Василь Барка – поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, художник (20 років тому)

20 років тому:

11.04.2003 – в українському поселенні Глен Спей неподалік Нью-Йорка помер Василь Барка (справжнє Василь Очерет), поет-модерніст, прозаїк, літературознавець, перекладач, художник-самоук. Закінчив Лубенське духовне училище та Лубенський педагогічний технікум (1927). Вчитель фізики та математики на Донбасі. 1928 вступив у конфлікт з місцевими партійними керівниками, які цинічно обкрадали учнів, через що змушений виїхати до м. Краснодар на Кубані. Три роки навчався на українському відділенні філологічного факультету Краснодарського педінституту. Перші поетичні спроби вислав Тичині, які той надрукував в журналі «Червоний шлях». 1930 у Харкові опублікував збірку поезій «Шляхи», яка в «Літературній газеті» під заголовком «Проти класово-ворожих вилазок в поезії» була нищівно розкритикована за відірваність від соціалістичної дійсности та буржуазний націоналізм. Вже пізніше сам Барка згадував: «Я тоді був цілковито лояльним громадянином і зовсім не думав про «вилазки»; тільки хотів знайти образи для виразу якоїсь яскравої сутности з подій життя», а далі додав, що за це довелося без кінця «каятися» на зборах української секції Російської асоціації пролетарських письменників. Відтак «письменницька управа» порадила писати на теми трудових буднів, наслідком чого з’явилася збірка «Цехи» (Харків, 1932). Ця замовна поезія отримала вже схвальну рецензію «Літературної газети», проте автору настільки осоружно стало на душі, що за його словами «…вибрав добровільну поетичну німоту – замість писати, до чого серце не лежало. Настало безмовне десятиліття: аж до приходу німців». А все те, що в той період написав для душі, «в шухляду» на жаль загинуло в лихоліттях війни. На Кубані одружився з адигейкою (1932), наступного року народився син Юрій. Поступив в аспірантуру на українське відділення, проте через постійні цькування усього українського перевівся на відділ історії середньовічних західноєвропейських літератур Московського державного педагогічного інституту. Одночасно працював у Краснодарському художньому музеї науковим співробітником та викладав історію середньовічної зарубіжної літератури в Краснодарському педінституті. Дивом уник судової розправи за «контрреволюційне оформлення художнього музею», тобто за те що включив твори релігійної тематики мистців світової слави (Дюрера, копії Веронезе, Рафаеля, Корреджо та інших) до експозиції – порятувало заступництво відомого мистецтвознавця Фелікса Кона. 1940 в Москві захистив кандидатську дисертацію про стиль «Божественної комедії» Данте. З початком війни у 1941 пішов в народне ополчення (хоч міг відмовитися з огляду на стан здоров’я), 1942 тяжко поранений та порятований селянами, працював коректором у місцевій газеті «Кубань», а 1943 вивезений на роботу до Німеччини та назавжди розлучився з сім’єю. Щоби не наражати на небезпеку переслідувань рідних, дивлячись на барки які розвантажував, обрав собі літературний псевдонім Барка. В Берліні, приглядаючись до життя німецького народу, читаючи недоступні в раніше книжки, передусім релігійні, переосмислючи прожите докорінно змінив свої погляди й вирішив не повертатися в більшовицьку імперію. Тож коли потрапив в радянську зону окупації із земляками, ховаючись від «ловців» з репатріаційних комісій, пройшов біля 1000 кілометрів до американської зони. Після війни перебував у Німеччині й лише 1950 вдалося емігрувати до США. Мешкав у Нью-Йорку, на прожиття заробляв випадковими малооплачуваними роботами, деякий час влаштувався редактором українського відділу радіостанції «Свобода», поряд з тим працював над історією української літератури, писав релігійно-філософські есе. Американський період став найпродуктивнішим у творчости. Автор понад 20 книг поезій, романів, повістей, перекладів (в тому «Об’явлення» Івана Богослова та «Король Лір» Шекспіра), декількох десятків малярських творів. Чимало з написаного не опубліковано до нині. Уся творчість Барки міцно вкорінена в християнську віру та органічно виростала з християнської ментальности. Саме віра дозволяла йому не лише витримувати важкі випробування, але й за будь-яких умов втішатись Божим даром життя. Він вірив у перемогу добра та воскресіння України: «А чого тут журитися?.. Україна відродиться – і вже відроджується, бо вона саме й належить до структур, милих Богові». За життя світова спільнота двічі висувала його на Нобелівську премію, проте потрібна була підтримка Батьківщини, яка тоді була під більшовицькою окупацією і звісно не могла надати її «запеклому ворогу народу». Останні три роки важко хворів, розбитий паралічем. Народився у с. Солониця на Полтавщині 1908.