110 років тому:
19.01.1912 – у Тернополі у священичій сім’ї народився Ярослав Стецько, політичний та державний діяч, учасник визвольної боротьби ХХ століття. З відзнакою закінчив українську гімназію в Тернополі, вивчав право та філософію у Краківському і Львівському університетах (1929-1934). З юнацьких років член нелегальної організації «Українська націоналістична молодь», УВО та ОУН. Окружний провідник ОУН на Тернопільщині (1930), ідеологічний референт Крайової екзекутиви ОУН (з 1932) та редактор підпільних видань. Заарештований у 1934, наймолодший за віком підсудний на «Львівському процесі» у справі атентату на міністра Польщі Б. Пєрацького (1936). Під час допитів витримав катування позбавленням сну, понад 200 годин (9 діб), але не дав жодних свідчень. І тільки на суді заявив, що належить до ОУН і в присутності журналістів детально виклав свої переконання – промови Я. Стецька та С. Бандери були найбільш змістовними на процесі. Враховуючи молодий вік суд засудив на 5 років ув’язнення (у 1937 потрапив під загальну амністію). В ув’язненні очолив провід українських політв’язнів у польських тюрмах, організовував акції непокори тюремній адміністрації, на цигарковому папері видавав нелегальний часопис «Непоборні». Один з організаторів і учасник Римського конгресу ОУН (1939). У лютому 1940 у Кракові один із співтворців Революційного Проводу ОУН, у квітні 1941 на ІІ Великому зборі ОУН(б) обраний заступником провідника С. Бандери. З початком німецько-радянської війни співорганізатор скликання 30 червня 1941 у Львові Українських національних зборів, які проголосили Акт відновлення Української Держави, обраний прем’єром Українського державного правління. 4 липня затриманий ґестапо і від 15 вересня 1941 до вересня 1944 пробув бункері смерти «Целленбау» в концтаборі Заксенгаузен. Після війни член бюро (1945) і голова (1968-1986) Проводу ОУН, керівник Антибільшовицького блоку народів (1946-1986), співорганізатор (1967, Тайбей) та постійний член екзекутиви Світової антикомуністичної ліги, співорганізатор і член почесної президії Європейської ради свободи. Лицар Золотого Хреста заслуги УПА (1951). Починаючи від 1966 КДБ УРСР, сфальшувавши документи, намагалось представити Стецька як організатора нібито участи оунівців в геноциді євреїв під час німецької окупації і навіть підштовхнути єврейських радикалів на його вбивство. Та ці провокації виявилися марними. Помер у Мюнхені 1986.
Теоретична спадщина Я. Стецька з питань державотворення, соціальної політики, геополітики, філософії та ідеології націоналізму не втратила актуальности і в наші дні. В політичній боротьбі дотримувався принципу опертя виключно на власні національні сили та недопущення залежности від сильних держав світу. Послідовно домагався світового визнання права української нації на самовизначення і неодноразово піддавав критиці керівництво США та Великої Британії, які у складі антигітлерівської коаліції погодились на радянську окупацію України. В період холодної війни обстоював переконання, що підтримка визвольної боротьби поневолених народів є значно ефективнішою від надмірно дорогої гонки озброєнь. Як головну перешкоду мирному співіснуванню народів світу вважав існування агресивної Московитської імперії (СРСР), яка, попри зміну політичної системи, базується на старих царських імперських ідеологемах – «захист православ’я», «захист слов’ян» з додатком нових – «антиколоніалізм» та «боротьба проти капіталізму». Тому Московитська імперія повинна бути знищена і ключова роль у цьому належить Україні. Показово, що на форумах Світової антикомуністичної ліги виступав як Прем’єр України з 1941, підкреслюючи, що українська делегація представляє самостійну державу і таки врешті виборов це визнання. Ба більше, після тривалих дискусій, домігся, щоби Ліга має бути не тільки проти комунізму, але й проти московитського імперіалізму. У його розумінні найвищою цінністю для українця повинна бути українська нація, а метою життя – добро української нації.
Постійна праця у різних міжнародних конференціях і форумах найвищого рівня дала можливість налагодити приязні стосунки з політичними і державними діячами світу в тому й президентами багатьох країн. І кожне знайомство та контакт повсякчасно використовував для ширення ідеї звільнення України з московського колоніального рабства та здвигнення незалежної Української Держави. Цікаво, що коли на запрошення прем’єра він, як голова Української Держави, відвідував Туреччину, то Московія висунула ультиматум видворити його з країни. Проте турки не те, щоби проігнорували цю вимогу, але й повезли його Чорним морем під берег України, щоби зміг набрати собі української води. Під час похорону С. Бандери у 1959 цією водою була скроплена могила провідника. Також голова Данського парламенту відмовився приймати Хрущова під претекстом, що приймає справжнього прем’єра України, а Хрущов є звичайнісіньким колонізатором. Вважаючи себе громадянином України, не захотів брати підданство іншої держави, очікуючи повернення на Батьківщину, та на жаль не дочекався. Про його цілеспрямованість і силу духу промовисто свідчить випадок на летовищі, коли металошукач чотири рази сигналізував про наявність у нього металевих предметів, на що він з гумором відповів, що «крім залізної волі, нічого металевого немає». Контролер усміхнувся і пропустив чоловіка із «залізною волею».
«Добробут людини, що, на жаль, стає способом життя, стоїть у суперечності до окцидентального ідеалу життя… Для людини, яка вірить у щось вище, в Бога і свою Батьківщину, немає страху перед стражданнями та жертвами в боротьбі за Правду». 1959.
«Зрушити націю мусить її ж еліта, що віднаходить згублений впродовж десяток літ давній міф та його продовжує. Коли ж еліта характером слабне, коли вона невихована, сама не виховується і народу свого не виховує, приходить занепад нації, залежність від інших націй, що мають здорову еліту… Бо воля нації (націоналізм як історичне явище) існує й діє завжди в живих людях, а поза ними її немає. Кожне відродження нації виходить із неї самої, з її внутрішніх вартостей, з її волі, яку усвідомлює собі дана еліта, захопившись нею в цілості і беззастережно її здійснює». 1933.
