Нині дуже часто факти минулого аналізують, нещадно вириваючи з контексту, шукаючи пояснення їм на поверхні, не заглиблюючись в сутність. Так сталося і з Актом відновлення Української держави, що був проголошений з ініціативи ОУН Ярославом Стецьком у Львові 30 червня 1941 року. І досі деякі фахівці переконані: декларування було передчасним і стихійним, інші взагалі схиляються до того, що проголошення є не чим іншим, як «самозваною диверсією» і «отаманщиною».
Однак яка ж істинна цінність цього документа? Відповідь шукали разом з доктором історичних наук, деканом історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Іваном ПАТРИЛЯКОМ.
-
Третій пункт Акта – найсуперечливіший, адже у ньому йдеться про співпрацю з нацистською Німеччиною у боротьбі проти більшовицької Росії. Однак не так сталося, як гадалося, і згодом усіх бандерівців, причетних до проголошення, заарештували самі ж німецькі «союзники». А якщо б, наприклад, українські націоналісти володіли сильною армією, сценарій був би іншим?
-
Армії самі по собі з неба не падають. Вони утворюються за невеликим винятком тільки державними націями. Утворення армії передбачає спочатку проголошення держави. Для того, щоб сформувати армію, треба мати ресурси і територію. Бездержавні нації цього не мають. Тому інколи перед декларуванням своєї боротьби за державність вони проводять так звану «легіонову» політику. Тобто формують військові підрозділи в межах іноземних армій тих держав, які гіпотетично можуть бути зацікавлені в появі тої чи іншої незалежної держави. Оунівці теж перед війною намагалися проводити легіонову політику. Та питання поставало в тому, чи були в світі держави, зацікавлені у формуванні в перспективі української держави. І, як показали події Другої світової війни, таких держав у світі не існувало. А Німеччина виявилася тимчасовим попутником.
Ми дуже часто не зважаємо на історичний досвід, який мали оунівці. Вони дуже детально штудіювали історичний досвід в декількох площинах: власне український, який був негативним, і позитивний досвід поляків, ірландців і російських більшовиків. Якщо ми подивимось на більшовиків, то коли вони прийшли до влади в Петрограді і скинули Тимчасовий уряд, так само не мали серйозного опертя. В них не було армії, а лише невелика партія, а ще декілька тисяч бойовиків – так звана «Красная гвардия», яка була розкидана по всій колишній Російській імперії. Але досвід більшовиків показав, що невелика, але дисциплінована, агресивна і дуже креативна група може захопити владу і встановити контроль над велетенською територією.
-
Чому ж так не сталося з оунівцями?
-
В силу певних історичних обставин.
-
То можна сказати, що більшовикам просто поталанило?
-
Свого часу зірки стали на їхню користь. У випадку з оунівцями все було по-іншому. Думаю, що навіть якби в Берліні і погодилися на існування союзницької з Німеччиною української держави, то оунівці дуже швидко були б усунуті від влади в тій державі. Ні одні, ні другі не готові були йти на компроміс в багатьох питаннях. Бандерівці не готові були стати владою квазідержави, або цілковитого сателіта (якими були Хорватія і Словаччина), про що вони німців попереджали в своєму Меморандумі від 23 червня 1941 року. А нацисти не були готові ні на що більше, ніж на квазідержавність. Якщо б вони гіпотетично дозволили українську квазі- або сателітарну державність, то ця держава повністю залежала б від Німеччини.
-
Хіба автори Акта не могли передбачити негативну реакцію німців на проголошення української держави? І навіщо було допускати на збори майора Абверу Ганса Коха?
