Василь Симоненко – поет, журналіст, шістдесятник, один з чільних діячів руху опору в царині української ідентичности (60 років тому)

60 років тому:

В ніч з 13 на 14.12.1963 – у м. Черкаси в обласній лікарні помер Василь Симоненко, поет, журналіст, шістдесятник, один з чільних діячів руху опору в царині української ідентичности. Батько пішов з села відразу після народження сина, тож виховувався напівсиротою. Середню школу закінчив у сусідньому селі Тарандинці (щодня 9 км в один бік) із золотою медаллю. Вищу освіту здобув на факультеті журналістики Київського університету (1952-1957). Працював в обласних газетах Черкащини. В Черкасах одружився (1957), в шлюбі народився син Олесь. Навесні 1960 долучився до діяльности створеного у Києві Клубу творчої молоді, багато їздив Україною, виступав на літературних вечорах і диспутах. Разом з однодумцями розпочав збір свідчень про масові розстріли та пошук місць захоронень жертв комуністичних репресій. Обійшовши десятки сіл та опитавши сотні людей, у 1962 з Аллою Горською та Лесем Танюком виявили масові поховання закатованих НКВС на Лук’янівському та Василівському цвинтарях і в Биківні. Про Биківнянські могили подано заяву до Київської міської ради з вимогою перетворити виявлені масові захоронення у місця національної скорботи та пам’яти. Тоді Василя глибоко вразив випадок, коли поблизу Биківнянського лісу юнаки грали у футбол простреленим черепом, а іншими черепами позначили лінію воріт. Наслідком такої активної та незручної для режиму діяльности стало стеження за поетом радянських спецслужб.

В студентські роки почав писати вірші, проте через цензурні перепони друкувався мало – за життя вийшла друком тільки одна збірка віршів «Тиша і грім» (1962) і казка для дітей «Цар Плаксій та Лоскотун». Поезія Симоненка поширювалася переважно методом приватного переписування та самвидаву. Масштаб цього нелегального поширення був настільки значний, а саме поетичне слово настільки довершене, влучне та щире, що твори Василя Симоненка значною мірою формували ідеологію українського руху опору 1960-1070-х. З одного боку в них читалось, нехай езоповою мовою, але майже неприховане звинувачення радянського режиму – важке життя селян, деспотія режиму, чиновницький бюрократизм, московитський великодержавний шовінізм, а з іншого – глибинна любов до України, яка в комуністичній системі кваліфікувалася «буржуазним націоналізмом» та відповідно державним злочином. Про силу його поезії засвідчив директор діаспорного видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич: «Ми настільки були враженими силою його віршів, що назвали видавництво «Смолоскип» імені Василя Симоненка. Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість». На Захід його вірші потрапили нелегально, списані на цигарковому папері. Він став відомим як в Україні так й в світі, тож замовчати, проігнорувати поета режим вже не міг. Тому по смерти поета влада, попри люту нехіть до нього, змушена була видавати його твори, але зі звичним для себе «маленьким коректуванням» (тобто фальсифікацією) незручних рядків. Для прикладу у вірші присвяченому Україні «Я закоханий палко, без міри» рядки:

Кожну хвилю у кожну днину

Гріє душу твоє ім’я,

Ненаглядна, горда, єдина,

Україно моя.

з легкої руки пильного цензора замінена на:

Кожну хвилю у кожну днину

Гріє душу твоє ім’я,

Зореносна, червона, єдина,

Україно Радянська моя.

Або ж у вірші «Задивляюсь у твої зіниці» ідеологи від культури внесли мікроскопічну правку: рядок «на твоє священне знамено» злегка підправили «на твоє червоне знамено». Правда при цьому також трішки скоротили вірша, викинувши чотири куплети і зокрема той, де були рядки-звертання до України «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю». Пригадується, в радянські часи ці рядки в народі ширилися в дещо іншому варіанті «нехай мовчать америки й росії, коли говорю я з тобою, мамо», без прив’язки до конкретного вірша, хоча закладену поетом думку відтворювали вповні. Чи ще один приклад, у вірші «О земле з переораним чолом», припасовуючи Симоненка до радянського офіціозу, недолугі писаки сокирно і по графоманськи довершені рядки «Любове грізна! Світла моя муко! І радосте безрадісна моя!» замінили на примітив «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!». Проте всі ці намагання виявились даремними – на широкий загал в радянські часи Симоненко сприймався як поет антирадянський, антикомуністичний. На жаль доля значної частини створеного, що поширювалося через приватні канали невідома.

