Іван Кішка: «Головне – бути в динаміці» | Український погляд

Чи готова сучасна молодь брати активну участь у державотворчих процесах, стати своєрідною контрелітою, прогресивні ідеї якої будуть не лише виписані в законопроектах, але й реалізовані на практиці? Що необхідно зробити у сфері молодіжної політики, аби створити гармонійні стосунки між офіційною владою та молодими українцями? Відповіді на ці питання шукали разом з головою Молодіжного Націоналістичного Конгресу Іваном КІШКОЮ.

Які основні завдання поставлені перед Молодіжним Націоналістичним Конгресом?
Завдання нашої організації широкі. Ми є універсальною і мережевою організацією, яка займається вирішенням актуальних проблем у суспільстві.
У вас досить багато осередків на Західній Україні. Як справи зі Сходом і Півднем?
У нас є на Сході осередки – це Суми, Харків. Там дуже розвинені осередки і мають довгу історію. На Півдні, у Миколаєві та Дніпропетровську, осередки тільки зароджуються. Там є група людей, активних у студентському самоврядуванні та на місцевому рівні. Але ми не можемо назвати їх повноцінним осередком, бо у нас є певна градація діяльності. Тобто щоб стати осередком, треба три дійсних члена організації, які пройшли повний цикл вишколів і знань, отриманих в організації.
Це говорить про те, що молодь малоактивна в цих регіонах?
Ні, просто громадський актив недостатньо поінформований про діяльність українських націоналістів. Люди чують, що це Молодіжний Націоналістичний Конгрес, і вже є певна боязнь того, що це буде щось занадто радикальне, що це не конкретна діяльність, а показуха у вигляді «смолоскипних» маршів. Так, ми таким займаємось, але тільки тоді, коли це потрібно. Це не є нашою основною діяльністю. Наприклад, якщо ми можемо побудувати дитячий майданчик чи сходити на марш, то ми краще виберемо перше.
Тобто не вистачає реклами?
Так, країна велика і, щоб люди повірили в тебе, повірили, що організація дієва і дійсно сповідує цінності, які декларує, то її представників треба побачити. Тому поки ти не поїдеш, доти люди не зрозуміють.
То є в планах організувати таку поїздку?
Так, ми вже два роки їздимо з програмою «Курс вільних людей». Це навчання з громадської активності, історії та ідеології українського націоналізму. Ми пояснюємо людям: щоб смерть наших попередників, великих лицарів, була не марною, треба для цього бути активним громадянином, який повинен свідомо обрати шлях служіння своїй нації.
В яких містах ви проводили семінари?
У Полтаві, Харкові, Дніпропетровську, Сумах, Ромнах. Цього року плануємо Одесу, Краматорськ, Миколаїв.
А багато було учасників?
У нас курс розрахований на 20 людей, і приблизно в такій кількості і приходили люди. Бувало і більше.
А чому так мало людей?
Щоб пропустити програму через себе, людина повинна повністю зануритися в діяльність, виступати, працювати у групах, висловлювати свою позицію. Чим більше людей, тим важче це досягнути.
З того, що люди з різних регіонів по-різному сприймають поняття «патріотизм», «герой», «націоналіст», випливає, що Концепція національно-патріотичного виховання в попередні роки виявилася недієвою? Ви брали участь у розробці Всеукраїнської концепції національно-патріотичного виховання молоді і тому, так би мовити, «в темі». Колишній уряд теж підготував свою концепцію. На вашу думку, вона потребує доопрацювання?
Основна Концепція національно-патріотичного виховання була прийнята у 2009 році, і ми теж були її співавторами. Тоді вона була затверджена чотирма міністерствами. А в 2014 році почалися розмови, що потрібно її переписувати. Хоча концепція – це такий документ, який не говорить, як діяти. Найбільш важливіше – програма, в якій пояснюється, як буде реалізовано роботу з молоддю. В часи Табачника у Концепцію, яку ми писали, дозволяли собі вносити заходи на кшталт «Спасибо деду за победу», які пропагували героїку Великої вітчизняної війни, а не той факт, що українці брали участь у Другій світовій війні, розділяючи при цьому на «фашистів-бандеровців» і «героїв-червоноармійців». Паралельно зі створенням цієї Концепції, створювалася ще Концепція при Міністерстві молоді і спорту. В цьому теж були певні протиріччя: Міністерство освіти повинно займатися освітою, а виховання має відбуватися більш глобальніше, методами неформальної освіти, методами позашкільної освіти. А ще засмучує той факт, що 70% вчителів – люди старші 50 років.
Тобто ви виступаєте за те, аби над Концепцією (а згодом над програмою) працювало Міністерство молоді та спорту?
Ми взагалі виступаємо за те, щоб була окрема агенція з національно-патріотичного виховання, яка б зайнялася на 10-15 років вихованням дітей від дитячого садочка і просвітницькими інформаційними питаннями для дорослих. Мають бути обов’язкові заняття і в дитячих садочках, спеціальні програми, які через мандрівки, через екскурсії, через перегляд українських патріотичних фільмів та мультиків будуть формувати нового патріота. Так само має бути широка телевізійна пропаганда, вулична реклама.
Але ж ви розумієте, що для держави – це додатковий бюджет.