-
Треба розуміти зовсім інше. Цей Акт був розроблений до входу у Львів. Його запланували ще в травні 1941 року. Первісно він мав два пункти. Цього знаменитого третього пункту про союзну Німеччину не було. Його дописали вже у Львові. І для цього були свої причини. Спочатку бандерівці на чолі зі Стецьком планували увійти у Львів із батальйоном «Нахтігаль». Перед тим 28 червня радянські війська залишили місто. 29 червня там було повне безвладдя. Але німецьке командування боялося заходити, думаючи, що це пастка відступаючих радянських військ. Оунівці з «Нахтігалем» зайшли в Львів зранку 30 червня. І вони, очевидно, розраховували одразу проголосити Акт. Але люди боялися виходити на вулицю, бо не знали, що відбувається. Через це дуже швидко організувати збори не вдалося. Їх запланували аж на вечір. А до того часу німецькі війська підтягнулися до Львова. І первісний план був поламаний. Взагалі бандерівці планували щось подібне на першолистопадовий зрив 1918 року, коли нечисельними силами українці захопили Львів. Поляків тоді у Львові було більше, ніж українців. Але за рахунок несподіванки українці взяли місто і оголосили його фактично своєю столицею. Так само бандерівці, очевидно, думали зробити тут. Вони були впевнені, що коли проголосять відродження держави і оберуть прем’єр-міністра, то зможуть забезпечити собі легітимність. І якщо б німці не визнавали їхню владу, то автоматично ставали окупантами. Офіційно їм владу ніхто не хотів передавати. Тому оунівці вирішили поставити німців перед доконаним фактом, запропонувавши співпрацю у боротьбі проти більшовизму. Але Берлін не сприйняв серйозно цю пропозицію. Для оточення Гітлера було неприпустимо, щоб якась група молодих «авантюристів» ставила їм умови. Та на думку Бандери, оунівці мали на це право. І про це він заявив на допиті. На що йому відповіли, що права має тільки фюрер, «бо він завоював ці території». І з точки зору міжнародного права українські землі – «військова здобич німців».
-
До речі, Бандера під час допиту заявив, що він «видаючи свої накази, не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, а тільки на мандат, який отримав від українського народу».
-
Йдеться про що? Бандерівці прекрасно розуміли, що коли йде боротьба за незалежність, то не увесь народ бере у цьому участь. Не можуть бути всі революціонерами. І оунівці, взявши на себе цей тягар і фактично відрікшись від особистого життя, отримали моральне право оголосити цю незалежність від імені нації. Зрозуміло, що ніхто не делегував Бандері право. Треба розуміти, що є легітимність конституційна, а є легітимність революційна. Бандера сказав, що він отримав саме моральний мандат від українського народу.
-
Якщо метафорично, то прийняття Акту 30 червня для оунівців – це програна лотерея?
-
Я би так не говорив. Треба дивитися на психологію тих людей, революціонерів. І з їхньої точки зору, вони скористалися найменшим шансом задекларувати волю народу до незалежності. Для простого обивателя смерть якогось революціонера – це «дурень по-дурному використав своє життя». А от революціонер розуміє своє життя в євангельському сенсі. Він вважає себе зерном, яке має впасти в землю і вмерти, щоб звідти щось виросло. «Зерном лягти хоча б у вовчій ямі, щоб виросли з зерна і гнів, і бунт», – як Маланюк писав. Революціонери інакше дивляться на своє життя і на його сенс. Так само і на свої Акти. Вони в деякому плані є символічними. І якщо навіть зернина не проросла і не дала зараз плоду, він з’явиться в майбутньому. Це ще один камінчик в будівництво нації, в легітимізації державності. Це як кредитна історія. В людини є або хороша кредитна історія, або погана кредитна історія. Так і в нації є своя кредитна історія. Тобто якби про українців ніхто ніколи не чув, а в 1991 році ми невідомо як отримали незалежність, то б мали погану «кредитну історію», а так все навпаки. Тому, що за плечима у нас багато спроб. Це демонструє світу, що ми не з неба впали, ми не якісь ДНР і ЛНР, які взялися з нікуди і вирішили, що вони окрема нація, а тут є спроби, є боротьба, є континуїтет, є тяглість процесу творення держави. Ми могли б отримати незалежність за часів Мазепи, могли у 1918 чи у 1941 роках, та в силу тих чи інших обставин ми ці шанси не використали. Але спроби були. Неможливо щось зробити, не спробувавши. Сучасна незалежність була би неможливою, коли б не було попередніх спроб. Тобто я оцінюю Акт 30 червня насамперед актом історичної ваги, коли група людей, яка бачили своїм політичним ідеалом створення незалежної української держави, задекларувала оголошення цієї держави, створення її керівних структур, керівних державних органів і тим самим заманіфестувала волю української політичної нації до самостійного життя.
Розмовляла Ольга СЕМИЛЯК, УІС
