100 років тому:
8.06.1926 – у Львові народилася Ірина Сеник – поетеса, правозахисниця, членкиня Української Гельсінської групи. Батько Михайло Сеник колишній вояк Українських Січових Стральців. Навчалася у «Рідній школі» (1931-1938) та приватній гімназії Іллі та Іванни Кокорудзів (1938-1939). Вже від 9-ти років почала писати вірші. Членкиня Юнацтва ОУН (1938; ідеологічний виховник Наталя Винників) та ОУН (1941). Випускниця торговельної школи у Львові (1941). Працівниця Митрополичої консисторії УГКЦ, нелегально – крайового відділу пропаганди ОУН (1943; керівник Петро Дужий), зв’язкова Крайового проводу ОУН (псевдо «Леся»).
1944 вступила на факультет англійської філології Львівського університету, проте вже 11 грудня 1945 заарештована НКВС. Під час допитів енкаведисти перебили хребет, через що на все життя залишилася інвалідом. Через те, що була жорстоко скатована, судове засідання «трійка» проводила в камері (не наважились показати навіть своїм сатрапам); засуджена на 10 років таборів, довічне заслання з правом листування 2 рази на рік. Репресували також всю родину Сеників – батька, матір, сестру та брата. Ув’язнення відбувала в Іркутській («Озерлаг», «Ангарлаг»), заслання – у м. Анжеро-Судженськ Кемеровської области. Потайки писала вірші, вишивала на шматочках полотна мініатюри на релігійну тематику. На будівництві Байкало-Амурської магістралі камінь при падінні зламав руку, розпочалося зараження крови. Волею випадку Ірина потрапила в Ленінград, де їй зробили надскладну операцію на хребті. Лікарська комісія ухвалила надати першу групу інвалідности, проте вона виблагала другу, щоби мати можливість хоч якось заробляти на життя (перша – нездатність до праці). З відзнакою закінчила заочне відділення Новокузнецького медичного училища (1956).
У 1968 повернулася в Україну. Оскільки повертатися до Львова було заборонено, оселилася в Івано-Франківську, влаштувалася медичною сестрою в Обласному туберкульозному диспансері. Долучилася до діяльности Івано-Франківської та Львівської груп захисту політв’язнів, збирала кошти на підтримку родин політв’язнів, писала скарги, протести, відкриті листи. Познайомилася з В’ячеславом Чорноволом, Валентином Морозом, Атеною Пашко та іншими діячами руху опору, поширювала самвидав. На початку 1972 Ірину почали викликати в КДБ на допити, 17.11.1972 заарештували й, з огляду на стан здоров’я, замість тюремного ув’язнення засудили на 6 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. На допитах та на суді поводила себе зневажливо до слідчих та суддів, а на суді демонстративно вишивала, згодом в місцях позбавлення волі з наглядачами спілкувалася українською мовою. В різних життєвих ситуаціях, будучи інтелектуально значно вищою, вміла безстрашно, саркастично й водночас гостро осаджувати прокурорів, кадебістів, наглядачів. У період слідства оголосила голодування через заборону вишивати та писати і через 8 днів їй таки повернули голку та полотно. Покарання відбувала в таборі «Дублаг» у Мордовії разом з Іриною Калинець, Ніною Строкатою-Караванською, Надією Світличною, Оксаною Попович, Стефанією Шабатурою, Дарією Гусяк, Марією Пальчак, брала участь в голодуваннях, підписувала листи та звернення до світової громадськості. У 1978 етапована до Казахстану на 5-річне заслання; листувалася з колишнім політв’язнем з Борислава Василем Дейком, за якого після заслання вийшла заміж. 1979 стала членкинею Української Гельсинської Групи, спільно з Оксаною Мешко та Ніною Строкатою створила «Ляментацію» – звернення до світової громадськості про державний терор проти учасників правозахисного руху в Україні.
