Василь Каразін – вчений, винахідник, громадський діяч, ініціатор заснування Харківського університету (250 років тому)
250 років тому:
10.02(30.01).1773 – у с. Кручик на Харківщині народився Василь Каразін (Каразин), вчений, винахідник, громадський діяч, ініціатор заснування Харківського університету (1805). Походив з давнього шляхетського грецько-українського роду Караджі-Каразиних. Гілка Каразіних виводилась від грека Григорія Караджі (прадід Василя), архиєпископа міста Софії. Дід Василя, Олександр, переїхав в Московію в часах Петра І й отримав прізвище на московський лад – Каразін. Батько Назар – офіцер царської армії – за військові подвиги отримав у володіння села Кручик і Основинці. Мати, Варвара Коваленко, донька козацького сотника Харківського полку.
Початкову освіту отримав у приватних пансіонах Харкова та Кременчука (до 1790). Військову службу проходив у Семенівському полку в Петербурзі (1791-1795). Проте військова кар’єра не цікавила юнака, тож в часі служби вивчав у Гірничому кадетському корпусі хемію, фізику, математику, медицину, іноземні мови. 1795 вийшов у відставку, повернувся до свого маєтку в Кручику, де наступного року попри незгоду рідні одружився з 14-річною кріпачкою Домною, вихованкою матері. Сформований на західних реформаторських ідеях розцінював царську Московію як безнародну та безсуспільну державу (народ і суспільство не впливають на розвиток подій в державі та не мають навіть дорадчого голосу), через що хотів емігрувати за кордон, щоби жити «серед просвіченого суспільства». Оскільки не мав дозволу на легальний виїзд, то спробував втекти без документів. Під час переправи через річку Неман у серпні 1798 затриманий з вагітною дружиною (померла під час пологів у Віленській фортеці) та слугою. З гауптвахти, випереджуючи офіційне донесення, написав цареві Палові І листа в якому зокрема обґрунтував свою втечу тим, що «волів позбавитись Вашого правління, як надзвичайно жорстокого. Вільний спосіб мислення і жага до науки були єдиною моєю провиною». На диво, цар вражений прямолінійністю та сміливістю молодого чоловіка не лише не покарав його але й надав посаду в канцелярії державної скарбниці. В цей час, працюючи в архівах Москви та Санкт-Петербурга, збирав матеріали до історії імперії.
1801 після вбивства імператора Павла трон посів його син Олександр І. Новому імператору, який в перші роки правління вдавав з себе ліберала, Каразін подав проєкт політичного та економічного реформування імперії, що передбачав обмеження централізму й лібералізацію режиму, скорочення бюрократичного апарату, самоврядування країв та станів, поступове скасування кріпацтва, поширення освіти. На початках цар зробив його своїм радником, дозволив писати імператору в обхід канцелярії, присвоїв чин колезького радника. Каразін опрацював проєкт та ініціював створення першого в Європі Міністерства народної просвіти (1902). Доклав чимало зусиль та дипломатичного хисту у справі заснування в Харкові університету, який згідно його задумів мав стати освітнім центром для всіх південно-західних слов’ян та за рівнем перевершити московський. Для цього з одного боку необхідно було виклопотати дозвіл у царя, а з іншого переконати заможних громадян Слобідської України жертвувати кошти на побудову університету. І врешті домігся свого: імператор видав необхідний указ (17.11.1804), а громада Слобожанщини зібрала неймовірну на ті часи суму – 618 тисяч рублів сріблом. А ще треба було переконати бюрократичний апарат чому університет необхідно відкривати в маленькому провінційному містечку, яке тоді було меншим, наприклад, за Охтирку. На той час в імперії було всього три університети: Віленський (1579), Дерптський (1632) і Московський (1775). За логікою черговий вищий навчальний заклад годилося би створити у Києві, від сили для цього могли би підійти Катеринослав, Полтава, Чернігів, Суми або Переяслав, але аж ніяк не Харків. Тому велетенська заслуга заснування університету в Харкові та перетворення цього містечка на культурний, освітній і науковий центр Слобідської України належить саме Каразіну.
