначно: українець. Підписів пані Гавришко про ознайомлення з цими архівними справами там не зафіксовано.
Я теж за виважену академічну дискусію. Але чому тоді мій виступ на організованій Українським науково-дослідним та освітнім центром на чолі з Людмилою Гриневич науковій конференції досі не надруковано в обіцяному збірнику матеріалів. Ось уже 5 років минає від проведення присвяченого 85-им роковинам Голодомору-геноциду Форуму в Києві, а збірника матеріалів Українським інститутом національною пам’яті також не надруковано, хоч гроші в кошторис закладалися.
Чому? Може тому, що в моєму виступі послідовно викладається методика підрахунку втрат від Голодомору-геноциду з посиланням на конкретні архівні документи? Але ж очільник цієї інституції Антон Дробович ще в листопаді 2021 року погодився з тим, що моя методика щодо підрахунку мінімальної кількості жертв у 7 мільйонів цілком логічна, і він з нею погоджується.
Далі: прихильникам дозволеної Москвою цифри втрат у 3,5 мільйона (або ж у 3,8 – 3,9 млн) «Український історичний журнал» дозволяє на своїх сторінках критикувати мої аргументи, але моя відповідь ось уже 3 роки не друкується. То де ж тут наукова дискусія?
Згаданий протест Марти Гавришко щодо «просування ненаукової цифри втрат» змусив звернути увагу й ще на одну важливу деталь: ця історикиня поряд з виконанням обов’язків молодшої наукової співробітниці Інституту українознавства НАН України в 2013 – 2015 роках була відповідальною редакторкою наукового збірника «Український визвольний рух» і кураторкою академічних проектів Центру досліджень визвольного руху, а в 2017—2018 – старшою науковою співробітницею Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія терору».
Чому про це доводиться говорити? Тому, що коли в грудні 2021 року професор Станіслав Кульчицький (той, котрий у жовтні 1988 року протестував проти діяльності Міжнародної комісії юристів – вона тоді в Нью-Йорку в судовому засіданні розглядала злочин Голодомору-геноциду), ініціював збір підписів проти історико-криміналістичної експертизи щодо втрат у 1932 – 1933 роках у 10,5 мільйона жертв, то серед перших його підтримали у Львові представники згаданих нібито ж патріотичних інституцій.
Була тоді серед підписантів і Марта Гавришко, яка тепер повчає міністра освіти і науки України, на які заходи він повинен ходити.
Чи це не якесь перевтілення галицького П’ємонту, звідки Наддніпрянщина завжди чекала нових змін?
Будемо сподіватися, що вже не повториться історія з посланням православних Львова до московського царя від 1592 року, в якому вони не лише дякували за гроші на ремонт даху своєї церкви, а й нарекли його володарем всієї Русі. Тим паче, що в столиці Галичини вже припинила діяльність остання церква московського патріархату.
І насамкінець. Очевидно, що в родині Марти Гавришко з Миколаєва Львівської області не було втрат від Голодомору-геноциду 1932-1933 років. А в обох моїх (батька і матері) на історичній Київщині не дорахувалися по троє рідних.
Давно вже покійний батько не встиг розповісти нам про трьох Сергійчуків з Кривошиїнців нинішнього Білоцерківського району Київської області – ким вони мені доводяться поки що не вдалося вияснити. Тому вважаю за свій обов’язок встановлювати імена всіх не названих жертв в Україні й поза її межами. Незважаючи на те, що пані Гавришко іменує мене фальсифікатором за це «просування» – хай! Історія все розставить на свої місця.
Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.
