190 років тому:
29.03.1835 – у с. Підбуж на Львівщині народився Кирило Селецький, священник УГКЦ (1860), письменник, публіцист, громадсько-освітній діяч, засновник жіночих монаших згромаджень Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії (1892) та Сестер св. Йосифа Обручника Пречистої Діви Марії (1898), засновник першої в Галичині захоронки для дітей. Походив із давнього шляхетського роду, батько Михайло Селецький був учителем. Закінчив Самбірську гімназію (1847-1855), три роки навчався на богословському факультеті Львівського університету, а четвертий рік закінчував в семінарії у Перемишлі (1859). Одружився з донькою священника Емілією Івасівкою, в шлюбі народилося доньки Олена (померла дитиною) та Марія. 1866 від застуди померла дружина Емілія; жили бідно, так що довелося позичати гроші на похорон дружини. Попри мізерні матеріальні статки для власної родини завжди знаходив можливість допомогти убогим. Довгий час душпастирював без парафії (сотрудник, адміністратор, капелан в різних місцевостях) і лише 1874 став парохом с. Жужіль (нині Жужеляни) біля містечка Белз на Львівщині та приєднаного до парафії с. Цеблів. На парафії застав великий занепад (бідність, неграмотність, алкоголізм) тож розпочав служіння із духовного просвітництва та боротьби з пияцтвом. В обох селах заснував Братства тверезости та читальні «Просвіти», позичкові каси Райффанзена, громадські комори та молочарні для бідних людей, організовував вистави та концерти, заохочував молодь здобувати освіту (з одного лише с. Жужель стараннями о. Кирила вийшло 8 священників і 10 вчителів). В суботу та неділю о. Кирило або сам читав лекції парафіянам, або ж запрошував на парафію інших лекторів. Наслідком активної праці священника в селі закрилася корчма, а її приміщення о. Кирило викупив для громадських потреб. Дбав також про зріст матеріального рівня селян і радив батькам віддавати дітей на навчання щоби здобути певне ремесло; при потребі сам оплачував це навчання. 1895 з його ініціативи на парафії засновано Товариство Івана Милостивого, члени якого допомагали вдовам, сиротам та бідним.
Як людина високоосвічена та інтелектуал о. Кирило не лише бачив великий занепад свого народу, але й шукав шляхів для виходу із здавалося безнадійної ситуації. Будучи великим шанувальником східного монашества він усвідомлював, які незмірні перспективи відкриваються при правильній постановці завдання та вмілому використанні його потенціалу. В пригоді став позитивний досвід Згромадження Салезіян, заснованого Іваном Боско, а також досвід монахинь латинського обряду, які активно займалися місійною та харитативною працею. Священник розумів, що першочергової уваги потребує саме сільське населення, яке було найбільш суспільно занедбаним. До того ж на той час українці в більшости були мешканцями сіл. При цьому акцент мав робитися на просвітницькій праці з дітьми та молоддю. А для цього монахині мали би мешкати не у великих монастирях, але перебувати при парафіях, в середовищі тих кому мали послужити. Разом із священником о. Єремією Ломницьким (ЧСВВ) та молодою львів’янкою Михайлиною Гордашевською 27 серпня 1892 у с. Жужіль заснував Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. Завдяки його вдалій та доконечно потрібній до вимог часу ініціативі, а також особистій і постійній матеріальній підтримці, особливо на початках, згромадження швидко поширилося по Галичині та постало в багатьох країнах світу (ще за життя засновника), де оселялися українські емігранти. Вже у 1896 (за 4 роки від заснування!) Згромадження нараховувало 54 сестри, не враховуючи новичок, та 6 домів (Жужіль, Кристинопіль, Самолуски, Тернопіль, Монастириськ, Циганки). Станом на 1938 Сестри Служебниці тільки в Європі мали 92 монастирі, в яких перебувало 494 сестри. Мабуть сам того не сподіваючись о. Кирило став й реформатором українського чернецтва, відкривши можливість дівчатам, що відчули покликання до богопосвяченого життя вступати до монашої спільноти без посагу, який на той час був обов’язковою умовою. На своє утримання черниці заробляли працею та служінням. Вдалим і винятково ефективним виявився, запропонований о. Кирилом Селецьким, метод виховання дітей та соціальної опіки убогих і сиріт через створення мережі активних і фахових жіночих Згромаджень. І саме завдяки натхненній та жертовній праці сотень інших священників УГКЦ на своїх парафіях та загалом в суспільстві, Церква, за найнесприятливіших умов відсутности національної держави та відповідного державного фінансування на національні потреби, зуміла вивести з духовного, національного та соціального занепаду народ, що з волі тогочасних можновладців був приречений на тихе й непомітне зникнення з переліку цивілізованих націй світу.
