160 років тому:
17(5).09.1864 – у Вінниці в сім’ї дрібного чиновника народився Михайло Коцюбинський, письменник, перекладач, громадський діяч. Крім української та московитської знав 9 мов. Навчався у Шаргородському духовному училищі (1876-1880). Мав намір вступити до університету в м. Кам’янець-Подільський, проте на перешкоді стали часті переїзди сім’ї, а також хвороба матері, втрата батьком роботи і відповідно необхідність опікуватися меншими дітьми. Займався самоосвітою та після складання екстерном іспиту на народного вчителя при Вінницькому реальному училищі (1891) заробляв репетиторством. Був прихильником революційних і самостійницьких ідей, підтримував зв’язки з «Братством тарасівців» (початок 1890-х). В цей період також почав жваву літературну діяльність. Зблизився з багатьма українськими громадсько-політичними діячами та письменниками, у 1890, відвідуючи Львів, познайомився з Іваном Франком. Перебував під негласним наглядом поліції. З часом перебрався до Чернігова, де одружився з Вірою Дейшею. Дружина походила із шляхетського роду, до заміжжя активно залучена у революційну діяльність, навіть ув’язнена у Варшавській цитаделі за членство в народницькій терористичній організації, але також учасниця українського національно-культурного руху. Після заміжжя дещо відійшла від громадських справ і стала першим читачем та критиком творів чоловіка, надійною помічницею письменника, зосередилась на сімейних та материнських обов’язках. Та в Чернігові Коцюбинський завів роман з молодшою на 16 років Олександрою Аплаксіною, дізнавшись про який дружина зуміла припинити його. У 1938 Інститутом української літератури АН УРСР видано понад 300 листів Коцюбинського до Аплаксіної, правда з численними політичними та моральними купюрами.
У Чернігові згуртував навколо себе місцеву інтелігенцію, співзасновник і голова чернігівської «Просвіти» (1906-1908), організатор літературних вечорів для молодих письменників. У зв’язку з важким захворюванням на астму та сухоти (туберкульоз) декілька разів виїздив на лікування в Італію, відвідав Німеччину, Австрію, Швейцарію. Тричі приїздив на о. Капрі, де познайомився та потоваришував з московитським та більшовицьким письменником Максимом Горьким. Щоби звільнити письменника від необхідности заробляти на прожиття службою в різноманітних інституціях у 1911 «Товариство прихильників української літератури, науки і штуки» надало йому довічну стипендію в сумі 2000 рублів на рік. Був одним з перших і найбільш діяльних письменників, що працювали над подоланням провінційности української літератури та долучення її до тогочасних європейських здобутків, сміливо експериментував з новітніми напрямками такими як психологізм, модернізм, імпресіонізм, експресіонізм, неореалізм тощо. Помер у Чернігові 1913.
Сучасники згадували про Михайла Коцюбинського як про високоосвічену особистість та великого мрійника. Був атеїстом, як і вся його сім’я, цікавився популярними тоді соціалістичними та революційними гаслами та попри все, з дружиною Вірою, мали тверді національні українські переконання. Тому великою загадкою в подальшій долі цієї родини є світоглядний вибір усіх їхніх чотирьох дітей.
Син Юрій Коцюбинський (1896 р.н.) – манкурт і кат України. Від грудня 1917 виконувач обов’язків народного секретаря військових справ маріонеткового більшовицького уряду України, від січня 1918 головнокомандувач (так само бутафорний як і бутафорною була українська радянська влада, яку він репрезентував) збройних сил Радянської УНР, з березня 1918 народний секретар (міністр) внутрішніх справ. «Прославився» тим, що на початку 1918 як головнокомандувач допустив масові розстріли та звірства в окупованому більшовиками Києві й наказав розстріляти з гармат віллу М. Грушевського (і це попри те, що Грушевський свого часу фінансово підтримував його батька). В Чернігові влаштував масові розстріли української інтелігенції і особливо молоді, включаючи своїх однокласників, і робив це незважаючи на розпачливі благання матерів та прохання власної матері (sic! в тих же спогадах сучасників засвідчено, що пори прохання до сина не чинити цих злочинів мати «поділяла погляди своїх дітей»). У 1932-1933 ревно виконував поставлені вищим партійним керівництвом завдання з вилучення в українських селян продуктів харчування і підготовки голодомору та був особисто причетний до каральних акцій під час хлібозаготівель. Одружений з більшовичкою Ольгою Бош, донькою сумнозвісної Євгенії Бош. Теща була переконаною українофобкою та противницею права народів Московитської імперії на самовизначення. Від грудня 1917 Євгенія Бош народний секретар внутрішніх справ та виконувачка обов’язків голови уряду