80 років тому:
27.09.1946 – у м. Аугсбург в Західній Німеччині за загадкових обставин зник Юрій Горліс-Горський (спр. Юрій Городянин-Лісовський), псевдо в підпіллі: «Залізняк; Горський; Горлиця». Старшина Армії УНР, розвідник, письменник, громадсько-політичний діяч. Батько – Юрій Лісовський, офіцер царської московитської армії, мати – Людвіка Соколовська походила з польського шляхетського роду. Закінчив Олександрівське реальне училище у Полтаві та Новочеркаську козачу військову школу (1916). Щоби потрапити на фронт приписав собі 4 роки, воював у складі Кабардинського кінного полку кавказьких горців зі складу «Дикої дивізії», яка вирізнялася в московському війську особливими військовими традиціями та залізною дисципліною. В період української революції – командир відділу першого полку Армії УНР, згодом хорунжий Богданівського полку Запорізької дивізії (1918). У складі Богданівського полку учасник Першого зимового походу Армії УНР. На початку лютого 1920 в околицях Холодного Яру на Черкащині відморозив пальці ноги й вимушено залишився на лікування у Мотронинському монастирі, через що відстав від війська. Після одужання холодноярські отамани переконали залишитися в складі повстанських відділів. Під псевдо «Залізняк» – осавул 1-го куреня полку гайдамаків, помічник курінного Івана Петренка та Головного отамана Василя Чучупаки.
Навесні 1921-го прибув до Львова на зустріч з генерал-хорунжим Юрком Тютюнником і вже як зв’язковий уряду УНР навесні 1922 повернувся на Велику Україну з завданням налагодити контакт з українським підпіллям. В підпіллі прибрав псевдо «Горський». Легально працював у Вінниці на посаді інспектора освіти (у підпорядкуванні було 53 школи), нелегально розбудовував підпільну мережу. Полегшувала діяльність наявність «службового транспорту» – бричка з парою коней. Періодично для складання звітів нелегально переходив кордон із Польщею. Однак невдовзі заарештований ЧК; перебував у єлисаветградській в’язниці ЧК та «тюрподі» (тюремний подотдел) Вінницького ГПУ. 16 грудня 1923 звільнений за відсутністю доказів. За погодженням з підпіллям прийняв пропозицію стати агентом ДПУ. Згодом керівник Подільського ГПУ засвідчив, що Горський зірвав не одну добре сплановану чекістську операцію. У жовтні 1924 повторно заарештований і засуджений до смертної кари, заміненої на 15 років позбавлення волі; утримувався у тюрмах Вінниці, Києва, Полтави, Херсона. Дев’ять років симулював божевілля, поки не був переведений до Херсонської психіатричної лікарні, звідки у квітні 1932 втік, деякий час переховувався на неозорих просторах імперії, а відтак перейшов на Захід до Рівного. Мешкав у Галичині: Львів, Багатківці, Плугів. У міжвоєнний період у Львові опублікував твори, які принесли йому визнання на літературній ниві: «Ave dictator!» (1933), «Отаман Хмара» (1934), «Спогади. У ворожому таборі. В казематах ҐПУ» (1935), «Холодний Яр» (1935-1937) та інші, співпрацював з часописами «Літопис Червоної калини», «Наш клич» та ін.
З проголошенням автономії Карпатської України перебрався на Закарпаття офіційно шукаючи посаду вчителя, а про характер його справжньої діяльности достовірних даних немає. Після окупації закарпатських земель Угорщиною переплив річку Тису й потрапив у румунський полон; правда невдовзі був звільнений. Побував у Югославії, Греції, Туреччині, Сирії, Єгипті, Франції, аж врешті у січні 1940 як журналіст опинився в Фінляндії з наміром висвітлювати опір фінів більшовикам. В літературі побутує теза про те, що з полонених українців створив підрозділ для боротьби з Червоною армією, проте підтверджень цьому факту немає. На початку німецько-радянської війни перебрався до Львова, відтак Рівне (весна 1942), далі до Києва. У червні 1942 повернувся до Холодного Яру, збирав свідчення учасників повстанської боротьби початку 1920-х, відвідав батьків Петра і Василя Чучупаків і подарував їх свою книжку про Холодноярську республіку, упорядкував могили повстанських отаманів. З наступом ЧА виїхав до Львова, де взяв шлюб у православній церкві Святого Георгія Галиною Талащук (26.11.1943), родом із Рівного. Наприкінці війни через Австрію перебрався до Німеччини й оселився у таборі для переміщених осіб у Новому Ульмі, де у вересні 1946 в подружжя народилася донька Лариса-Леся.
У Новому Ульмі разом із І. Багряним, Б. Левицьким, Р. Паладійчуком та іншими створив Українську Революційно-Демократичну Партію, газету «Українські вісті». Проте невдовзі життя письменника та громадського діяча трагічно обірвалося. В таборі хтось постійно генерував протилежні чутки, що він буцімто агент більшовицьких, польських та німецьких спецслужб, надходили анонімні погрози розправи, за відсутности подружжя в кімнаті хтось показово робив обшуки, зник його револьвер. Радянський уряд звертався до союзників про видачу радянських громадян, «хто боровся проти Об’єднаних націй» і в переліку осіб для видачі Горліс-Горський був записаний під № 38. Востаннє його бачили у м. Аугсбург 27.09.1946, коли сів в автомобіль «американців», які мали відвезти на зустріч з шефом британської розвідки СІС (МІ6) Карлом. Відразу ж з’явилося чимало припущень про можливі причини та виконавців атентату. Однією з поширених була версія, що вбивство вчинили нібито агенти Служби Безпеки бандерівської ОУН, хоча жодних вагомих мотивів для цього в СБ не було й ОУН(б) однозначно відмежувалася від цього злочину. Найбільше зацікавленими у вбивстві або ж викраденні Горліса-Горського були саме радянські спецслужби, які зрештою у той період в Європі викрали й вивезили до СРСР або вбили не одного відомого діяча на еміграції. Припускають також, що загадкове зникнення могло бути пов’язане з працею на одну з інших спецслужб. То ж до сьогодні справа залишається невиясненою і вже мабуть немає найменших шансів на її розв’язання. Народився у с. Демидівка на Полтавщині (за іншими даними у м. Полтава) 1898.
З роману Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр»: «Я вже й сам добре усвідомив собі, що коли дві нації борються, то білі рукавички мусять бути скинені. За пʼять років на фронтах довелося розрубати в бою не один череп… але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лиш тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти – або загинути. Москаль – чи “білий”, чи “червоний” – був […] лише москаль – одвічний ворог України. І большевиків, і денікінців […] вітали однаково: кулями».
