До редакції The Wall Street Journal
Шановний редакторе!
Українська повстанська армія (УПА) була одним із найбільш героїчних
формувань в історії України. Її було створено в розпал Другої світової
війни для боротьби з нацистськими окупантами на теренах Західної
України. Ця конкретна антинацистська мета добре задокументована в
архівах.
У той час, зокрема у 1943 році, на теренах Західної України (зокрема
на Волині) діяло чимало збройних сил. Окрім нацистів та УПА, там були
присутні радянські партизани, польська Армія Крайова, польські
комуністичні партизани та Червона армія, що наступала. Серед цивільних
жертв були українські селяни й містяни, частина польських
селян-колоністів, а також невелика кількість євреїв, які приєднувалися
до різних формувань, рятуючись від нацистської жорстокості та повного
винищення. У лавах УПА також було чимало євреїв.
Це був надзвичайно хаотичний час і регіон — передусім через те, що
тривала війна, а також через діяльність численних військових і
напіввійськових формувань. Населення Волині на 90% складалося з
українців, на 9% — з поляків і на 1% — з представників інших
національностей. Кількість польських жертв була суттєво завищена
Польським інститутом національної пам’яті та нинішнім президентом
цього інституту Каролем Навроцьким.
Поняття «етнічна чистка», про яке йдеться у статті, було запроваджене
на теренах Західної України польськими окупантами ще наприкінці 1920-х
років. Це здійснювалося в межах стратегії «пацифікації»
(умиротворення). Згодом цю політику перейняла Армія Крайова, прагнучи
визначити етнічні межі на повоєнний період, коли мало бути відновлено
польську державу. Насправді ж було невідомо, хто зрештою переможе.
Польське цивільне населення масово вступало до лав нацистської
поліції. Українці ж швидко розчарувалися в політиці нацистів, яка
відразу продемонструвала антиукраїнську спрямованість. Українських
націоналістичних лідерів без суду й слідства заарештовували та
ув’язнювали в концтаборах. Мій батько, український націоналіст, був
заарештований нацистами у вересні 1941 року й перебував в ув’язненні
до травня 1945-го в різних нацистських концтаборах, зокрема в Аушвіці.
Головна проблема вашої статті від 28 вересня про польсько-українську
історичну суперечку полягає в тому, що вона має наклепницький
характер: у ній немає жодних доказів чи аналізу — лише образи на
адресу українських героїв. Журналістам варто писати про актуальні
події, як-от нинішні ексгумації на Західній Україні, але без
історичних маніпуляцій з будь-якого боку. Будь ласка, дотримуйтеся
фактів.
Українсько-польські відносини сьогодні є надзвичайно важливими. З
огляду на російську агресію та жорстокість, вони навіть можуть мати
екзистенційне значення для обох країн. Публікуючи безпідставні
звинувачення, що лише сіють розбрат, ви завдаєте шкоди і Україні, і
Польщі. Це вигідно лише Росії. WSJ мала б розуміти це краще.
І наостанок. У сучасній Польщі є село, яке колись було українською
(лемківською) землею. Воно називається Павлокома. Це місце є особливо
цікавим, оскільки в березні 1945 року тут сталася різанина. Українці
стверджували, що польська Армія Крайова (АК) знищила 366 мирних
українських жителів. Польща не заперечувала самого факту події, але
відкидала звинувачення, наполягаючи на тому, що загиблі були бійцями
УПА, яка воювала проти АК. Я відвідав місце поховання жертв. Хоч як
дивно — і це свідчить про прозорість, але водночас, відверто кажучи,
викриває провину поляків, — там стояв пам’ятник із написами, що
містили імена та дати народження й смерті похованих. Переважна
більшість імен належала жінкам, а вік багатьох із них становив менше
восьми років.
Я запитав себе: як це можна пояснити й водночас наполягати, що це не
була різанина? Я відвідав це місце нещодавно. Виникло й інше
запитання: як це не приховали? Як дозволили цьому пам’ятнику стояти? А
втім, він стоїть. У обох народів є хороші люди. Жителі польської
Павлокоми дозволили пам’ятнику з його викривальними написами
залишитися на місці.
Ми повинні пам’ятати про Волинь 1943 року та інші місця, як-от
Павлокома 1945 року; не можна забувати й про операцію «Вісла» 1947
року, коли 150 000 українців було примусово виселено з їхніх
споконвічних земель (які після війни відійшли до Польщі) на нові,
колись німецькі території — задля забезпечення етнічної однорідності
Польщі. Ми не можемо й не повинні цього забувати. Але нам потрібно
рухатися далі. Існує велике зло, що загрожує обом народам, а ймовірно
— Європі та світові: російська агресія. Заради майбутніх поколінь
навчімося загоювати рани та співпрацювати.
З повагою,
Аскольд С. Лозинський
Автор — адвокат і колишній президент Світового Конґресу Українців.
