Василь Біднов – історик української Церкви, бібліограф, архівіст, публіцист (150 років тому)
150 років тому:
14(2).01.1874 – у с. Широке, нині смт. Дніпровської области народився Василь Біднов, історик української Церкви, бібліограф, архівіст, публіцист, педагог, дійсний член НТШ. Навчався в Херсонському духовному училищі (1885-1889), Одеській духовній семінарії (через захворювання віспою завершив 1896) та Київській духовній академії (1898-1902). У Києві одружився з Любов’ю Жигмайло (1903). Перед захистом магістерської дисертації за призначенням змушений відпрацювати в Астраханській духовній семінарії (1903). За сприяння викладачів Київської академії перевівся до Катеринославської (нині Дніпро) духовної семінарії. Активний учасник і секретар (1906-1909) Катеринославської ученої архівної комісії, редактор «Летописи Екатеринославской ученой комиссии», де опублікував близько 30 праць. Співпрацював з Д. Яворницьким, Д. Дорошенком та іншими відомими істориками. Розшукував та описував старі архівні збірки, досліджував історію запорізького козацтва та історію Церкви. У 1909 ґрунтовну монографію «Православна Церква в Польщі та Литві» (512 сторінок) захистив як магістерську дисертацію. Дійсний член Церковно-історичного і археологічного товариства при Київській духовній академії, почесний член Музею ім. Поля у Катеринославі, член Українського наукового товариства у Києві, член Полтавського церковного історико-археологічного комітету, засновник Катеринославського єпархіального церковно-археологічного комітету (1911).
Поряд з науковою працею разом з дружиною проявили себе як активні діячі Катеринославської «Просвіти» (зареєстрована 1905), один з її керівників. Це викликало негативну реакцію церковного керівництва й архиєпископ і ректор семінарії поставив вимогу залишити громадську діяльність. Біднов, щоби не втратити педагогічної праці змушений був підчинитися, проте невдовзі повернувся в суспільну царину – в 1909 разом з дружиною стали членами Товариства українських поступовців. Разом із Д. Дорошенком у 1910 видавав українознавчий тижневик «Дніпрові хвилі» (1910-1914). У 1911 за конкурсом обраний доцентом кафедри російської громадянської історії Київської духовної академії, проте Синод з огляду на неблагонадійність кандидата не затвердив його на цій посаді. Як доказ «неблагонадійности» був лист Біднова написаний українською мовою. Цього ж року обраний приват-доцентом церковної історії історико-філологічного факультету Харківського університету, проте катеринославська влада заборонила суміщати викладання в семінарії та університеті, а повністю переїхати до Харкова через невелику університетську платню вчений не зміг. Від 1917 редагував часопис «Степ», «Вісник товариства Просвіта», українську сторінку газети «Наше життя», керівник педагогічного товариства, лектор з історії України на курсах українознавства в Катеринославі, Олександрівську (нині Запоріжжя), Бердянську, Маріуполі, Луганську, видав низку популярних книжок з історії України. На з’їзді Товариства українських поступовців (03.1917) обраний членом Тимчасового ЦК Союзу українських автономістів-федералістів. Від червня 1917 член Української партії соціалістів-федералістів, член Української Центральної Ради від катеринославської «Просвіти» (1917-1918).
Екстраординарний професор історії української Церкви історико-філологічного факультету Українського державного університету в Кам’янці-Подільському (10.1918). До Кам’янця приїхав разом з сином Арсеном, дружина залишилася в Катеринославі й більше вони не побачились (пізніше засуджена у справі СВУ). Від січня 1919 декан богословського факультету університету в Кам’янці-Подільському. Керівник комісії з перекладу Біблії українською мовою, голова Українського педагогічного товариства та голова Кирило-Мефодіївського братства (1919-1920). Одночасно член кам’янець-подільської філії Українського національного союзу та Кам’янецького відділення партії соціалістів-федералістів, член Ради міністерства ісповідань. Після захоплення Кам’янця більшовиками заарештований; від розстрілу врятувала поспішна втеча червоних з міста. В листопаді 1920 з сином подався на еміграцію, інтерновані на території Польщі. Засновник і ректор Українського народного університету в таборі для інтернованих в Ланцуті (1921). Викладач історії Церкви в Кременецькій духовній семінарії (1921-1922), редактор двотижневика «Православна Волинь» (1921-1922). На вимогу польської адміністрації, як репрезентант української державницької ідеї, змушений покинути Польщу. Професор Українського вільного університету в Празі та Української господарської академії в Подєбрадах (1922-1928), дещо пізніше – Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова. Засновник і перший секретар Українського історико-філологічного товариства у Празі (1923) та співзасновник Музею визвольної боротьби України. В Празі трагічно загинув єдиний син Арсен. Професор історії Церкви та літургіки на Студіумі православного богослов’я Варшавського університету (1928-1935). Секретар комісії перекладу українською мовою Святого Письма та богослужбових книг при Українському науковому інституті у Варшаві. Помер у Варшаві 1935.
«Віра християнина піддержувала в ньому твердість духу, а праця для України, яка була змістом його життя, до кінця днів наповнювала всі його сили. Він був вірним сином свого народу і добрим патріотом своєї Батьківщини. Це була людина чиста серцем, що начебто під суворою зверхністю таїла в собі спроби високої любови до ближнього й до ідеалів добра і справедливости». Дмитро Дорошенко.
