Цілий ряд загальноукраїнських соціологічних служб нещодавно оприлюднили електоральні симпатії українців. І якщо цифри у всіх опитуваннях частково різняться, то лінії тренду тотожні. У порівнянні з вереснем 2019 р., підтримка Володимира Зеленського впала вдвічі, а тільки з березня 2020 – на 10%.
Зростають рейтинги проросійських партій (ОПЗЖ та їх «молодіжка» – партія Шарія), а в опитуваннях про ймовірні президентські вибори вперше з’явилося прізвище кума Путіна Медведчука.
«Голос» втрачає підтримку та вже не долає 5% бар’єр у загальноукраїнському вимірі, а рейтинг «Батьківщини» демонструє стагнацію електорального ядра у вигляді 7-8%.
Підтримка Петра Порошенка та «Європейської Солідарності» систематично зростає, порівняно з літом 2019 – вона виросла у два рази (з 8% до 15.4%), але мови про формування проукраїнської більшості поки не йде.
Якщо ці тенденції збережуться, що цілком прогнозовано, то вже на місцевих виборах в частині областей партія «Слуга Народу» не пройде у місцеві ради, а ще в частині набере менше 10%.
У східних та південних регіонах є велика ймовірність реваншу проросійських сил, які зможуть формувати владу в обласних та міських радах. Це призведе до актуалізації сепаратистських настроїв, розхитування теми про федералізацію та публічного протистояння територій політиці Києва. Щоб хоч якось утримати владу, «слуги» підуть на утворення коаліції з проросійськими партіями.
В цій ситуації є тільки один рецепт успіху державницьких сил – вже зараз перейти до формування єдиної проукраїнської коаліції.
За кілька місяців відбудуться місцеві вибори, а тому вже деякі партії почали передвиборчу кампанію. Нажаль, дехто з них вже й оголосив свій старт з порожніх звинувачень ідеологічно дружніх партій. Замість боротьби зі спільним російським ворогом та загрозою реваншу вони, в найгірших українських традиціях, розпочали взаємопоборювання та вишукування публічних відповідей на питання «хто більший українець» і «в кого краща вишиванка».
Україна неодноразово наступала на граблі, коли демократичний проукраїнський політикум спеціально ділився (або навмисно ділили) на декілька, а то й на десяток партій. А в результаті, у зв’язку з публічним взаємопоборюванням, жодна політична сила не ставала більшістю та не отримувала бажаної кількості голосів.
Розпорошувати голоси українців в часи важких військових та економічних викликів – це грати на руку Москві. А шукати ворогів серед своїх, ставлячи тактичний партійний інтерес вище за інтерес державний – це очевидний злочин. Проукраїнським партіям зараз саме час створити проукраїнську коаліцію, щоб почати координувати та об’єднувати зусилля на місцевих виборах.
І якщо питання місцевих виборів – це тема найближчого майбутнього, то те, що відбувається на Банковій та Грушевського – це сором сьогоднішнього дня.
Зеленський навіть не намагається приховувати порушення процедури призначення високопосадовців. На прес-конференції на всю країну він заявив, що шукає нових міністрів, хоча це прямі обов’язки Прем’єр-міністра (подавати кандидатури) та Верховної Ради (затверджувати їх або ні).
Такий вже у нас «ліфт» призначенців – антиконституційний.
Очевидно буде кадровий голод, якщо шукати міністрів і депутатів виключно серед вузького кола працівників «95-го кварталу». Бо професійних держслужбовців там немає, хоча 30 гумористів та їх обслуговуючого персоналу вже отримали високі посади. Тому зараз Зеленський перейшов на призначення менеджменту Коломойського, бо в імперії олігарха лава запасних значно більша – це очевидно.
Так, я згоден з тим, що пан Олександр Ткаченко, якого призначили на посаду Міністра культури, гарний менеджер, але це зовсім не означає, що він буде корисним для України на цій посаді.
Бо одіозний Портнов – це гарний юрист, а Коломойський – гарний фінансист. Але це жодним чином не означає, що один має очолити ГПУ чи МВС, а другий – Національний банк. Бо трагічні для держави результати від таких призначень легко спрогнозувати наперед.
Так само і з паном Ткаченком. У 2008 році він публічно виступав проти впровадженя дубляжу фільмів в кінотеатрах українською мовою. Пройшло 12 років, а кількість і доходи кінотеатрів тільки зросли. Це означає, що його думка була політично заангажована.
Також новий міністр «прославився» активним просуванням закону про цензуру, коли б влада змогла визначати, хто «правильний» журналіст, а хто «неправильний», якому телеканалу акредитація і підтримка, а якому – візити ДБР, перевірки Нацради з питань телебачення та непродовження ліцензії.