Звільнилася 1983 без права проживати в обласних центрах, вийшла заміж та оселилася у Бориславі. Перебувала під постійним наглядом КДБ. Загалом у тюрмах, концтаборах та на засланні відбула 34 роки. Співзасновниця Товариства української мови в Бориславі та націоналістичної партії «Державна самостійність України» (1990), голова Бориславського осередку Союзу українок, членкиня Всеукраїнської Ліги українських жінок (1995), голова Бориславської міської організації Конгресу українських націоналістів. Ще в часи радянської неволі в Нью-Йорку вийшов друком збірник творів жінок-політв’язнів «Нездоланний дух» (1978), де увійшли поезії Ірини, згодом збірка поезій Ірини Сеник «Сувій полотна» (1990), а в Канаді книга ілюстрована вишивками – «Біла айстра любови» (1992). Плідно друкувалася після здобуття Україною незалежности. Почесна членкиня Міжнародного ПЕН-клубу. На Конгресі Союзу українок у Рочестері (США) визнана однією із 100 героїнь світу (1998). У лютому 2002 троє невідомих вдерлися до квартири Ірини, побили її та пограбували – очікувано, що злочинці не знайдені. За президентства Кравчука та Кучми була «обділена» (фактично ігнорована) увагою з боку держави і лише за Віктора Ющенка відзначена Орденом княгині Ольги ІІІ ст. (26.11.2005) та Орденом «За мужність» (8.11.2006). Заслужений майстер народної творчости України (1998). Почесна громадянка Борислава (1996) та Львова (2003). Останні роки була прикута до ліжка. Померла у м. Борислав Львівщині 2009. Похована у Львові на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря.
народився народився народився
Навколо Братська
Могили братські
На трупах в’язнів тисячі трас
На трупах в’язнів тисячі ГЕС:
«Тут ми страждали,
тут ми вмирали» –
Звучить понурий стукіт колес…
народився народився народився
А я ще вернуся у Львів
І буду в ньому вічно жити,
Бо там розцвів мій перший спів,
Найпершого кохання квіти.
Там наливався щастям дім,
Як повінню весняні ріки,
Ти, Львове, завше будь моїм,
Бо я твоя – навіки.
народився народився народився
О, Ти, Мадонно із Мадонн,
Яка пройшла крізь всі Голгофи
Тобі кладу, як квіти, строфи
Моїх зажурених пісень
Ти знала серця ніч і день,
Усі життєві катастрофи,
Тобі кладу, як квіти, строфи
О, Ти, Мадонно із Мадонн.
Часом здається, життя – сон,
Який ніколи не відсниться,
О, Ти, Мадонно із Мадонн,
Нехай ім’я Твоє святиться
Над бистроплинним плесом Прута.
Мені наснилась Батьківщина,
Неначе церква незабута.
Мені наснились тихі верби
Із щирим шепотом молитви
Мені наснились древні герби
Князів і воїв славні битви.
народився народився народився
“Етапи… етапи… етапи…
Хто їх придумав, коли?
ХХ віку сатрапи
Червоний терор розвели.
Руки ломила скорбота,
Калічили душу дроти.
Закрили від світу ворота,
Де мучились сестри й брати.
Вірю, що прийде година,
Впаде москва, наче брус.
Воскреснуть, як одна родина,
Шевченко, Грабовський і Стус”
народився народився народився
Лиця квадратові,
Шалики червоні.
А по серцях наших –
Копитами коні,
А по серцях наших –
Копита, копита.
Кажуть, наша правда
В Тайшетах зарита,
Кажуть, наша правда
В Мордові, Норільськах,
А тут повсякденно
Наруга, злочинства.
Це кати Шевченка,
Курбаса, Косинки.
Це тавром на лицях
Їх ганебні вчинки…
народився народився народився
Білу айстру Любови Хай би небо втопилося
Подаруй мені, Осене, В нерозгаданій тайні
Хай би зорі поблідли, Відступили би старість
Здивувалася ніч. Хоч раз.
народився народився народився
Яр Славутич (присвячено Ірині Сеник):
Твоя відвага, страднице Ірино,
Ввібрала в себе дух Каменяра,
Що розгорнувся гінко, стокорінно,
І став на прю – як Замкова гора!
І так стоїть , нескорена твердиня
Супроти тьми грабіжницьких навал.
Карай, карай московське мряковиння
Мечами сяйва, що дзвенять – як шквал!
Ідуть упівці з рідних Нагуєвич,
Ідуть із Холму, йдуть із-за Дніпра.
Махнув правицею Роман Шухевич –
І б’є у дзвони Київська гора.
І ти на ній , самопосвятна Лесю,
Посланко штабу, точний вістовий, –
Немов свята Ірина з піднебесся
Скликає дочок на священний бій.
Стоїш на ній , окрилена Ірино,
Пойнявши зором веселковий карк.
Приймай, приймай, майбутня Україно,
Геройський змаг, новітню Жанну д’Арк!
