У цивільному житті Михайло Галущак – науковець, викладач історії у Львівській політехніці. Від початку повномасштабного вторгнення росії – боєць 24-ї ОМБр. Зараз, як з посмішкою зауважує Михайло, він є практикуючим істориком. Власне, як і всі, хто боронить країну і творять її майбутнє.
“Я досліджую історію Галицької армії, період Української революції 1917-21 рр. Вивчаючи логіку тих подій, можна легко зрозуміти, що з нами відбудеться, якщо ми не матимемо власної держави. На початку XX століття наші предки, на жаль, не змогли втримати незалежність. І наслідки були катастрофічними: вивезення в Сибір, розстріли, Голодомори… Якщо б ми не втримали державу у 2022-му, ми мали б те саме і також знову могли б бути розділеними. Це була велика трагедія і це також є одною з відповідей на питання, за що ми зараз боремося – щоб наші діти й онуки жили в одній державі і ніколи не воювали один проти одного. В історії є одна проста істина: якщо певне покоління не розв’язує проблем свого часу, то вони нікуди не зникають, а переходять «у спадок» дітям чи онукам.
Один з уроків цієї війни, говорить Михайло Галущак, чітке розуміння того, що вона не буде останньою. Тож ми вже маємо виховувати майбутніх захисників та захисниць.
“Ми показали, що можемо ефективно воювати з противником, що значно переважає нас у чисельності. Цифри були проти нас, проте на нашому боці був дух. Зараз зарано говорити про перемогу. Але ми вистояли. Можливо, ті, хто зараз на фронті, до кінця не усвідомлюють свою історичну роль, бо історія, як картина – для того, щоб побачити треба відійти. Утім, вірю, що їхні діти й онуки будуть з гордістю говорити про своїх бабусь чи дідусів, які у 2014-му, 2022-му, 2023-му взяли до рук зброю, щоб захистити їхнє майбутнє”, – говорить Михайло.
Ще один важливий висновок: Україна має стати настільки сильною, щоб у подальшому ворог боявся навіть думати про вторгнення на нашу землю: «Чим більше українців візьме участь у захисті країни зараз, тим міцнішими ми станемо потім. Ми повинні максимально включатися у війну на усіх фронтах. Не думати, коли буде Перемога, а працювати над її наближенням, – говорить Михайло. – І кожен чиновник у своєму кабінеті має поставити портрети тих, хто загинув за державу – людей зі свого села, міста, своїх друзів, знайомих. Підписуючи документ, він має дивитися в очі тим хлопцям та дівчатам і запитувати себе – чи за такі наслідки, які матиме цей наказ чи розпорядження, вони загинули. Чи такою вони бачили майбутнюУкраїну? Якщо кожен так буде ставитися до цього, країна буде інакшою”.