Бурхлива реформаторська діяльність просвітителя в скорому часі набридла царю, а ще надто дошкуляла чиновницько-бюрократичному апарату, тож за волею «ліберального царя» при сприянні впливових владоможців у червні 1804 його звинувачено у використанні державних коштів без дозволу начальства, звільнено з Міністерства освіти й наказано повернутися в село до свого маєтку із забороною проживати в Москві та Санк-Петербурзі. 29(17).01.1805 університет відкрито без його засновника, а на урочистостях навіть не згадано його ім’я.
Проте він далі висилає до царя листи з критикою недоліків державної системи управління, пересторогами, що імперія котиться у прірву, порадами, проєктами за що потрапляє під нагляд поліції. Ба більше, не лише декларативно ратував за обмеження кріпацтва та припинення свавілля поміщиків стосовно кріпаків, але й звільнив власних селян, заснував у селі селянську думу, відкрив єдину на Слобожанщині початкову школу для дітей кріпаків, власними коштами забезпечував місцевого священника, щоби всі церковні треби були безоплатними. Ініціатор створення у Харкові Філотехнічного товариства (1811-1818) до якого увійшли землевласники різних губерній України, метою якого були раціональне ведення господарства, охорона природи, розвиток науки, техніки і промисловости в Україні. Опікувався народними школами, архівами, провадив наукові дослідження, у власному маєтку створив велику хемічну лабораторію та метеостанцію. Вдруге одружився з Олександрою Бланкеннагель, внучкою історика Івана Голикова. За сфабрикованими звинуваченнями на півроку ув’язнений у Шліссербурзькій фортечній в’язниці (1820-1821).
Автор близько 60 наукових праць і винаходів з неорганічної та органічної хемії, агрономії, селекції, конструювання сільськогосподарських машин, метеорології, статистики, історії, педагогіки. Запропонував створити мережу метеорологічних станцій по всій імперії, що лише через півстоліття у світі буде сприйняте науковою спільнотою. Виписував з-за кордону нові види рослин, здійснював насадження лісів, з братом Іваном створив у Краснім Куті на Харківщині дендропарк з екзотичними рослинами, з яких 50 до того в Україні не росли. У власній лабораторії виготовляв соду, крохмаль, нашатир, скипидар, желатин, мідний купорос, есенції трав та іншу продукцію. Розробив спосіб отримання селітри з допомогою електролізу, вдосконалив засоби топлення сала, виготовлення свічок та мила, добування рослинної олії та вапна. Запропонував нові способи гарбування шкіри, виробництва спирту з картоплі, консервування та сушіння садовини, бальзамування тварин, виведення нових сортів злаків. Займався виноградарством та виноробством. 1814 звернувся до царя з проханням сприяння в реалізації проєкту дослідження та отримання електричного струму з верхніх шарів атмосфери за допомогою аеростата. Просив імператора підтримати ідею парового двигуна (через 33 роки її реалізували в Англії), ідею парового опалення (Каразін запропонував у 1838, а запатентував її німецький інженер Кіпферлінг у 1841), але з цими та багатьма іншими справді революційними винаходами наражався на холодну байдужість вінценосця. Був почесним і дійсним членом 7-ми наукових товариств Московитської імперії, колегій Московського та Харківського університетів, різноманітних наукових товариств. Наприкінці життя мріяв перетворити Крим на європейський центр виноробства. Для цього виїхав до Ялти для реалізації низки експериментів, проте дорогою промок, захворів і зупинився у Миколаєві. Помер у Миколаєві 1842. Згодом письменник Григорій Данилевський написав про нього, що був людиною, яка все своє життя сповідувала єдину мету – творити для процвітання рідного краю. Направду Василь Каразин був велетом, який за духовними та моральними якостями виявився незрівнянно вищим за сучасників, а освіченістю, науковими знаннями й талантами значно випереджував свій час. Він був особистістю, якою українці мали би пишатися в гроні найвидатніших представників загальнолюдської цивілізації, проте, на жаль, й досі залишається маловідомим навіть для самих українців.
