Валуєвський циркуляр. 160 років тому, а так якби це було сьогодні.
160 років тому:
30(18).07.1863 – міністр внутрішніх справ Московитської імперії Петро Валуєв видав таємне розпорядження до територіальних цензурних комітетів, яким наказав зупинити видання книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Під заборону потрапила релігійна, навчальна та науково-популярна література, як виняток ще дозволявся друк художньої. Проте згодом й цю «шпарину» було ліквідовано імператорським Емським указом 1876, яким заборонено видавати усі книжки українською мовою.
Передумовою ухвалення циркуляру став переклад Пилипом Морачевським українською мовою чотирьох Євангелій та інстинктивно-злобна реакція на нього анонімних ревнителів московського православія та московитського язика. До «Третього Відділу» (вищий орган політичної поліції Московитської імперії, прирівнювався до міністерства) непідписані представники «кієвского духовєнства» надіслали застереження про велику державну небезпеку схвалення Святійшим Синодом і друку Євангелій «на наречии», «которое по своєму складу менее всего заслуживает это предпочтение». Більш дохідливо шефу царської таємної поліції князю Долгорукому вияснив ситуацію київський генерал-губернатор Ніколай Анєнков, що мовляв друком Святого Письма українською мовою «сторонники малороссийской партии достигнут, так сказать, признания самостоятельности малороссийского языка, и тогда, конечно, на этом не остановятся и, опираясь на отдельность языка, станут заявлять притязания на автономию Малороссии». Ось вона справжня причина заборони – утвердження сомостійности української мови, а з нею закономірні прагнення до автономії та згодом самостійности підкореного народу, що є смертельною небезпекою для цілісности імперії. Допоки на верхах впродовж березня-червня вивчали питання та думали-гадали яке ухвалити рішення до Петербурга міністру Валуєву надійшов ще один лист від голови київського цензурного комітету Ореста Новицького (яничар родом з Житомирщини) в якому той зокрема наголошував: «само возбуждение вопроса о пользе и возможности употребления этого (малороссийского) наречия в школах принято большинством малороссиян с негодованием. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши (…) Общерусский язык для народа гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для него некоторыми малороссами и в особенности поляками так называемый украинский язык». А підсумував свій донос Новицький застереженням, що друк українських видань є загрозою «відокремлення малоросійської народності». Ці формулювання зрадника повністю увійшли в текст Валуєвського циркуляру.
Хто жив в радянській імперії добре пам’ятає, як фразою «на прохання трудящих» комуністична влада обґрунтовувала різноманітні найбезглуздіші рішення, що працювали проти самих трудящих. Ми гадали, що ця фраза є винаходом більшовиків, а виявляється це типове московитське мислення перекручувати все навпаки, як от «большинство малоросиян с негодованием» ставляться до рідної мови, або ж як незаперечний аргумент вигадувати різноманітні нісенітниці, що мовляв українська мова нібито є «русскім язиком» лише зіпсутим впливом Польщі, та й що взагалі це штучна мова, створена поляками.
Ухвалення циркуляру не було спорадичним рішенням на випадковий донос. З одного боку він став логічною реакцією самозахисту імперського державного апарату на постійний зріст друкування українських книг, активне розгортання мережі українських недільних шкіл, піднесення національної свідомости українців, а з іншого, був попередньо підготований антиукраїнською кампанією в шовіністичних московитських та єврейських періодичних виданнях. Після схвалення циркуляру імператором Олександром ІІ його розіслано для виконання Київському, Віленському, Ризькому, Одеському і Петербурзькому цензурним комітетам, цензорам у Казані та Дерпті (Тарту). Наслідком виконання указу стало знищення українського книговидавництва, закриття недільних шкіл, арешти та заслання активних українських діячів або їх еміграція за межі імперії (зокрема в Галичину), навіть священникам Московитської Православної Церкви Синодом заборонено проповідувати «на наріччях». Валуєвський циркуляр був лише одним із великого числа інструментів знищення української мови та асиміляції українців московськими імперіями (білою, червоною, сучасною клептократичною). Після циркуляру не забарилися інші обмеження та заборони, серед яких сумнозвісний Емський указ 1876 та указ царського уряду про доплату московитським чиновникам (за винятком «местных уроженцев») за русифікацію України 1886. В період радянської окупації України вчителі московської мови та літератури також отримували 15 % доплату до заробітної платні та ще й працювали з половиною класу.
А ще крім постійного офіційного адміністративного пресингу в дезорієнтований народ закидалася провокаційна теза «а какая разніца». Лукавство, бо принципова різниця завжди існувала і для них – московитів, і для нас – українців. Для них, бо «защіта руского язика» була зручним приводом до розв’язування багатьох воєн проти України, для нас, бо ми постійно платили і платимо за неї кров’ю і життям мільйонів українців. Ми не хотіли «по доброму» русифікуватися, ставати московитським яничарами, гарматним м’ясом в незчисленних загарбницьких війнах Московії у світі, тоді упокорювали нас насиллям, мародерством, в’язницями, розстрілами, голодоморами, депортаціями. Але даремні усі їхні потуги, бо для нас справді не «какая разніца», але суттєва, принципова різниця! І саме через цю різницю за більш як шість століть бездержавного буття ми не зникли як нація, але живемо, боремось і врешті таки перемагаємо.