маріонеткової Радянської УНР. «Прославилася» організацією масових та жорстоких каральних акцій над селянами Пензенської губернії під час хлібозаготівель. «Заслужена більшовичка», але коли раптом виявилася уже непотрібною новій владі та через загострення важкої хвороби у 1925 позбавила себе життя (у віці 45 років). Аналогічно і Юрія Коцюбинського не порятували ані заслуги перед режимом, ані бездоганна більшовицька сім’я і 1937 він був розстріляний чи краще сформулювати утилізований владою як відпрацьований матеріал. Знаковим є «Лист без конверта» (відкритий лист опублікований на початку 1918) визначного українського вченого Сергія Єфремова до Юрія Коцюбинського, який хоча б фрагментарно вартує зацитувати: «До «командуючого українським військом» та «народного секретаря» Ю. Коцюбинського. Пане Коцюбинський! Я знав і любив вашого батька. Я щиро оплакував його дочасну смерть. Я кинув свої квіти на його могилу. Але я не вагаючись кажу: яке щастя, що він помер, як добре, що його очі не бачили й уші не чули, як син Коцюбинського бомбардує красу землі нашої й кладе в домовину молоду українську волю! (…) Єсть учинки, пане Коцюбинський, яких нічим ні одкупити, ні спокутувати й за які опрощення не може бути. На вас лежить тавро таких учинків. (…) Десять день творяться такі жахи — я їх бачив, пане Коцюбинський! — од яких божеволюють люди. Десять день конає українська воля… І ви, син великого батька (…) чесним ім’ям свого батька покриваєте нечуване злочинство, яке вже зроблено і по сей день робиться — ті гори трупу, що навергано во ім’я рівності й братерства без жодного суду і слідства, ті ріки крові, що течуть вашими, пане Коцюбинський, слідами. Та ви не тільки покриваєте нечуване злочинство — ви робите нові. Ви по-блюзнірському знущаєтесь з усього, що дороге українському народові й що було дороге вашому батькові. (…) Ви спокійно хліба-солі заживатимете, і коли вам, пане Коцюбинський, нагадають, що на ваших руках кров, — ви, як Щедринів Молчалин, усміхнетесь безтурботно: «Я вымыл-с» (…) І хоч у десятьох водах мийте їх — не змити вам ганьби і неслави, якими вкрили ви себе і своє діло. Сергій Єфремов. 28 січня (10 лютого) 1918 року.».
Донька Оксана Коцюбинська (1898 р.н.)– з юних літ потрапила під вплив більшовицької пропаганди, провадила активну антиукраїнську агітацію, виконувала функції розвідниці та зв’язкової для Червоного козацтва, була дружиною одного з командирів більшовицьких військ в Україні Віталія Примакова. Примаков з дитячих літ товаришував з Юрієм Коцюбинським, значно прислужився до розбудови збройних сил радянської імперії, проте коли перетворився на відпрацьований матеріал був утилізований, тобто розстріляний у 1937. Оксана Примакова (Коцюбинська) померла у 1920 під час пологів (побутують також інші версії її смерти).
Донька Ірина Коцюбинська (1899 р.н.; у відкритих джерелах її біографія хіба найбільш ретушована) – під час навчання у гімназії була учасницею революційного гуртка, проте в часи революції переховувалася у Казані та не була заангажована в політичну боротьбу в Україні, що можливо згодом й зберегло життя. Проте її чоловік Абрам Данішевський при командирі Червоного козацтва Примакові займав посаду в революційному трибуналі і, звісно, не виправдовувальні вироки тоді виносив, а в подальшому працював у прокуратурі. Сама ж Ірина в різні часи була в.о. прокурора Чкаловської (Оренбурзької) области, народним суддею в Києві, а відтак директорка Чернігівського музею Коцюбинського. Її чоловік загадково зник і навіть ходили чутки, що опинився в Аргентині.
Син Роман Коцюбинський (1901 р.н.) – член більшовицької партії, у лавах Червоного козацтва воював проти УНР, чекіст, після війни на партійній роботі, розстріляний чи швидше утилізований у 1937.
Ось така химерна метаморфоза сталась з дітьми класика української літератури, для яких Україна, її історія, культура, література, одним з творців якої був їхній батько, та й сам батько були байдужі. Ось така нищівна сила московсько-більшовицької пропаганди, яка виявилася й надалі залишається могутнішою за найстрашнішу зброю вигадану людством. Саме цією пропагандою зуміла Москва руками обдурених українців звоювати Україну й тривалий час утримувати її в неволі. Саме пропагандою, на яку ладна віддати все до останнього рубля, Москва і нині затруює свідомість цивілізованого світу, усвідомлюючи, що лише при її помочі залишатиметься безкарною у своїх злочинах. Одиноким світлим промінчиком в роді Коцюбинських була хіба Михайлина, донька брата письменника Хоми, активна учасниця руху шістдесятників, яка не побоялася відкрито обстоювати свої ідеали та переконання перед повсякчасною небезпекою бути знищеною всесильним КДБ.
