Євген Петрушевич – правник, Президент Української Національної Ради ЗУНР, Диктатор ЗУНР (160 років тому)
160 років тому:
3.06.1863 – у м. Буськ на Львівщині у священичій сім’ї народився Євген Петрушевич, правник, доктор цивільного і церковного права (1891), Президент Української Національної Ради ЗУНР, Диктатор ЗУНР. Закінчив правничий факультет Львівського університету, в студентські роки керівник «Академічного братства». З 1897 адвокат в Сокалі. Організатор культурно-освітнього життя в повіті, активний поборювач москвофільських впливів. Член Української Національно-Демократичної Партії (1899). Посол до австрійського парламенту (1907), один з лідерів, а згодом голова (1916) Української парламентської репрезентації. З 1908 адвокат в Стрию, посол до Галицького сейму.
Під час міжнародних переговорів у Бересті в лютому 1918 керівник галицької делегації, яка домагалась від Австрії автономії для української частини Галичини чому усіма способами противились польські представники. Спільно з парламентарями Чехії та Словаччини опрацював план перебудови Австро-Угорської імперії у федерацію вільних народів з утворенням національних держав союзних Австрії. 19 жовтня 1918 представницьке зібрання українських послів Райхсрату, Галицького та Буковинського сеймів, єпископату, делегатів політичних партій, організацій і товариств (близько 500 осіб) проголосило утворення на українських етнічних землях незалежної держави, обрало Українську Національну Раду на чолі з Петрушевичем. Після Листопалового чину (збройного повстання) 1 листопада 1918 став президентом ЗУНР. Головував на першій сесії УНРади 3 січня 1919, на якій ухвалено закон про Злуку з УНР. Після Акту злуки увійшов до складу Директорії. 31 травня 1919 (за іншими даними 2 червня) з огляду на складну ситуацію керівництво ЗУНР та посли УНРади скасували парламент і надали Петрушевичу повноваження Диктатора ЗУНР (поєднання обов’язків президента та голови уряду). В Директорії це рішення розцінили як недемократичне і Петрушевича усунули з Директорії, а щоби тримати регіон під контролем при уряді УНР утворено міністерство Галичини на чолі з соціалістом С. Вітиком, що спричинило напруження в стосунках з Петлюрою. Цю ситуацію спробували використати більшовики і запропонували галичанам військовий союз в боротьбі з Польщею за умови розриву з Директорією. Проте Петрушевич прийняв пропозицію Петлюри об’єднати УГА та Армію УНР для боротьби проти більшовиків. Другим великим розчаруванням для Петрушевича стали сепаратні переговори Петлюри з поляками. Дезорієнтована та знесилена епідемією тифу УГА задля порятунку уклала перемир’я з денікінцями, Петрушевич через Румунію виїхав до Відня. Після укладення договору між УНР і Польщею (22.04.1920) за рахунок анексії поляками західноукраїнських земель оголосив цей акт юридично неспроможним і очолив дипломатичну боротьбу за самовизначення Галичини. В цій справі, разом з реорганізованим урядом ЗУНР, виявляв дивовижну активність. Ліга Націй навіть визнала окремішність Галичини й Польщу тимчасовим окупантом (лютий 1921). Проте Польща також вдавалась до дипломатичної винахідливості – проголосила закон про воєвідську автономію Галичини, намір заснувати український університет у Львові, запросила уряд ЗУНР до переговорів. Насправді ж Польща не мала наміру виконувати жодних обіцянок і згодом не виконала жодної. Після рішення Ради амбасадорів Антанти в Парижі (15.03.1923) передати Галичину без застережень до Польщі розпустив уряд в екзилі та переїхав до Берліну. Початково потрапив під вплив радянської пропаганди про «українізацію» та перетворення в УСРР, проте репресії 1930-х швидко розвіяли всі ілюзії. Жив бідно, матеріально його підтримували гетьман Павло Скоропадський та Апостольський вікарій УГКЦ у Німеччині о. П. Вергун. До кінця життя співпрацював з українськими емігрантськими організаціями. Помер у Берліні 1940. Перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові.
