160 років тому:
29(17).09.1866 – у Холмі, нині у Польщі, народився Михайло Грушевський – історик, організатор української науки, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, громадсько-політичний і державний діяч, голова Української Центральної Ради. Автор майже 2 тисяч праць у галузях української і світової історії, історіографії, літературознавства, соціології, етнографії, археології, творець української наукової історіографії.
Місто Холм перебувало у складі Королівства Польського, окупованого Московитською імперією. Батько – Сергій Грушевський – здобув духовну освіту, проте не висвятився і на той час працював викладачем у греко-католицькій гімназії Холма. Мати – Глафіра (з дому Опокова) – походила зі священничої сім’ї. Саме батьки зуміли виховати в синові щирі національні почуття.
Через стан здоров’я батька сім’я переїхала на південь – спочатку до Ставрополя (1870–1878), а відтак до Владикавказа (1878–1880). Михайло закінчив Тифліську класичну гімназію (1880–1886); ще в гімназії писав оповідання, які схвально оцінював Іван Нечуй-Левицький. Навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету (1886–1890). На третьому курсі написав наукову роботу про історію Київської землі від смерти Ярослава до кінця ХІV віку, яку у 1890 році було нагороджено золотою медаллю. У цей період був активним учасником напівлегальної київської Громади, опікувався українським гуртком Київської духовної семінарії. Як історик сформувався під керівництвом свого учителя Володимира Антоновича. Після закінчення університету був залишений для подальшої наукової та викладацької роботи як професорський стипендіат. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію. Того ж року переїхав до Львова, де отримав посаду ординарного професора й очолив новостворену другу кафедру всесвітньої історії зі спеціальним оглядом історії Східної Європи Львівського університету. Фактично Грушевський перетворив цю кафедру на осередок систематичного викладання історії України, проте польська професура університету не допустила, щоби кафедра отримала подібну назву. Викладання на кафедрі велося українською мовою.
У 1894 році став членом Наукового товариства імени Шевченка, 1895 року – редактором «Записок НТШ» (завдяки його організаційному хисту та працездатности видано більш ніж 100 томів), а від 1897 року – головою НТШ та головою Історично-філософської секції. За час його керівництва товариство перетворилося на фактично першу повноцінну українську академічну інституцію світового рівня: розбудовувало бібліотеки, музеї, систематично накопичувало архівні матеріали, видавало наукові праці. Під його керівництвом НТШ неодноразово оновлювало свої статути (1896, 1898, 1901, 1903, 1904), закріплюючи передусім його науковий, а не політичний характер. За майже півтора десятиліття перебування у Львові Грушевський створив потужну наукову історичну школу: Іван Крип’якевич, Степан Томашівський, Михайло Кордуба, Василь Герасимчук, Іван Джиджора, Іван Кревецький, Омелян Терлецький та інші. Саме у Львові вчений приступив до реалізації своєї головної наукової праці – багатотомної «Історії України-Руси», перший том якої вийшов 1898 року. Однак в Московитській імперії видання його праць наштовхувалося на урядові цензурні заборони.
26 травня 1896 року в містечку Скала (нині смт Скала-Подільська) взяв шлюб з Марією Вояківською; у подружжя народилася донька Катерина. У Галичині Грушевський намагався не надто сильно ангажуватися в політику, хоча 1899 року разом із Іваном Франком увійшов до Української національно-демократичної партії й очолив її міське відділення. Незабаром, однак, вийшов із партії, дедалі більше зосереджуючись на науковій праці. Попри це, постійно критикував галицьких політиків за угодовство з польськими органами влади краю та обстоював ідею автономії українських земель у складі Австро-Угорщини. Спільно з Іваном Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вісник» (Львів, 1898–1905; Київ 1905–1907). Один із організаторів Української видавничої спілки (1899), власним коштом відкрив приватну вчительську семінарію у Коломиї (1904).