Є дуже багато позашкільних закладів, які отримують державне фінансування. Там декілька тисяч людей працює. Звичайно, вони потрібні, але їх просто треба переформатувати і зробити з них ефективну машину національно-патріотичного виховання. Бо чиновники працюють неефективно. В нашій організації працює сім людей і ми робимо більше, ніж вони.
І ви ще пропонуєте, щоб з молоддю працювали молоді люди?
Так. Є в Європі таке поняття як «youth worker». Цій людині може бути не обов’язково до 30 років, це має бути людина, яка зможе знайти спільну мову з молоддю і знати, що цікаво молодим людям. Головне бути постійно в динаміці.
Аби ваші пропозиції влада почула, треба мати представників у Верховній Раді.
У Раді вже зараз є декілька людей, які пройшли школу МНК. Це і Олег Медуниця, другий голова МНК. Ігор Гузь, який був заступником голови МНК. Він сповідує наші ідеї та ідеологію у Верховній Раді. Тобто зараз у Верховній Раді є певна кількість депутатів, які розуміють, що таке молодіжна політика. Можливо, молодіжні організації не мають такого впливу, як ЗМІ, чи топові політики, які спекулюють на будь-якій темі, однак наші люди там є. Взагалі, на мою думку, у Верховну Раду мають іти не лише чесні люди, але й компетентні. Мають прийти люди, які не лише пропонуватимуть ідеї реформ, але й знатимуть, як практично ці реформи втілити.
Ви згадали про гру «Гурби-Антонівці», яку МНК нещодавно організовував. Першочергово ця гра була альтернативою комп’ютерним іграм, які перспективних молодих людей перетворюють на загіпнотизованих геймерів?
Ми ніколи не ставили гру як альтернативу комп’ютерним іграм. Хоча, мабуть, зараз вже треба. Насамперед гра – це можливість згуртувати патріотичну молодь. Цього року у нас були представники з 22 регіонів України. Мабуть, це один із заходів, де об’єднується вся Україна. Це 400 людей, які мають можливість поспілкуватися і зрозуміти, що насправді патріотичні і дієві люди у нашій країні є. У грі, можливо, і є той екш, як в комп’ютерних іграх, адже треба 60 годин прожити в лісі без мінімальних зручностей. А це вже виклик для людини. До речі, цього року на гру приїхав представник з української діаспори в США.
А МНК співпрацює з українською діаспорою?
Це один з наших пріоритетів. Ми активно співпрацюємо з американською та канадською діаспорою. Також у нас добрі стосунки із австралійською. Невеликою, але успішною була співпраця з німецькою та іспанською діаспорами. Активна співпраця була під час Майдану і після. Представники діаспори самі з нами зв’язувалися, аби допомогти. Однак ми теж їм допомагаємо знаннями, вміннями, ділимося досвідом сучасного українського державотворення. Наприклад, ми їздимо в Америку. Там щороку організовують табори для української молоді Америки та Канади. Коли ми туди приїжджаємо, то розповідаємо про сучасний стан України, про те, як «живуть» молодіжні й інші організації в нашій державі, про те, як відбувається у нас боротьба.
А в рамках Альянсу Балто-Чорноморських націй ви теж налагоджуєте комунікацію з українською діаспорою в Європі?
Ні, тут ми працюємо більше з молодими націоналістами Латвії, Естонії, Литви, Грузії. Це молоді патріоти, не обов’язково українці. Ми вже робили декілька обмінів. Тобто вони приїжджали до нас, а ми – до них. Наприклад, ми відвідали Форум молодих націоналістів Балтики. Ці зустрічі допомагають нам ділитися один з одним досвідом. У нас є реальна проблема Донбасу. І ми вже маємо певні навики, як в таких умовах себе поводити. А для країн Балтики – це проблема, з якою вони можуть зіштовхнутися. І тому їм цікаво, як протидіяти інформаційним викликам, як протидіяти російським «казочкам».
А яка кінцева мета цієї співпраці?
Найголовніше – це мати постійну мережу, яка буде діяти між активними громадянами наших країн. Зараз активні громадяни – це націоналісти. Ми хочемо побудувати захисну вісь проти Росії. Це своєрідна «антипутінська коаліція».
Ви ще координатор волонтерської мережі «Вільні люди». Нині українці уже звикли до того, що на Сході України війна. І цікавість до подій поступово згасає. Чи позначається згасання людської активності на роботі організації?
Так, об’єми допомоги від людей зменшилися однозначно. Коли раніше ми отримували щомісяця 30-40 тисяч гривень тільки в Україні, то зараз до 2-3 тисяч. Але залишилися постійні жертводавці, для яких це вже обов’язок. Вони зобов’язалися перед собою, що поки триватиме війна, частину своєї зарплатні вони віддаватимуть війську. Також є підприємці на Харківщині, Полтавщині, які забезпечують наших військових харчами.
Тобто можна сказати, що мережа себе вичерпує?
Ні. Головне, щоб всі волонтери залишалися в тонусі, бо якщо почнуться бойові активні дії, то необхідно, щоб всі швидко мобілізувалися. Ми зараз об’єднуємося. Бо мережа «Вільних людей» – це ширше, ніж просто волонтерська мережа. Це політична і громадська активність, яка проявляється і в протидії російському бізнесу. Сюди долучаються дуже багато активних людей, які у свій час мали свої волонтерські проекти.