Василь Хмелюк – видатний представник української Паризької школи малярства (120 років тому)

120 років тому:

3.07.1903 – у с. Березівка, нині в межах м. Жмеринка на Вінниччині народився Василь Хмелюк, художник-постімпресіоніст, поет. Батько Михайло був інженером і заможнім акціонером, заохочував захоплення сина малюванням, обладнав для нього в будинку невелику художню майстерню та найняв вчителя. Василь закінчив гімназію у Березівці, але розпочалася революція і за прикладом старшого брата Ілька пішов добровольцем у Дієву Армію УНР (1918-1920). Після поразки визвольної боротьби інтернований у польському таборі (1920). Навчався у Краківській академії мистецтв (1921-1923), відтак переїхав до брата Ілька в Прагу, де продовжив навчання на філософському факультеті Карлового університету (1926-1927) та Українській студії пластичного мистецтва (1928). Власним коштом видав три збірки футуристичних поезій, після негативної рецензії більше не видавав віршів хоча продовжував їх писати. Лише 1966 в Парижі на «Літературному вечорі Василя Хмелюка» шанувальники його малярського таланту дізнались також про його поетичний доробок. Сучасні літературознавці вважають Хмелюка «зачинателем українського дадаїзму».

1928 переїхав до Парижа, де з часом завдяки велетенській працездатности став одним з провідних майстрів мистецького життя. Деякий час вагався з вибором між поезією та живописом, проте, з одного боку, відвідування музеїв та й сама мистецька атмосфера столиці, а з іншого – обмеженість україномовного середовища, схилили терези на користь малюнку. Як і всі початківці жив незаможно, в не найкращих умовах, проте в роки Голодомору через Торгзін висилав продукти для рідні, що залишилась в підрадянській Україні. Волею випадку декілька робіт Хмелюка купив один з найбільших продавців творів мистецтва Амбруаз Воллар. Після цього майстром зацікавились поціновувач мистецтва та колекціонер московитський аристократ Сергій Щукін і польський колекціонер Леопольд Зборовський, приклад яких наслідували інші заможні клієнти. Історики мистецтва пишуть, що про творчість Хмелюка схвально відгукувалися Пабло Пікассо та Амедео Модільяні. Відтак в період 1932-1939 був учасником 12 художніх виставок, з яких 8 персональні; виставлявся в галереях Марселя, Лондона, Варшави, Італії, Швейцарії.

Брав діяльну участь в житті української громади Парижа, разом з Кричевським і Перебийносом гуртували навколо себе українських еміграційних мистців. Член Асоціації незалежних українських мистців, співпрацював з художнім об’єднанням «Українська громада в Парижі», товаришував з художниками та громадськими діячами Олексою Грищенко, братами Вірстами, Михайлом Андрієнко-Нечитайло та багатьма іншими. В 1930-х одружився з Марією-Антуанеттою Шаперон, художницею, донькою гравера і заможного підприємця, графського роду. В них народився син та через вісім днів з вини лікарів немовля померло. Це розладнало їх подружнє життя, а невдовзі дружина померла. З часом зійшовся з натурницею Марією, іспанського походження, що була на 20 років молодша за нього і з якою офіційно одружився лише 1959. Дітей у них не було. Вона до безтями кохала чоловіка, всі жіночі портрети та оголену натуру художник писав з Марії. Коли ж він помер, то дружина зачинилась в спальні з тілом чоловіка й декілька днів нікого не впускала до кімнати.

1939 німецький колекціонер Генріх Тіссен запросив Хмелюка працювати у Шейцарії, 1942 відбулась велика виставка робіт художника в галереї Інституту Тіссена. 1943 відома паризька галерея «Дюран-Рюель» уклала з Хмелюком контракт і він повернувся до Парижу. Це було вагоме визнання таланту, оскільки більшість художників вважали за великий успіх, коли галерея купляла одну-дві їхні картини. Галерея влаштовувала регулярні виставки художника в країнах Європи та світу. Після війни, незважаючи на важке фінансове становище, його картини закуповував для музеїв французький уряд. Проте 1972 «Дюран-Рюель» збанкрутувала і контракт був розірваний, після чого художник потрапив у депресію. В останні роки став замкнутим і мало з ким спілкувався. Значною мірою до цього спричинилась дружина, яка намагаючись забезпечити сприятливі умови для творчости, обмежувала контакти чоловіка із зовнішнім світом. Помер у Парижі 1986. Похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі. В некролозі відомий мистецтвознавець Святослав Гординський написав: «це був один з найвидатніших представників української Паризької школи малярства ще з початку 30-х років». До останнього подиху він відчував себе українцем і як реліквію беріг нансенівський паспорт біженця, як офіційний документ, що єднав його з Україною Після смерти мистця вдова сховала його архів і ні з ким не хотіла спілкуватися. А після її смерти рідня Марії продала всі картини гуртом практично за безцінь. Невелику частину робіт купили громадяни України і тепер вони зберігаються у приватних українських колекціях.