Після революції 1905–1907 років значну частину своєї діяльности переніс до Києва. 1906 року в Петербурзі взяв участь у роботі української фракції І Державної думи та Українського клубу, став одним із засновників «Українського вісника». Ще у Львові, в травні 1905 року, у статті «Конституційне питання і українство в Росії» запропонував проєкт конституційного ладу в Московії, за якого Україна мала отримати широкі права національно-територіальної автономії. 30 квітня 1907 року в Києві його обрано головою заснованого ним Українського наукового товариства (УНТ), створеного за зразком НТШ. Редактор «Записок Українського наукового товариства в Києві» (1908–1914). Водночас продовжував очолювати львівське наукове товариство, періодично навідуючись до Львова. У вересні 1907 року увійшов до керівництва нелегального позапартійного громадського об’єднання – Товариства українських поступовців.
Дійсний член Історичного товариства Нестора-літописця (1890), НТШ (1893), член Українсько-руського педагогічного товариства у Львові (1894), член-кореспондент Краківської академії наук (1895), член археографічної комісії Московського археологічного товариства (1900), Одеського товариства історії та старожитностей (1901), академік Чеської академії наук (1914).
На початку Першої світової війни перебував у своєму маєтку в селі Криворівня в Карпатах (маєток «Грушівка» пізніше був спалений у 1917 році московитськими солдатами під час їхнього відступу з Карпат). Через Австрію та Румунію 22 листопада 1914 року повернувся до Києва. 28 листопада його заарештували царські жандарми за звинуваченням у шпигунстві та причетности до створення Легіону Українських січових стрільців і заслали до Симбірська. У вересні 1915 року клопотанням Петроградської академії наук отримав дозвіл переїхати до Казані та займатися науковою роботою, але без права викладати. У вересні 1916 року переїхав до Москви, де відновив роботу московської філії Товариства українських поступовців, долучився до діяльности видавництва «Украинская жизнь», плідно працював у московських архівах. Приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів.
Після Лютневої революції у Петрограді 26 (13 – сс) березня 1917 року зміг повернутися до Києва. 20 (7) березня його заочно обрано головою Української Центральної Ради, а 19 (6) квітня одностайно обрано головою Всеукраїнського національного конгресу. Свою політичну діяльність в Україні він розпочав із програми національно-культурного відродження народу, який століттями перебував в умовах бездержавности під чужою імперською владою: створення національних шкіл, громадських і політичних товариств. 27 (14) березня на Київському кооперативному з’їзді сформулював вимогу національно-територіальної автономії України у складі демократичної федеративної московитської республіки. 23 (10) червня Грушевський був одним із ініціаторів ухвалення І Універсалу УЦР, який проголосив автономію України у складі Російської федеративної республіки та закликав націю братися до творення підвалин цієї автономности.
На той момент, з огляду на політичну ситуацію в колишній імперії та стан свідомости широкого загалу українського народу, ця вимога виглядала як найбільш реальний шлях до осягнення політичної самостійности України. У 1917 році значна частина українського суспільства ще перебувала в ілюзіях щодо можливости федеративних стосунків із Московією, але аж ніяк не була готова до повної самостійности української держави. [Століття тому народ заплатив непомірну ціну крови мільйонів за цю ілюзію, а від 2014/2022 знову складає ту саму криваву плату за свою політичну наївність та близькозорість перших десятиліть незалежности України.]
Місце і роль Михайла Грушевського в історії України до сьогодні залишається об’єктом дискусій через суперечність між тим, що він зробив як історик для пробудження й зростання національної самосвідомости народу та його трагічними прорахунками як політика-автономіста в найбільш критичний для української державности час. Як історик він зробив те, на що до нього не наважувалася українська історіографія, – написав цілісну історію українського народу як окремого історичного суб’єкта. Він науково обґрунтував окремішність українського народу та його історичну тяглість від найдавніших часів. Княжа Русь і Галицько-Волинська держава, литовсько-руська доба, козацька держава та ХІХ століття – все це було представлено як послідовні етапи історичного процесу українського народу, а не як «вторинний рудиментарний» додаток до імперської історії Польщі чи Московії. Проте як політик він і на щопту не сягнув того рівня, якого досяг як історик. Він, як мало хто того часу, усвідомлював, що українці є окремим народом і що їхня історія не є периферійною частиною чужої історії, але на практиці, нерішуче тупцюючи в багнюці автономізму, все ніяк не наважувався піти на рішучий і безкомпромісний розрив із Московією та, у «власній хаті», продовжувати творити власну історію. Він добре розумів необхідність національно-культурного відродження народу, проте значно гірше розумів практичну логіку боротьби за владу. Очолювана ним Центральна Рада творила універсали, закони, конституційні проєкти, розбудовувала національні установи, систему освіти, дипломатичні структури, але так і не доросла до потреби творення ефективної вертикалі влади та військової потуги, здатної силою захищати ухвалені рішення.
