Врешті сьогодні український воїн вбиває осиковий кілок в могилу небіжчика-вампіра під назвою СРСР (100 років тому)

100 років тому:

30.12.1922 – у Москві на Першому з’їзді рад СРСР делегати від Московитської (РСФРР), Української (УСРР), Білоруської (БСРР) та Закавказької (ЗСФРР) радянських республік схвалили «в основному» проєкт Декларації та Договору про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). За п’ять років після Жовтневого путчу (1917) більшовики зуміли опанувати ситуацію та в більшості відновити Московську імперію у колишніх її кордонах. Проте за роки революції і громадянської війни обставини значно змінились: упокорені колись народи не хотіли більше мириться з підневільним існуванням у велетенській імперії, але виявили рішучу волю самостійно розвивати власну національну ідентичність у незалежних національних державах. Перед московитськими більшовиками раптом постало доволі важке завдання – як поєднати демагогічні лозунги свободи і самовизначення народів з намаганнями зберегти імперію в колишніх кордонах. На той час, особливо після поразки під Варшавою (1920), стало очевидним, що світова пролетарська революція відкладається на невизначений термін, то ж першочерговим постало питання упорядкування внутрішніх справ. В середовищі московитських більшовиків щодо питання державного устрою імперії витворилось дві концепції – сталінська «автономізації», що передбачала втрату державного статусу національних республік і перетворення їх на автономні складові (фактично губернії) Московії (РСФРР) та ленінська, згідно з якою Московитська Федерація нарівні з трьома іншими незалежними радянськими республіками (дві з яких Московитська та Закавказька були федераціями) мали створити новий державний союз (надфедерацію). Володимир Ленін як досвідчений політик розумів, що лише щедрими обіцянками можна втримати завойовані народи в одній державі. Згідно ленінської концепції новий союз мав творитися на правах рівноправности та з гарантуванням права кожної з республік на вільний вихід із союзної держави. Проте насправді все було організовано з точністю до навпаки – всі важливі рішення ухвалювались виключно в Москві, а вільно покинути союзне ярмо було неможливо.

В цьому процесі реанімації московитської імперії цікавою та неоднозначною обставиною виявилось те, що більшовицькі керманичі України несподівано стали завзятими «автономістами». Формальну незалежність радянської України проголошено 17-19 березня 1918 у Катеринославі (нині Дніпро) на Другому всеукраїнському з’їзді рад як вимушену альтернативну відповідь на проголошення Центральною Радою незалежности УНР 22 січня 1918. Проте наповнювати цю незалежність реальним змістом «українські» (в лапках, бо критично мало серед них було українців) більшовики не надто поспішали. Відразу після опанування України на зламі 1919-1920 років, виконуючи директиви Москви, радянський уряд України 27 січня 1920 ухвалив постанову про об’єднання найважливіших наркоматів РСФРР та УСРР. Хоча при нагальній потребі комуністи, як вправні картярські шулери, витягали з рукава козирну шістку бутафорної незалежности радянської України. Так, 18 березня 1921 під час укладання в Ризі мирного договору з Польщею, його окремо підписала Московія і окремо, як суб’єкт міжнародного права, Україна. Ба більше 28 грудня 1920 між Московією та Україною укладено союзний договір, яким формально визнавалась незалежність УСРР. І ось раптом після Першого з’їзду рад СРСР в кінці грудня 1922 на якому «в основному» ухвалено Договір про створення СРСР українські керманичі почали наполягати на його доопрацюванні і головною вимогою було наповнення формальної незалежности України реальним змістом. Для цього заступник голови Раднаркому УСРР Фрунзе у травні створив спеціальну українсько-московитську комісію. А парадокс полягає на тім, що з трьох ключових очільників тодішньої України хіба лише Микола Скрипник був українцем і міг щиро перейматися українськими проблемами. Християн Раковський був болгарином, Михайло Фрунзе – молдаванином. Тож виникає логічне запитання: звідки в двох останніх з’явились такі неприродні для більшовиків неукраїнців «українські сепаратистські погляди»? В літературі подекуди можна зустріти думку, що мовляв тут спрацювали приватні егоїстичні інтереси, бо чим більше повноважень матиме український радянський уряд, то тим більше повноважень буде у його керманичів. На перший погляд думка виглядає слушною, проте не враховує, що ці діячі були переконаними більшовиками і централістами у свідомости яких не могло бути таких понять як вільна чи автономна Україна. Раковського прислали в Україну саме із завдання повернути її в нову імперію. Проте як людина освічена і спостережлива він розумів суспільні процеси які відбувались в Україні і усвідомлював, що надто різкі централізаторські дії можуть навпаки призвести до втрати цієї так важливої для імперії республіки. Професійного революціонера та військовика Фрунзе скерували на наші землі у 1920 для боротьби з повстанським рухом і він також тверезо оцінював загрози для більшовицького режиму, що можуть наново вибухнути при невмілому вирішенні національного питання. І ці партійці таки мали рацію, бо на довгі роки упокорити українців більшовикам вдалось лише після Голодомору 1933.

Після півроку доопрацювання 6 липня 1923 сесія Центрального Виконавчого Комітету схвалила Декларацію і Договір про створення СРСР під спільною назвою «Конституція СРСР». 13 липня 1923 Президія ЦВК СРСР видала відозву до народів і урядів світу про створення СРСР і початок роботи його вищих виконавчих органів. Московським більшовикам таки вдалося відновити колишню царську імперію, а згодом навіть розширити її, тому частина білих московитських емігрантів, попри своє неприйняття комуністичної ідеології, схвально поставились до експансіоністської суті нової влади. Після Другої світової війни Союз залишився найбільшою імперією світу, яка сягала понад 10 тисяч кілометрів зі сходу на захід (11 часових поясів) та понад 7 тисяч кілометрів з півночі на південь. Але врешті 8 грудня 1991 лідери Московії, України та Білорусі Б. Єльцин, Л. Кравчук і С. Шушкевич на зустрічі під Мінськом констатували, що СРСР як геополітична реальність і суб’єкт міжнародного права більше не існує, 26 грудня президент СРСР М. Горбачов оголосив про відставку, а 26 грудня 1991 Рада Республік ВР СРСР ухвалила рішення, яким визнала факт припинення існування СРСР. У січні 2016 Володимир Путін звинуватив Леніна, що той, створюючи Радянський Союз, заклав «атомну бомбу під будівлю, яка називається Росією». Що ж, Путін ніколи не був стратегом і мислителем, то ж ніяк не може усвідомити, що час імперій завжди порахований.

Освальд Шпенґлер (1880-1936), німецький філософ і культуролог: «Більшовицький уряд не має нічого спільного з державою в нашому розумінні, яким була петровська Росія. Подібно Золотій Орді у монгольську пору, воно складається з правлячої орди — …комуністичної партії з ватажками і всемогутнім ханом, а також із незліченної, покірної та беззахисної маси. Тут мало що вціліло від справжнього марксизму, крім гасел і програми. Насправді наявний чисто татарський абсолютизм, що підбурює весь світ і грабує його, не знаючи ніяких кордонів … хитрий, жорстокий, що використовує вбивство як повсякденний засіб влади».