“В Україну Ідіть Діти…”

Тарас Шевченко помер у Петербурзі 10 березня 1861 року. Було написано у його Заповіті,

“Як умру то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого

На Вкраїні милій…”

Домовина Шевченка знаходилась у Петербурзі. Треба було отримати дозвіл від московської влади. Щойно посередині квiтня 1861 року царський уряд дозволив перевезти його в Україну. З вебсайту Комітету Національної Премії Тараса Шевченка читаємо:

“Протягом трьох днів після смерті тіло Тараса Шевченка перебувало у церкві Академії мистецтв. Труну з тілом поета на Смоленське кладовище Санкт-Петербурга несли студенти. 26 квітня (8 травня) 1861 року домовину викопали, перенесли через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезли до Москви. Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитрівськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Випрягши коней з воза, студенти Університету Святого Володимира провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі. У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Та Григорій Честахівський (український маляр, приятель Тараса Шевченка, автор спогадів про нього) обстоював думку про поховання в Каневі, бо Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».
8 (20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря перевезено з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі. Брати Т. Шевченка хотіли поховати Тараса біля стін Успенського собору, але Григорій Честахівський, який супроводжував прах великого поета зумів відстояти виконання останньої волі Тараса. 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.”

Минуло 165 років від перепоховання. Це була одна з найважніших подій для українського народу у модерній добі. Не можна оцінити відповідно духовний пам’ятник Шевченка, його збірку поезій “Кобзар”, без цього здавалося б каменя на горі, бо це місце стало святим. Протягом півтора століття воно притягало та притягає наш народ. На цьому кількаразово відроджувався український націоналізм та національна ідея. Це було і залишилося місцем присяг, обітниць, маніфестацій самопосвяти і протесту самоспалення.

Не знаю яку роль відіграв би Шевченко, коли б він залишився похованим у Петербурзі. Знаю, що ми тільки люди, які прагнемо відчуття та дотику. Мабуть, не мислячи величі Шевченка, Москва зробила нам велику прислугу дозволяючи перепоховання “на Україні милій.” І так Чернеча гора біля Дніпра у містечку Канів стала місцем святим для кожного українця.

Цей “Заповіт” Шевченка і його фізичне втілення повинно стати для усіх українців уроком. Наша увага та по можливості, більше того, наші зусилля та бодай часткова присутність повинна бути в Україні. В Україну треба їхати зокрема тепер, коли вона цього найбільше потребує.

Найновіша хвиля емігрантів з України підсилала українську діаспору. Вона наповнила наші діаспорні ряди, зокрема молодшими кадрами різних галузей. Вона наповнила наші церкви, народні доми, інституції та дала поштовх до нових проявів. Але вона дещо випорожнила Україну.

Кожна людина має право вибирати своє життя а також місце свого проживання. Але правдивий українець, який знає Шевченка, не сміє залишати свою українську духовність. Найкраще бути українцем на Україні, але оскільки сьогодні світ такий малий, можна працювати для України з будь якого місця поселення.

Домовина Шевченка це символ цілої України. Дорогі українці, їдьте в Україну немов на прощу, щоби її відчути та наповнити своє серце глибоким почуттям любови до неї. Я відчуваю цю любов далеко сильніше при кожній поїздці. При тій нагоді зупиніться також на Чернечій горі у Каневі. Кожен українець бодай раз у своєму житті повинен там помолитися а може і треба висповідатися з обіцянкою краще слухати Шевченка і їй служити.

Інколи стрічаю різних людей, давніх друзів та нових. Кажуть мені, що він чи вона вже не були в Україні 5, а то і 10 років. Я відповідаю словами Кобзаря:

“Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,-
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу… “

Спосіб війни проти нас москалями – це знищення нашої культурної спадщини, та, зокрема, знищення нашого майбутнього, наших дітей. Їх москаль вбиває або викрадає та намагається перевернути у москалів. Про це писав Шевченко. Нам треба скерувати наші зусилля на українських дітей. Останні події та збройні напади вказують, що москаль продовжує свою диявольську місію. Він не лише намагається забрати нам наше минуле а також і наше майбутнє. Тому усі діти України, де б вони не були, повинні би іти в Україну та допомагати матері.

24 травня 2026 року

Аскольд Лозинський