Показовим у цьому питанні є випадок, коли у травні 1917 року, на самому початку І Всеукраїнського військового з’їзду в Києві, автономіст Грушевський, використовуючи свій авторитет, фактично відштовхнув від трибуни Миколу Міхновського, щоби не віддати відкриття з’їзду в руки радикального самостійницького крила, і першим узяв слово, відкривши та провадячи збори.
7 листопада (25 жовтня) більшовики на чолі з Володимиром Леніним вчинили збройний переворот у Петрограді, поставивши крапку на сподіваннях багатьох в Україні щодо можливости перетворення Московії на демократичну федеративну республіку. Відповідно 20 (7) листопада УЦР ІІІ Універсалом проголосила Українську Народну Республіку. Червона Москва не мала наміру вести з Києвом дискусії про принципи федералізму й у грудні 1917 року Раднарком висунув Центральній Раді ультиматум, а відтак розпочав відкриту війну проти УНР. Відверта імперськість та брутальність у її реалізації з боку Москви, обстріл київського будинку Грушевських та загибель матері історика призвели до краху його політичних ілюзій. І тоді Грушевський написав свою знамениту тезу: «Перше, що я вважаю пережитим і віджитим, таким, «що згоріло в моїм кабінеті», се наша орієнтація на Московщину, на Росію». 22 (9) січня 1918 року Центральна Рада на засіданні під головуванням і за пропозицією Грушевського ІV Універсалом проголосила УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу. Проте було надто пізно. Помилкові уявлення Грушевського та багатьох діячів Центральної Ради про можливість демократичної перебудови колишньої імперії, недооцінка темпів військової організації та тривале небажання переходити до створення повноцінної регулярної армії коштували Україні дорогоцінного часу. Перед агресією більшовицької Росії українська держава опинилася без достатньої військової потуги, здатної ефективно захистити її існування.
7 лютого (25 січня) 1918 року Грушевський разом із урядом УНР залишив Київ. 25 (12) лютого 1918 року на засіданні Малої ради в Коростені ініціював затвердження тризуба гербом УНР. 9 березня 1918 року за підтримки німецьких військ уряд УНР повернувся до Києва. Під керівництвом Грушевського було розроблено Конституцію УНР, яку 29 квітня 1918 року затвердила Центральна Рада. Цього ж дня, за підтримки німецького гарнізону, Павло Скоропадський здійснив державний переворот, унаслідок якого Центральна Рада була позбавлена влади. Грушевський відійшов від політичної діяльности та займався науковою працею. Взяв діяльну участь в обговоренні питання про заснування Української академії наук, проте відмовився від пропозиції увійти до складу академії, створеної гетьманом П. Скоропадським.
У лютому 1919 року переїхав до Кам’янця-Подільського, потім до Станіславова (нині Івано-Франківськ), а в березні 1919 року емігрував до Чехо-Словаччини. Відтак виїхав до Відня як представник Української партії соціалістів-революціонерів; активно займався публіцистичною та науковою діяльністю. У Відні заснував Український соціологічний інституту (1919), редагував друкований орган УПСР «Борітеся – поборете!», часописи «Східна Європа» і «Наш стяг» (1920–1922). Виїздив також до Женеви, Берліну та Парижу.
Перебуваючи в еміграції, розчарувався в байдужости керівників західних країн щодо долі України, наслідком чого зродилося бажання повернутися на батьківщину. Грушевський написав листи С. Косіору та голові РНК УСРР Х. Раковському з проханням про дозвіл на повернення в Україну. Очевидно, радянське керівництво з пропагандивних міркувань не могло пропустити такого зручного шансу, і 2 листопада 1923 року Політбюро ЦК КП(б)У прийняло відповідну ухвалу. 31 грудня 1923 року Грушевського заочно обрано академіком Всеукраїнської академії наук, а в березні 1924 року він разом із сім’єю повернувся до Києва. Правда, тепер родині довелося тіснитися у двох невеликих кімнатах флігеля, який Грушевські придбали разом із садибою у 1908 році. Працював у ВУАН, очолював археографічну комісію, створив низку науково-історичних комісій, намагався згуртувати представників різних наукових шкіл українських істориків, редагував відновлений ним часопис «Україна» (1924–1930) та низку видань історичної секції ВУАН.
