30 років тому, з 2 по 17 жовтня 1990 року, в центрі Києва протягом 16 днів відбулися події, які увійшли в історію України як Революція на Граніті.
За ініціативою Української студентської спілки (УСС) та львівського «Студентського братства» відбулася низка широкомасштабних акцій громадянської непокори. Молоді люди оголосили політичне голодування, утворивши наметове містечко в центрі столиці на тодішній площі «Жовтневої революції» (нині Майдан Незалежності).
Безпосередній учасник Революції на Граніті Віктор Рог – нині головний редактор заснованого Степаном Бандерою офіційного часопису ОУН (б) «Шлях Перемоги», публіцист, автор книг і численних публікацій з ідеології українського націоналізму, громадський діяч – надав ексклюзивне інтерв’ю виданню «Галичина».
— 30 років тому, далекого 1990 року, будучи 20-річним студентом історичного факультету Сумського педагогічного університету, Ви стали одним із лідерів боротьби за становлення нової України, долучившись до Революції на Граніті у Києві. З чого все розпочалося? Як Ви потрапили до столиці?
— На той час я вже був свідомим націоналістом. Очолював СНУМ «Сумщина» і не мав жодної альтернативи аніж бути на передовій. Ми цю акцію готували. Прагнули дії. Сів на потяг і вранці вже був у Києві на Майдані.
— Що вимагали тоді студенти у чинної влади? І якою була її реакція?
— Вимоги були адекватні і конкретні. Зокрема вимога служби у війську наших юнаків лише на території України з перспективою власних збройних сил, націоналізація майна ВЛКСМ і КПУ, відставка уряду, нові вибори і зрештою Самостійність України. Ми хотіли змінити психологію Українців: не раби, а господарі своєї долі. Сильні, солідарні, вольові. Ми ж на своїй землі. І вже набридла демократична демагогія як засіб, мета і межа здібностей і можливостей та імітація боротьби. От і виступили. Під нашим тиском режим капітулював, але вже через місяць пішла реакція, арешти, репресії.
— Революція на Граніті тривала понад 2 тижні. Якими постають ці дні у Вашій пам’яті? Які моменти справили найяскравіші, незабутні враження?
— Я голодував. Ці всі дні справили незабутнє враження. Ми перебороли страх, ми пішли на жертву і чин. Це була революція проти страху. Найяскравіші враження це зміна психології загалу. Ми показали, що боротьба дає результат і прокладає шлях до перемоги.
Враження? Насамперед розуміння тяглості боротьби, традиції. Коли до нас вийшли ветерани боротьби: Оксана Мешко, Василь Овсієнко, Євген Пронюк, Степан Хмара… І загальна підтримка. Важко слів дібрати. Це внутрішнє. Це розуміння, що тут і зараз ми творимо історію і пропонуємо національну перспективу.
— Якою саме була Ваша діяльність під час революції? За який напрямок відповідали?
— Внутрішньо була свідомість, що я студент із Сумщини. Націоналіст. Не міг інакше. Тоді мені було дуже важливо показати, що Сумщина за вільну Україну. Напевно сьогодні мало хто зрозуміє цю мотивацію. Але тоді це було дуже важливо. І воно дало свої добрі плоди.
— Розкажіть про побут на Майдані. І загалом, як виглядав день протестувальника?
— Побут? Холодна і голодна ніч. Зранку до лікарні на обстеження і аналізи. Там нас реєстрували. Сьогодні це документи і списки голодуючих як факт. Потім мітинги, походи, пікети. Збирав літературу і передавав на Суми. При нагоді, вдень тепліше, спілкування, пару годин передрімати, надвечір мітинг, наради, дискусії. Пригадую, в переході був туалет, ходили зі супроводом, не так щоби охорона, а щоби не зімлів десь та не впав. Хоча всяке бувало…
— Як реагувала столична міліція на протести?
— Міліція була заскочена. Наглядала, боялася, звітувала.
— А як ставилися кияни до учасників Революції на Граніті?
— Це було щось надзвичайне. Майдан потопав у квітах. Ми відчували щиру підтримку. Незабутнє явище.
— Як реагувало керівництво інституту на Вашу активну діяльність під час Революції на Граніті? Чи були спроби відрахувати Вас з числа студентів?
— Напевно реакція на голодування на початку акції і в кінці її була діаметрально протилежною. Коли я їхав на голодування, то не знав чи приїду назад, а якщо й приїду, то напевно вже не студентом. Коли ж повернувся, то вже повернувся героєм, всі вітали і дякували. Йшли ніби на Крути, а поверталися ніби з-під Конотопа.
Ми мали принципи і цінності, а чиновники лише ніс за вітром тримали. За моєю заліковкою можна було політичну ситуацію відслідковувати. Як лакмусовий папірець. Але щиро дякую моїм викладачам: в переважній більшості вони нас підтримували, певно не легко і їм було.
— Як оцінюєте з відстані часу цю історичну подію?
— Це була національна перемога. Перемога над страхом. Ми були першими. Без перемоги над страхом не було би в 2004-му перемоги над брехнею і в 2014-му перемоги над приниженням. Ці революційні події дали вагомі підстави для проголошення Незалежності в 1991 році. Але маємо виразно усвідомлювати, що боротьба триває…
Оксана Процюк
