Дата 9 травня для російської пропаганди має ключове значення. Саме в цей день населенню РФ знову і знову нагадують про те, як «доблесні нащадки дідів» зупиняють «київську фашистську хунту» та «бездуховних європейських і американських нащадків Гітлера», які «розпинають хлопчиків» і «облаштовують концтабори» в містах «непокірного Донбасу» та «вчиняють ритуальні вбивства російськомовних громадян України». При цьому адепти Путіна «скромно» замовчують, що ідеї «русского міра», поширювані федеральною пропагандою, практично повністю скопійовані з ідеологічних практик німецького нацизму.
Такі постулати, як «русскій мір», захист російськомовних, до болю схожі на ідеологеми про «вищу арійську расу», «захист німецького населення» та «розчищення життєвого простору для «фольксдойче». Саме під приводом «захисту етнічних німців» гітлерівцями були окуповані Судети, розділено Чехословаччину й анексовано Австрію. Під приводом «захисту російськомовних людей» відбулася анексія Криму, окупація частини Донбасу й поширення ідеї «федералізації України» у виконанні Путіна та його оточення.
Під приводом «боротьби з хунтою», російські терористи і їх сателіти вбивають українських військових та мирних мешканців Краматорська, Авдіївки, Маріуполя, Станиці-Луганської, Мар’їнки – до речі, синів, дочок та онуків тих людей, які в 1941-45 рр. воювали проти нацистської армії.
В цей же час якраз під «День Перемоги» російська пропаганда влаштовує кремлівським чинушам піар на ветеранах. Сивочолих дідів запрошують на святкові паради і концерти, виплачують одноразову допомогу, годують «фронтовою кашею» й щедро засипають обіцянками про те, що «іх подвіг нє будєт забит». Але вже 10 травня про їх забувають. Десь так на рік. А за рік можна буде знову посвітитися на камери. І дарма, що ветеранів за рік може вже і не лишитися – завжди ж можна «ряжених» на мітинг «нагнати».
І все це густо «приправляється» різними маршами «бєзсмєртного полка» і «гєоргієвскімі лєнтамі»…
До речі, про символіку. І «лєнточкі», й «День Перемоги» навіть в СССР не були ключовими символами. Георгіївська стрічка стала символом «побєди» лише в 2005 році з подачі російського уряду, коли Кремль, оговтавшись від революцій в Грузії та Україні, остаточно став на шлях реваншизму і неоімперіалізму.
День Перемоги в свою чергу не був головним святом в Радянському Союзі. Головною датою було 7 листопада – «День Жовтневої Революції». А 9 травня сам же Сталін у 1947 році як святкову дату скасував. Навіть найкривавіший тиран розумів – нема чого святкувати перемогу країні, яка тільки-но пройшла криваву війну і заплатила аж занадто високу ціну за неї. Лише за Брежнєва, на 20-річчя перемоги, 9-му травня повернули статус свята.
Весь цинізм ситуації полягає в тому, що «гібридна країна» Росія прикриває свою неонацистську сутність виправданнями на зразок «Ми ж нащадки Вєлікой Побєди! Ми не можемо бути фашистами чи нацистами! Ви всьо врьотііі! Уф-уф!».
В цей же час українські посіпаки Москви влаштовують з року в рік аналогічний піар на ветеранах. Власне, самих ветеранів Другої світової вони практично оминають увагою, запрошуючи «на камеру» різних «ряжених», нащадків НКВДистів та різного роду партпрацівників, які очолюють проросійські ветеранські організації. І все це щедро «приправляється» співами «фронтових пісень» від людей, які в житті на тій війні не були (Кобзон, Ротару, Повалій і т.д.). Ну і ясно, що не обходиться справа без червоних шмат, «колорадських» стрічок та п’ятикутних зірок. А якщо на покладання квітів 9 травня приходять люди з українською символікою, ці «ряжені» «дєдовоєватєлі» (в лавах яких насправді нема жодного реального учасника Другої світової) починають волати «бандеровци, нє провоцируйтє вєтєранов, ето іх празднік!!!» і кидатися в бійку, створюючи гарну картинку для «кисельов-ТБ».
З року в рік 9 травня виглядає приватизованим святом з боку різного роду опозиційних блоків, медведчуків, рабиновичів… Їх медіа-ресурси не бажають розповідати правду про реалії війни, не бажають казати, що якби не «вєлічайший полководєц всєх врємьон», нацисти зазнали б поразки вже в перший рік війни. Адже завдяки «таланту Сталіна» радянська армія, що мала перевагу по всіх показниках , окрім авіації (!) лише в перші місяці війни втратила мільйон вбитими і полоненими… А ще «батько народів» знищив всіх досвідчених радянських полководців під час «великої чистки» 1937-38 рр. Ще варто згадати, що під час наступу радянських військ Україною в 1943-44 рр. втрати РСЧА тільки під Мелітополем були вдесятеро (!!!) більшими за втрати Вермахту. Про понад півтора мільйони радянських громадян, які вступили на службу до нацистських військових формувань я взагалі промовчу…
І навіть закидавши ворога трупами власних вояків, сталінський режим самотужки ніколи не здолав би Гітлера, якби не союзники – США, Великобританія, Франція, якби не рух опору в Польщі, Італії, Бельгії, якби не відчайдушна боротьба українців в лавах ОУН і УПА проти гітлерівців…
Для українського народу (як і для чехів, словаків, угорців, поляків і т.д.) – це піррова перемога. Так, внесок українців у знищення нацизму був визначним, але держави Україна не існувало ані до війни (окрім УССР, що фактично мала статус колонії), не постала вона і після 8-9 травня 1945 року.
Для багатьох народів Європи розгром нацизму закінчився окупацією і роками перебування в статусі рабів російського комунізму-большевизму. От і зараз з-під маски «побєдносія» чи то пак «побєдобєсія» все нахабніше виглядає обличчя російського неонацизму. А серед прибічників «побєди по-путінскі» з українського боку виступають нащадки реальних колаборантів. Адже діди того ж Медведчука і Януковича були поліцаями при нацистах! Але чомусь саме вони найбільш наполегливо намагаються обернутися червоним кумачем і почепити на себе георгіївську стрічку…
Сергій Багряний, УІС