3 жовтня 1926 року відбулося урочисте відзначення 60-ліття від дня народження та 40-ліття наукової діяльности Грушевського. 12 січня 1929 року його обрано академіком Академії наук СРСР, а вже восени 1929 року розпочався погром створених ним історичних інституцій та арешти більшости його співробітників і учнів. 7 березня 1931 року вчений переїхав до Москви, однак 23 березня був заарештований органами ДПУ за звинуваченням у керівництві вигаданим «Українським національним центром». Арештанта перевели до слідчого ізолятора ОДПУ в Харкові. Під час слідства він визнав себе винним у сфабрикованій справі, після чого 4 квітня його звільнили з-під арешту. Грушевський повернувся до Москви й повністю занурився у наукову діяльність.
У жовтні 1934 року виїхав на лікування до санаторію в Кисловодську, Ставропольського краю. У нього раптово з’явився карбункул, після чого почалося лікування, що завершилося оперативним втручанням. Стан ученого погіршився, розвинувся сепсис, і через декілька днів Михайло Грушевський помер. Прямих доказів, що смерть була організована радянськими спецслужбами немає, проте архівні дані свідчать, що вчений постійно перебував під їхнім пильним стеженням. Смерть Грушевського надто докладно збіглася з погромом українізації та фізичним знищенням великого числа діячів українського інтелектуального середовища. Враховуючи значимість постаті вченого для українського суспільства, влада перевезла його тіло до Києва, за кошт держави влаштувала пишний похорон і захоронила на Байковому кладовищі. Авторами пам’ятника стали скульптор Іван Макогон та архітектор Василь Кричевський.
Грушевський безперечно належить до грона тих визначних інтелектуалів, які після багатьох століть бездержавности зробили, здавалося б, неможливе – створили той духовний простір, що зумовив усвідомлення українцями себе окремою самобутньою нацією. Він дав українцям науково обґрунтований фундамент і знання, які серед широкого загалу українського суспільства розтрощили ілюзію, що ми є лише біологічним придатком більш успішних північного чи західного імперських сусідів, і сформували розуміння та переконання, що Україна має власний народ, власну історію і право на власну самостійну державу. Грушевський належить до числа тих, хто вплинув на формування суспільної свідомости на подальші десятиліття, включно до наших днів. Він популяризував концепцію української держави, яка повинна стати прикладом толерантности та взаємної поваги між окремими громадянами цієї держави не залежно від їх етнічного походження, а також між народами, яка не мала бути джерелом конфліктів чи дискримінації. Християнство він розглядав як один із визначальних чинників формування як індивідуальної, так і колективної ідентичности українців та усвідомлював його визначну роль у творенні української історії та збереженні традицій і цінностей народу. Але попри це був рішучим прихильником свободи совісти і не підтримував ідею державної церкви, вважаючи, що релігійні переконання є особистою справою громадян. На жаль, у питаннях негайної розбудови потужного українського війська Грушевський виявився менш далекоглядним, а нерішучість Центральної Ради на перших етапах української революції спричинила фатальну для держави втрату часу для творення національних військових підрозділів, що згодом, у контексті вкрай несприятливих зовнішніх обставин, призвело до втрати самої державности. Проте некоректно стверджувати, що Грушевський особисто призвів до «втрати України». Українська революція була винятково складним процесом, у якому схрестилися десятки різних ідеологічних та політичних сил, агресія одразу декількох ворожих військових потуг і, очевидно, ще не вповні сформована державницька позиція значної частини українського суспільства. Україні трагічно забракло ще декількох десятиліть розвитку й становлення цієї державницької ідеології. Тож поразка УНР не була наслідком помилки однієї людини, але вислідом багатьох зовнішніх і внутрішніх несприятливих чинників. Він належав до покоління українських інтелектуалів, яке навчилося пізнавати і розуміти українську націю, проте ще не встигло навчитися її захищати.
