120 років тому:
17(4).08.1906 – у містечку Тучин, нині село на Рівненщині народився Микола Ніцкевич – провідний діяч Легії українських націоналістів (ЛУН) та ОУН. Після народження батьки невдовзі розлучились, тож Микола залишився з матір’ю. Матір працювала вчителькою, її часто переводили по роботі, через що постійно змушені були переїздити з місця на місце. Навчався у гімназіях у Білій Церкві (1916), Житомирі (1917) та Луцьку (1918-1926). Луцька гімназія була однією із трьох українських приватних на Волині. У вільний час працював експедитором і перекладачем в редакції газети «Українська громада». У 1926 поступив на богословський факультет Варшавського університету. У серпні 1927 за «образу» Митрополита варшавського і волинського УАПЦ Діонісія (відомого пропольськими симпатіями) затриманий польською поліцією і був відрахований з університету. Образа полягала в тому, що під час відправи на луцькому цвинтарі критично висловився про ставлення митрополита до місцевого українського хору.
У жовтні 1927 нелегально перейшов польсько-чеський кордон у Карпатах. Навчався на економічно-кооперативному факультеті Української господарської академії в Подєбрадах (банківсько-комерційна спеціалізація; 1927-1932). Кошти на навчання здобував з різних джерел: власна праця, підтримка матері та Українського банку, від допомогового комітету академії й імовірно від ЛУН, як її член (від 1927).
ЛУН постала у Чехо-Словаччині восени 1925 внаслідок об’єднання Українського національного об’єднання, Союзу українських фашистів та Союзу визволення України. У 1929 Легія стала однією з організацій-засновниць ОУН; Ніцкевич очолив подєбрадський відділ ОУН. За дорученням М. Сціборського плідно проявив себе як публіцист – популяризатор націоналістичної ідеї. Дописував до часописів «Розбудова нації» (Прага), «Самостійна думка» (Чернівці), газет «Свобода» (Джерсі-Сіті), «Новий шлях» (Торонто), «Українське слово» (Париж). Дослідники зараховують Ніцкевича до ідеологів ОУН й порівнюють його теоретичні здобутки з Д. Андрієвським, Ю. Вассияном, М. Сціборським, Д. Донцовим. У своїх працях Ніцкевич, зокрема, націю вважав нерозривним цілим, а не конгломератом класів, як це пропагував марксизм (насправді для розбиття націй зсередини). Завдання націоналізму вбачав у здобутті суверенної національної держави, що можна було осягнути тільки через нову українську революцію. При цьому, враховуючи гіркий попередній досвід, наполягав, що ця революція має бути безкомпромісною та найрадикальнішою: «треба абсолютного внелімінування українських більшовиків із загалу суспільности. […] хто переходить на бік більшовиків, цебто москалів, […] перестає бути українцем», оскільки «більшовизм – форма московського імперіалізму». А його думки стосовно ефективности функціонування державного владного апарату в сьогоднішній Україні звучать винятково актуально: «головне питання при розв’язанні проблеми державного устрою є не та чи інша “струнка система”, а те, хто виконуватиме владу».
Поряд із партійною працею був активним учасником громадського руху, який також розцінював як один із засобів поширення української ідеї; у 1932 став секретарем Союзу українських громадських організацій у Празі. 1933 отримав нансенівський паспорт, виїхав до Софії та вступив до університету. Від ОУН мав завдання вивчити можливість перенесення до Болгарії редакції часопису «Розбудова нації» у випадку переслідувань з боку чеської влади. Проте, оскільки ця країна була наповнена білоемігрантами, вони зуміли нав’язати болгарській владі підозріливе ставлення до українців. В скорому часі став секретарем Українського культурного об’єднання в Софії, проте на вимогу поліції був усунений з цього уряду. Після розколу ОУН майже не виходив на контакт з Проводом, тому в ПУН виникли сумніви щодо його політичного вибору. Виїхавши на роботу до Німеччини (09.1042) зустрівся з членом ПУН Ярославом Барановським і склав звіт про роботу в Болгарії. У грудні 1942 в Берліні зустрівся з Я. Барановським та Д. Андрієвським від яких отримав завдання повернутися до Софії. З приходом більшовиків 15 жовтня 1944 поблизу Софії заарештований відділом контррозвідки «Смерш» 3-го Українського фронту. Звинувачений за статтями Кримінального кодексу РРФСР і вже на території Угорщини (в’язниця «Смершу» пересувалася разом із фронтом) 19 лютого 1945 військовим трибуналом засуджений до смертної кари. Фарс полягав у тому, що «слідство» так і не спромоглося з’ясувати його роль в українському націоналістичному русі, що ані дня не був громадянином СРСР і жодного разу не був на території Московії, а судили за законами РРФСР. В Болгарії Залишив дружину Марію Ніколову та чотирирічну доньку Ксенію.
У травні 1945 Президія Верховної Ради СРСР замінила розстріл на 20 років каторжних робіт. Покарання відбував у Степлагу, Дубровлагу. Лише через три роки після смерти Сталіна у вересні 1956 достроково звільнений. 1958 отримав радянський паспорт і замешкав у Луцьку. У 1964 написав звернення до генерального прокурора СРСР, в якому, зокрема, помістив пророчо-глибокі слова: «…у моїх діяннях відсутній склад злочину, який підлягав би покаранню за будь-якими статтями кримінального кодексу». Так коротко, але так потужно закарбував він трагедію десятків мільйонів українців, яких століттями гнобила та вбивала Москва за одну-єдину провину – що народилися і виросли українцями.
Помер у Луцьку 1969.