Влітку 1962 на залізничному вокзалі в Черкасах поета, незважаючи на пред’явлене редакційне посвідчення, затримала радянська міліція та забрала до відділку. Після цього не зрозуміло з яких мотивів його вивезли за 30 кілометрів від обласного центру до міста Сміла, де дві доби утримували у відділку та жорстоко катували. Били свідомо в основному по життєво важливих органах – по хребту та нижній частині спини. Після цього побиття йому постійно дошкуляли болі внутрішніх органів. Визволили Симоненко друзі поет Негода та журналісти Жук і Онойко, та й то після звертання до секретаря міському компартії Сміли. З весни 1963 болі почали посилюватися, стан поета постійно погіршувався і на початку вересня його госпіталізували. Офіційний діагноз – рак нирок, реальний міг відповідати озвученому, але в цій людиноненависницькій системі також могли написати, що потрібно. Проведена операція виявилася безрезультатною. Ще в 1965 поета висунено на Шевченківську премію, проте тоді влада віддала перевагу більш надійному та ручному Бажану. Удостоєний державною премією ім. Тараса Шевченка посмертно лише в незалежній Україні у 1995. Про нехіть (а краще ненависть) влади до незручного поета промовисто свідчить здавалось незначний випадок. У рідних Біївцях у місцевому колгоспі встановили премію ім. Симоненка і нагородили нею доярку та тракториста. Та лише тільки дізналися про це нагорі зчинилася велика веремія і гнів влади найперше упав на голову колгоспу та директора школи, колишнього фронтовика. А біографи Василя Симоненка переконані, що якби поет не помер, то його неодмінно чекали би ув’язнення, заслання, безконечні поневіряння по тюрмах імперії та доля Стуса, Литвина, Тихого, Марченка й багатьох інших українських політв’язнів. Народився у с. Біївці на Полтавщині 1935.

* * *

Де зараз ви, кати мого народу?

Де велич ваша, сила ваша де?

На ясні зорі і на тихі води

Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє

Без ваших нагаїв і палаша.

Під сонцем вічності древніє й молодіє

Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде:

Народ мій є! В його гарячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!

* * *

Україно! Ти – моя молитва,

Ти моя розпука вікова…

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

* * *

«Сучасна література – своєрідна артіль незрячих: старші письменники осліпли в 20-х роках від надмірно яскравого світла, молодші (моє покоління) і народилися сліпими». В. Симоненко

* * *

Україно, п’ю твої зіниці

Голубі й тривожні, ніби рань.

Крешуть з них червоні блискавиці

Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю —

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право

З матір’ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,

Дні занадто куці та малі,

Ще не всі чорти втекли на небо,

Ходить їх до біса по землі.

Бачиш: з ними щогодини б’юся,

Чуєш — битви споконвічний грюк!

Як же я без друзів обійдуся,

Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова…

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,

Хай сичать образи — все одно

Я проллюся крапелькою крові

На твоє священне знамено.

* * *

Україні

Коли крізь розпач випнуться надії

І загудуть на вітрі степовім,

Я тоді твоїм ім’ям радію

І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая

У передгроззі дикім і німім,

Я твоїм ім’ям благословляю,

Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає

І крушить твою вроду вікову,

Я тоді з твоїм ім’ям вмираю

І в твоєму імені живу!

* * *

(Останній вірш В. Симоненка)

Маленьке — не смішне,

Адже мале і зерно,

Що силу велетням і геніям несе.

Мале тоді смішне,

Коли воно мізерне,

Коли себе поставить над усе.

Але, скажіть, хіба такого мало,

Хіба такі випадки не були,

Коли мале, як прапор, піднімали

І йшли за ним народи, мов осли?

І чи тоді мізерне та смішне

Не оберталось раптом у страшне?

19.IX.1963

* * *

Гранітні обеліски, як медузи,

Повзли, повзли і вибилися з сил.

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже нема місця для могил.

Мільярди вір – зариті у чорнозем,

Мільярди щасть – розвіяні упрах…

Душа горить, палає лютий розум,

І ненависть регоче на вітрах.

Коли б усі одурені прозріли,

Коли б усі убиті ожили,

То небо, від прокльонів посіріле,

Напевно б репнуло від сорому й хули.

Тремтіть, убивці, думайте, лакузи,

Життя не наліза на ваш копил.

Ви чуєте? – На цвинтарі ілюзій

Уже немає місця для могил.

Уже народ – одна суцільна рана,

Уже від крови хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля.

Розтерзані, зацьковані, убиті

Підводяться і йдуть чинити суд.

І їх прокльони, злі й несамовиті,

Впадуть на душі плісняві і ситі,

І загойдають дерева на вітті

Апостолів злочинства і облуд.

* * *

(…) Де фотографи?

Де поети?

Нуте, хлопці, сюди скоріш!

Можна знімок утнуть

до газети

і жахливо веселий вірш.

Це ж так показна ситуація —

гарна мати і троє дітей,

це ж чудова яка ілюстрація

для підтвердження наших ідей.

Застрибають веселі цифри

у ґрунтовно важких статтях,

та не встане

з словесних вихрів

многотрудне її життя.

Ви мовчанкою соромливою

постараєтесь обминуть,

що в доярки цієї

щасливої

руки й ноги

вночі гудуть. (…)