60 років тому:
1.07.1966 – у містечку Мельник (Чехо-Словаччина, нині Чехія) померла Наталена Королева (повне ім’я – Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена Дунін-Борковська) – письменниця, перекладачка, лексикограф, мистецтвознавець, археолог, єгиптолог, художниця, театральна акторка.
Батько, Адріан-Юрій Дунін-Борковський, – граф з польсько-українського роду з Волині. Після розгрому антимосковитського повстання 1863–1864 років Адріан-Юрій емігрував на Захід, мешкав переважно у Франції, займався археологією. Мати, графиня Марія-Клара де Кастро Ласерда Медінаселі зі старовинного іспанського роду Ласерда померла під час пологів.
Дівчинку на виховання взяла бабуся по батькові з литовського роду Домонтовичів до свого маєтку у с. Великі Бірки на Волині, де Наталена прожила п’ять років. Після смерти бабусі дівчинку забрав до Іспанії брат матері Еугеніо, який віддав її на виховання до монастиря Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях. У монастирі за дванадцять років опанувала іспанську, французьку, латинську, італійську та арабську мови, вивчала філософію, археологію, медицину, музику, співи; відвідуючи іспанських родичів, навчилася їздити верхи, фехтувати, стріляти.
Після другого шлюбу батька з чеською графинею Людмилою Лось, за наполяганням мачухи переїхала до Києва, де два роки навчалася в Інституті шляхетних дівчат (1904–1906). Окрім того, брала уроки музики у композитора Миколи Лисенка. Коли родина переїхала до Санкт-Петербурга, Наталена закінчила археологічний інститут, здобула ступінь доктора археології, водночас вивчала єгиптологію та навчалася у Петербурзькій академії мистецтв, де одержала диплом «вільного художника».
Батьки мали намір видати її заміж за ротмістра московитського війська Кисілевського. Щоби уникнути небажаного шлюбу, Наталена, зламавши неписані приписи аристократичного середовища, стала акторкою французького Михайлівського театру в Петербурзі, а відтак уклала контракт із паризьким «Théâtre du Gymnase Marie-Bell», який тоді гастролював у північній столиці. Проте через проблеми зі здоров’ям залишила сцену та лікувалася на Закавказзі, а відтак виїхала на лікування до Західної Європи. Багато подорожувала (Іспанія, Франція, Італія, Близький Схід), виступала на сценах оперних театрів Парижа та Венеції, брала участь в археологічних розкопках у Помпеях та Єгипті; від 1909 року публікувала художні твори та публіцистичні статті у французькій періодиці.
На початку Першої світової війни опинилася в Києві, куди приїхала відвідати хворого батька. Не маючи змоги повернутися до Європи, через товариство Червоного Хреста зголосилася сестрою милосердя в московитську армію. За три роки перебування на фронті отримала три поранення, перехворіла на тиф і запалення легень, була нагороджена хрестом «За хоробрість». Як згодом згадувала, нагороду отримала лише за те, що сповнила свій обов’язок медсестри – не покинула поранених під час обстрілу. Одружилася з офіцером «дикої дивізії» царської армії й громадянином Персії Іскандером Гакгаманіш ібн Курушем (з роду персидських царів Ахемінідів), який невдовзі загинув під Варшавою. Після цього повернулася до мачухи в Київ. Після війни через революційну розруху в країні вони в групі чеських репатріянтів подалися на Захід. Під час зупинки на Львівщині у грудні 1919 року мачуха захворіла й померла, Наталена ж дісталася до Праги.
Цей період біографії Наталени відомий з її розповідей, які нерідко прикрашені вигадками, тому їх важко верифікувати. Працювала перекладачкою в дипломатичній місії УНР у Чехо-Словаччині, згодом – у системі народного шкільництва. На замовлення міністерства освіти уклала шкільний чесько-український словник (опублікований під редакцією Смаль-Стоцького) та великий французько-український словник (не опублікований). У Празі зустріла письменника та громадсько-політичного діяча, одного із засновників Української Центральної Ради Василя Короліва-Старого, якого знала ще з Києва. Невдовзі вони побралися та придбали невеликий будиночок на околиці містечка Мельник поблизу Праги. Все подальше життя Наталена повністю присвятила літературній праці. Під впливом чоловіка почала писати українською мовою. Як згодом згадувала в автобіографії: «В. Королів почав учити мене “на українську письменницю”… він навчив мене української літературної мови, навчив засобів, як писати». Перші українські твори були опубліковані у віденському українському тижневику «Воля» та празькому часописі «Нова Україна», згодом публікувалася у галицькій, буковинській і закарпатській періодиці. У скорому часі мистецький талант та велика працездатність принесли їй визнання на літературній ниві; у 1930–1940-х роках її твори отримували нагороди літературних конкурсів. Письменниця належала до числа тих українських літераторів, які робили все, щоби ввести український літературний процес у ширший контекст європейської літератури. З іншого боку, намагалася розширити тематичні обрії української прози, впроваджуючи маловикористовувані теми античного світу, раннього християнства, середньовічної Європи та Близького Сходу, давньоукраїнської історії. Її твори виразно позначені інтелектуальною та філософською глибиною, тонким літературним смаком.
У грудні 1941 року внаслідок серцевого нападу, спровокованого допитом у гестапо, помер чоловік, і відтоді для письменниці настали нелегкі часи. Після встановлення у Чехо-Словаччині комуністичного режиму її позбавили пенсії та перестали друкувати. На прожиття довелося заробляти приватними уроками французької, іспанської мов і музики, а нерідко й працею прибиральниці. Намагалася налагодити контакти з київськими видавництвами та Інститутом літератури імени Тараса Шевченка АН УРСР, проте радянські установи вперто ігнорували її звернення. Похована на цвинтарі Святого Вацлава поруч із чоловіком. Народилася у монастирі Сан-Педро-де-Карденья поблизу м. Бурґос в Іспанії 1888.
З листа Наталени Королевої: «Чому я стала українською письменницею? Бо як побачила Волинь, то закохалась в екзотиці. А як побачила Київщину – власне Київ з його соборами, народом, то не могла позбутись думки – ні, пересвідчення – що ці люди нащадки стародавньої Еллади. На березі Чорного моря ще більш у цьому впевнилась. Стала збирати старі легенди, рівняти їх з тим, що писав Геродот, що розповідали арабські автори. Так блудний лицар знайшов свою духовну землю, свій чарівний перстень, щоб сповнити істотне завдання у житті: творити мистецькі цінності для добра української нації».
