Про фільм “Волинь”, який показують у Польщі.
Доки в Варшаві – подивився “Wołyń” Войцеха Смажовського. На той самий сеанс пішли ще з десяток учасників конференції з української сторони, тому, припускаю, в стрічці буде ще багато відгуків. Зосереджусь на своїх кількох міркуваннях, не претендуючи ані на цілісність, ані на вичерпність.
Фільм як художній твір є продуктом суб’єктивним, не мусить відображати історичну правду чи бути політично збалансованим. Картина добре знята і змонтована, чудова гра акторів, хоч і рясніє дуже відвертими сценами насильства, які загалом в стилі режисера.
1) На мою думку “Wołyń” є продовженням конструювання контрольованого образу минулого, яке середовище PiS почало ще раніше інвестиціями в музеї, в першу чергу, Музею Варшавського повстання. Ці “наративи” мають більше політтехнологічний, ніж освітній інтерес чи, наприклад, залагоджують суспільний діалог або злагоду всередині Польщі. Вони популяризують нові сенси і несуть їх (в обхід і часто всупереч експертній думці) в широкі маси, які далі реагують підтримкою правих популістів.
Фактично, це кінець спробі порозумітися на засадах Гедройця, Куроня і пост-безпековому дискурсі, що ставить гідність, права людини, свободи та демократію в центр уваги. Повернення назад буде складне (якщо взагалі можливе!), бо розбита віра в те, що по мірі розвитку в обох країнах взаємне порозуміння мусить тільки посилюватись і вкорінюватись. Відтепер розвиток демократичної суб’єктності не пов’язаний з добросусідством (раніше це сталося в польсько-литовських і польсько-німецьких стосунках, хоч і в різних контекстах) і Україна та Польща мусять знаходити нову формулу порозуміння.
Складність знаходження такої формули та нестійкість можливого результату може спонукати українську сторону перестати рораховувати на дружню підтримку Польщі, перенісши її з стратегічного порядку в факультативний. Варшава не змогла стати фасилітатором українсько-німецького діалогу, є співучасником танення вишеградського процесу, втрачає вплив у Брюсселі, вкорінюється у своїх домашніх питаннях з Лондоном, щораз слабше чутна в Вашингтоні. Для Києва це черговий сигнал про те, що треба вчитись користуватись з прихильності, але краще вміти розраховувати тільки на себе.
2) Не менш важливий внутрішній бік. “Отруєння історією”, яке сталось у Польщі, є своєрідним, але не цілковито унікальним. Ризик того, що українське суспільство захоче відтворити популістську частину польського шляху є високим. Цей фільм, як і реакція на нього покажуть в Україні, до яких наслідків може призвести наманання загнати історію в “одностайне сприйняття”, відвівши собі комфортну роль жертви.
Власне, припускаю, що запит на подібне трактування Чорнобиля, Майдану, незалежності та російсько-української війни вже є. І будуть ті, хто на цей попит відповість пропозицією. Навіть більше – через війну і запит на більшу чорнобілість за останні два роки Україна і культурно, і інституційно зробила кроки до того, щоб повторити польські помилки.
3) Розсинхронізація сприйняття як загальної картини змін в Україні, так і її елементів (наприклад, гасло “слава Україні” після фільму “Wołyń” у Польщі складно сприймати як вітання багатомовної розмаїтої нової України, а не вигук агресивних націоналістів) ускладнить роботу тим, хто і далі працюватиме на зближення і порозуміння. Україна різна, Польща не така. Звичні [для нас] форми набули [в Польщі] унікальних місцевих сенсів і переконати когось в чомусь буде складніше. Боюсь, що дискурс порозуміння відкинутий на роки назад.
4) Вважаю, що фільм, хоч і сприйматиметься як антиукраїнський, але немає сенсу обмежувати його показ в Україні. Це – одні із барв, якими частина ближнього світу фактично розмальовує українські контури. З цим треба жити і на добре, і на зле. І це теж частина дорослості. Без паніки: “молода Україна” часами дуже достойно тримає удари, яких по ній свідомо чи ні завдає “стара Європа.” Це одне з таких випробувань. Реакція або даватиме Україні чимраз більшу моральну силу там, де ми ще вчора самі хотіли її позичити, або навпаки, підкреслюватиме слабкість і юність наших амбіцій.