Ткаченко справді хороший управлінець з команди Коломойського і я переконаний, що його призначення – це одна з чергових компенсацій від Зеленського одіозному олігарху за ухвалений вкрай невигідний останньому банківський закон. Бо ще один голос в інтересах Коломойського при прийнятті будь-яких рішень на засіданні Кабміну йому точно буде не зайвим. Бо цей менеджер справді зможе «професійно розпорядитися» бібліотеками, музеями, Одеською кіностудією на березі моря (з якою вже судиться), майном та землями Мінкульту на користь свого господаря.
Але сама культура під великим питанням, бо невідомо, що буде з мовою та українськими цінностями.
Дехто з читачів може справедливо заявити, що призначення міністра – це відповідальність Верховної Ради і до чого тут Зеленський? Але сама публічна позиція останнього суперечить цій справедливості.
Бо сам шукав міністра, сам знайшов, самому і відповідати.
І краще б Зеленський справді займався своїми конституційними обов’язками, наприклад зовнішньою політикою.
Пам’ятаєте, як починався перший рік його президентства? Зустрічі з Макроном, Меркель, розмови з Трампом та Путіним, візит в Японію…
В усьому світі після Порошенка продовжували сприймати Україну серйозно.
Але пройшов всього-на-всього рік і тепер Зеленський став нецікавим. Більше того – він став токсичним через постійні міжнародні скандали – то він Європейський Союз недолуго принизить, то створить проблеми для Трампа через телефону розмову, то проковтне російську наживку у вигляді «плівок Деркача» та спровокує втрату двопартійної підтримки України з боку США.
Ви пам’ятаєте, коли останній раз Зеленський зустрічався чи хоча б зідзвонювався з послами чи лідерами держав? Коли він останній раз займався зовнішньою політикою, хоча це його прямий обов’язок, записаний в Конституції? В яку країну світу і коли його запросили останній раз?
Висновок очевидний – президент Зеленський не виконує свої прямі обов’язки, а продовжує знімати відео та фільми, повчати життю міських голів, підшуковувати майбутніх міністрів серед працівників «Кварталу 95» та співробітників 1+1, переслідувати проукраїнську опозицію через почуття дріб’язкової помсти, публічно порушувати ним же погоджений карантин, стріляти з лука, кататися на велосипеді під камери журналістів, але їздити в супроводі кортежу з 15-20 автомобілів класу VIP.
Я спостерігаю тенденцію: на міжнародній арені ігнорують Зеленського. Усі питання, які стосуються України, вирішуються без представників нашої дипломатичної служби.
Я зайшов на сайт Міністерства закордонних справ і знаєте, що там? Там триває боротьба з коронавірусом!
Або Зеленський не розуміє, що відбувається, що на міжнародній арені його вже не сприймають і відверто ігнорують.
Або він чудово все розуміє… І продовжує своєю бездіяльністю системно зменшувати вагу України в світі.
І в цей час проросійські сили продовжують нарощувати фінансові та медійні впливи в Україні. Для всіх стало новиною, що Віктор Медведчук викупив значну частину акції телеканалу 1+1. Але якщо подивитись глибше, то побачимо, що Коломойський веде багато спільного бізнесу з кумом Путіна. Наприклад, згідно з декларацією, дружина Медведчука Оксана Марченко разом з Коломойським та групою Приват контролює 41% Запорізького феросплавного заводу, 17% конгломерату «Дніпроспецсталь» та 10% від усіх підприємств Одеси, які спеціалізуються на перевалці нафти та газу. Крім того, «бізнес леді» належать 44% акцій «Львівобленерго», 44% «Прикарпаттяобленерго», 12% «Запоріжжяобленерго».
Офіційна частина бізнес-імперії Медведчука, який все життя був чиновником, оцінюється в мільярди гривень та існує коштом бюджетних дотацій. Союз з Коломойським, який впливає на рішення президента України та контролює частину фракції «Слуга Народу», дозволив Медведчуку повернутися в українську політику, завести фракцію колаборантів ОПЗЖ у Верховну Раду, відчувати себе вільно та нарощувати капітали.
Зовсім скоро ми побачимо, як в частині областей владу почнуть на себе перебирати проросійські сили. Бо імпотентні «слуги» віддадуть їм і мандати, і повноваження.
А от про єдиний можливий рецепт протидіяти цьому я написав вище.
Єдине питання, чи усвідомлять проукраїнські політики, що краще об’єднуватись не перед шибеницею, а хоч трохи раніше?
Чи знову на заваді цьому усвідомленню стануть особисті амбіції та вузькопартійні інтереси?
Ігор Артюшенко