Вже наступного (1893) року в Жужелі створив першу українську захоронку (сучасною мовою – дитячий садок), якою опікувалися Сестри Служебниці. Ця ініціатива одразу вирішувала дві проблеми: опіка над маленькими дітьми, яких не було кому доглядати в період польових робіт, коли батьки зранку й до ночі перебували в полі, а також їхнє навчання з найменшого віку любови до Бога та любови до України. Для підтримки діяльности захоронок пише та власним коштом видає читанки, підручники, оповідання, вірші, пісні, переклав українською мовою Катехизм для дітей Йосифа Дегарта. Покликань до богопосвяченого життя виявилося настільки багато, що 1898 заснував у с. Цеблів Згромадження Сестер св. Йосифа Обручника Пречистої Діви Марії.
Просвітницька діяльність отця не обмежувалася лише захоронкою та монашими згромадженнями. Він став одним із перших членів товариства «Просвіти», для якого написав низку творів. Регулярно дописував до часописів «Прапор», «Нива», «Душпастир», «Посланник», «Діло», «Християнський голос», «Богословський вісник», «Руський Сіон», «Книжечка Місійна», писав проповіді, статті про освіту, суспільне життя, господарство, розвідки з історії Церкви в Україні, перекладав з іноземних мов. Власним коштом почав видавати часопис «Кирило і Методій « (1886). У 1892 був учасником урочистої Велеградської Академії у Моравії, де представив стан та напрямки розвитку освіти й культури в Галичині. У 1906 (у віці 71 рік) став учасником першої загальноукраїнської прощі вірних УГКЦ до Святої Землі.
За ревне душпастирське служіння о. Кирило відзначений почесними званнями, урядами та нагородами:
– 1890 Перемишльський єпископ Йоан Ступницький надав титул крилошанина;
– 1891 Галицький митрополит Сильвестр Сембратович іменував членом наукової комісії Провінційного Синоду;
– єпископ Юліан Пелеш іменував цензором книг релігійного змісту;
– від 1897 містодекан, а від 1900 – декан белзький;
– від 1898 ординаторський комісар до шкіл белзького деканату, від 1901 комісар до сервітутових справ;
– 1905 Папа Пій Х іменував почесним шамбеляном;
– 1910 австрійський імператор Франц Йосиф І нагородив Хрестом Лицарського ордену (найвища відзнака імперії).
Однак всі ці високі нагороди та призначення для о. Кирила не мали високої ваги. Задля вірних парафії та розвитку започаткованої ним справи відмовився перейти до кращої парафії у Рава-Руській. В листі до митрополита Андрея Шептицького він зокрема писав: «В послідніх часах багатьма титулами мя почтено. Откровенно кажучи, же наймиліший титул для мене єсть, коли парохіянин скаже „отче духовний“ або тільки „отче“. В тим то титулі заключається чим я єсьм для душ пастві моїй повірених, а чим они для мене мають бути».
Помер у с. Цеблів на Львівщині 1918. Похований у каплиці на цвинтарі с. Жужелі. За спогадами селян під час польсько-української війни польські жовніри, довідавшись, що в каплиці похований «рускі поп» осквернили могилу в надії знайти золото. Проте щойно відкривши гріб повтікали, оскільки останки священника були нетлінними. До 25-ї річниці смерти о. Кирила Перемишльський єпископ Йосафат Коциловський написав, що «отець був даром Божим для цілої єпархії» та наголосив, що був це «праведний, муж Божого Духа, що дається нам як взірець християнського праведного життя». Владика Йосафат збирав письмові свідчення про о. Кирила для його беатифікації. Розпочати беатифікаційний процес мав намір митрополит Андрей Шептицький, коли ще 1941 поставив його ім’я першим у списку кандидатів, проте війна не дозволила реалізувати ці наміри. Подібне переконання було також у Патріарха Йосифа Сліпого. І лише 11 липня 2009 у м. Сокаль відбулося відкриття беатифікаційного процесу Слуги Божого отця Кирила Селецького.
З написаного про себе отцем Кирилом Селецьким: «Єсьм убогий сільський парох. Не посідаю ні сіл, ні фільварків, тільки посідаю превеликий капітал в серці моїм, а тим капіталом – гаряча любов мого народу і сильна віра у Боже провидіння, котре видимо опікується тою справою. З тою вірою ступаю сміло вперед і надіюся з грядучим роком, при помочі Божій, і співпраці всіх людей доброї волі, о много більший терен, для будучої праці над моральним і матеріальним здвигненням народу здобути».
