Натхненням до цих рефлексій в основі це сам Різдвяний час, а для мене особисто це довгий проміжок часу між двома Святами Різдва Христового по Новому та Старому календарях. Я святкую за Новим у американському штаті Ню Джерзі, а за старим колись у місті Ню Йорк, а тепер планую у Львові і так роблю протягом 40 років.
Також спонукала чи подала фокус моїм міркуванням стаття яку я прочитав недавно у числі 5(469)2018 журналу “Патріархат”. Стаття о. Олега Гірника, старшого викладача кафедри богослов’я Українського Католицького Університету під заголовком “Про Автокефалію і Патріархат як Богословську проблему”. Ясно стаття написана зараз і з прицілом в часі встановлення єдиної Української Православної Церкви.
Суть статті напевно не можна схопити в одному реченні і бути справедливим до автора тому процитую кілька уступів:
“Автокефалія для Православних та Патріархат для Греко-Католиків в Україні мають дуже схожу Богословську проблему. Вона не стосується права і процедури набуття канонічної автокефалії й статусу патріархату. Це проблема відсутності Богословського процесу в Українських церквах.”
У своїй тезі отець покликається на авторитет мабуть сумнозвісного, напевно трагічного отця Гавриїла Костельника який наважився говорити ще довго до сумнозвісного Львівського Синоду з 1946 року з чим пов’язане його ім’я хіба історично навіки про небезпеки які таїть у собі церковний націоналізм. Цитуючи отця Костельника з статті о. Гірника:
“Націоналістичні християнські незалежні церкви — се жертви новочасного натуралістичного виру…Ось тим вже відкрита брама до поганства, до фарисейства…Національна церква на кожному кроці мусить акцентувати національність. А національність це природний елемент. Так дух в національній церкві послідовно відпадатиме від усього надприродного і шкандибатиме за чистим натуралізмом. Тому і не диво, що атеїсти дуже схвалюють цю форму.”
Робить висновок о. Гірник словами:” По суті, найбільш успішною, найбільш помісною чи, якщо хочете, найбільш українською буде в Україні та Церква, яка може запропонувати найефективнішу богословську концепцію реєвангелізації і матиме найбільше спільнот із живим досвідом зустрічі з живим Христом.”
Дозвольте трішки поправити висновки і о. Костельника і о. Гірника. До чисто духовного слід включати елемент натуралізму бо маєте до діла з фізичними істотами, а не з духами. І найбільш українською буде в Україні та церква яка зуміє передати богословську концепцію до найбільше спільнот та вірних. А для цього потрібно національного людського змісту бо саме богослов’я приманює тільки у метафізиці. Для нас звичайних людей і з слабостями потрібно чогось природного і рідного, щоби нас провадило до зустрічі з живим Христом.
На Різдво за Новим календарем ходив я до Української католицької церкви. Читав душпастир Євангеліє те саме що і минулого року. Опісля у казання душпастир фактично повторив Євангеліє. Не з вини душпастиря! Коли б це святкування на цьому почалось і кінчалось я особисто не почував би жодного зближення з Христом. Одначе з українською традицією, тобто національною духовністю і культурою, перед нічною відправою ціла наша родина засіла за столом. Заспівали ми “Бог Предвічний”, тоді почастувалися прозфорою і медом, згадали наших покійних предків зокрема батьків та національних братів та сестер на Рідних Землях. Їли борщ з вушками з грибів, аж три роди риби, голубці, два роди вареників, кутю і узвар. Всіх страв можна було начислити без перебільшення легко до 12, а фактично 13 коли включити і українську горівку. Опісля у церкві співали разом з хором літургію з колядками. Було у мене духовне піднесення. Мабуть і основою того піднесення було Богослов’я одначе це Боже слово і зустріч з дитятком Ісуса доходило до мене тільки завдяки нашим українським традиціям зустрічі з Христом. Інакшого способу зустрічати Ісуса я не можу собі уявити.
“Священик” це не відповідний термін для опікуна Церкви. Душпастир мені більше до вподоби. Бо Церква це не будинок з каменя чи з дерева де священик читає Євангелія. Церква це зібрання споріднених людей які шукають спільно і особисто зустрічі з Христом. Українці християни це знаходять у традиційних наших церквах з своїм обрядом і традиціями. Без тої приналежності ми будемо блукати. Роль душпастиря як господаря Церкви тобто того зібрання народу чи стада, не читати Євангелія, а допомогти тому стаду дійти до зустрічі з Христом. Читання Євангелія це тільки один шлях до тої зустрічі. Це зустріч далеко більш правдоподібна у національній церкві, помісній, автокефальній церкві яку очолює патріарх який відчуває ту саму національну духовність, що і його стадо. Правда, є більш і менш вдалі душпастирі.
Різдво за Старим календарем буду святкувати з родиною тим разом у Львові. Буду зустрічати поновно Христа. Цим разом знов з традиційними обрядами разом з своїм народом в Україні. Невже ж це не невід’ємна частина духовного піднесення, що приходить від того, коли святкуємо Різдво Ісуса. Робимо це з своєю родиною і вужчою і ширшою і робимо це так як це робили віками наші батьки і прадіди. Не можна мати відношення до Христя без відношення до свого ближнього, а твій найближчий це твоя родина і твій народ. Інакше ця духовна зустріч з Христом беззмістовна. Христос вчив любити Бога і ближнього свого, не тільки себе. Не можна любити Ісуса без любові до свого народу. Цю любов найкраще проявляти у своїй національній церкві.
25 грудня 2018 року Аскольд С. Лозинський
Фото: Марійка Галабурда
