Василь Мисик – поет, перекладач, сходознавець, поліглот (40 років тому)

40 років тому:

3.03.1983 – у Харкові помер Василь Мисик, поет, перекладач, знавець Сходу, поліглот. Перші поетичні спроби опублікував 1923 у журналі «Червоний шлях». 1926 переїхав до Харкова, влаштувався коректором у друкарні, згодом бібліотекарем, познайомився з більшістю харківських письменників. Ще в школі самостійно вивчав німецьку та французьку мови, в Харкові навчався на курсах англійської мови; як перекладач дебютував наприкінці 1920-х. Закінчив таджицький відділ Харківського технікуму сходознавства (1933), де опанував таджицьку, перську та арабську мови. Перекладав також з есперанто, єврейської, польської, білоруської, грузинської, московитської мов (загалом із шістнадцятьох мов). Член Спілки селянських письменників «Плуг», літературних організацій Пролітфронт, Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Перша збірка поезій «Трави» опублікована 1927. Звертаючись до тем соціалістичного будівництва все ж так і не став вповні пролетарським письменником, уникав складати оди комуністичному керівництву. В творчих пошуках був близьким до групи «неокласиків», спілкувався з «хвильовистами», критика відзначала спорідненість його поезії з творчістю П. Тичини (який свого часу запросив талановитого юнака до Харкова та ввів у літературне середовище) й пророкувала, що учень спроможний перевершити свого вчителя. Та 1934 заарештований Харківським ДПУ за «приналежність до ОУН і підготовку замахів на керівників партії та уряду». В числі «учасників харківської терористичної групи», яка дивним чином складалася з української інтелігенції, направлений до Києва. Виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Ульріха засудила 28 підсудних до розстрілу. Справу Василя Мисика, який мужньо витримавши всі тортури, відмовився визнати себе винним, скерували на додаткове розслідування. В липні 1935 Особливою нарадою при НКВС СРСР засуджений на 5 років виправно-трудових таборів, покарання відбував на Соловках. Після звільнення 1940 оселився у рідному селі, з початком німецько-радянської війни мобілізований і невдовзі потрапив у полон. Втік з німецького концтабору навесні 1945 з групою солдатів, виведених на розстріл. 1956 ухвалою військового трибуналу Київського військового округу реабілітований та поновлений у Спілці письменників УРСР, після чого отримав можливість знову друкувати поетичні та прозові твори, переклади. Переклади завжди супроводжував ґрунтовними коментарями та вступними статтями. Не маючи фахової філологічної освіти, переклав твори 80 письменників Сходу та Заходу, посівши визначне місце в гроні перекладачів ХХ століття. 1977 за перекладацьку творчість відзначений Республіканською премією ім. М. Рильського. Та все ж писати доводилося під невсипущим оком КДБ та долаючи численні рогачки радянської цензури. У 1970-х коли був номінований на Шевченківську премію, попри офіційну реабілітацію через «брудну анкету» (ув’язнення на Соловках та німецькі концтабори) партійні функціонери від культури не допустили до відзначення цією престижною нагородою. Перед війною одружився з Ніною Неєловою, яка померла в часі війни від важкого захворювання. 1949 одружився вдруге. Заочно закінчив фізико-математичний відділ Харківського університету (1957). Народився у с. Новопавлівка на Дніпровщині 1907.

Скажи мені, старий полин,

Чом серед зілля ти один

Такий гіркий удався?

Чи весняних солодких злив

Ніколи вдосталь ти не пив,

Чи в росах не купався?

Чи від гірких далеких літ

Далеких предків кров і піт,

Ввібравши по краплині,

Ти бережеш донині?

Ти полюбив долини ці,

Балки і кручі наші,

Твій смак щодня у молоці

Несли корови з паші.

Ти забирався у жита,

Вплітався у солому,

Щоб чулась вічна гіркота

У хлібі степовому…

***

Простягнеться степ у далечі відкриті,

За рівний обрій, в невідомий дим,

І висне небо, сповнене блакиті,

Шатром ясним.

Де жовтий цвіт плямує межі сонні,

Де схил у балку й вітру дикий пах,

Там зрідка ходять серед паші коні,

Подібні до комах.

А далі ще, на самім видноколі,

Старий чабан іде, за кроком крок,

За ним отара міниться поволі.

Мов хмарки холодок.

Напнеться тінь, дві-три краплини зронить,

То тут, то там приб’є до стежки пух,

І знову з куреня виходить, дзвонить

Вуздечкою пастух…

***

Одживають печальні, сірі  –

Й безконечно буйна, жива

Над усім в голубім безмір’ї

         Проростає трава.

….О степе, я серцем вітаю

Твою тишу смутну.

Бо  крізь  неї  з  горбів  похилих

Бачу  й  чую  сили  нові.

Бо  минуле  твоє  в  могилах,

         А  майбутнє  в  траві.

***

Переклад Омара Хайяма:

І юних і старих – всіх поглинає час,

І невеликий нам дається днів запас.

Ніщо не вічне тут: ми підемо так само,

Як ті, що вже пішли й що прийдуть після нас.

Твій ворог – небеса коловоротні.

Без друзів ти, всі дні твої самотні.

Будь сам собою, не гадай про завтра,

В минуле не дивись, живи сьогодні!

Що знаєш ти? Адже ти сам – ніщо!

Ти вітер, дим, і весь твій крам – ніщо!

З обох боків у тебе небуття,

Ти весь в ньому, ти й тут і там – ніщо.

«У творчому доробку поета не було творів гострополітичного змісту. Він не закликав до повалення політичного ладу, за панування якого зазнав стільки поневірянь… Він писав здебільшого філософську та пейзажну лірику, але для тодішнього режиму несприйнятним і небезпечним був сам тип людини, що його втілював поет, його бездоганність і шляхетність, багатьох дратував цей аристократизм жестів, ця зовнішня стриманість, вимогливість до себе», – Н. Гриців, дослідниця творчости Василя Мисика.