Трагедія с.Козари. Угорські садисти й досі не засуджені міжнародним трибуналом, а злочини вчинені ними не мають терміну давности. (80 років тому)
11.03.1943 – у відповідь на дії радянських партизан німецький каральний загін СД та угорські вояки (якщо їх можна назвати воїнами) вщент знищили с. Козари на Чернігівщині. В сільському клубі розстріляно 270 людей похилого віку, жінок та дітей, у приміщенні школи розстріляно понад 200 дітей та вчителів, загалом жорстоко вбито 3908 мирних мешканців, повністю спалено 870 господарств, село перестало існувати.
Із спогадів Марії Савонько: «Повставали ми раненько. Надворі ледь сіріло. Старшенька моя дочка, десятикласниця, вийшла з хати по воду. А за хвилину чую зойк, глухі удари. Кинулась у сіни. Карателі добивають прикладами Ганнусю. Я закричала дико, і автоматна черга вдарила в груди… коли я прийшла до тями, побачила, що лежу в хаті, у купі трупів, у крові своїх дітей: Ганнусі, Оленки, Євдокії, Гриші. У колисці забитий онучок, а поруч — його мати, моя невісточка Маруся.
До хати забігли поліцаї, спорожнили шафу, шухляди комоду, тягли через поріг клунки з нашими речами, потім розлили гас і підпалили. А в мене сили немає підвестися. Полум’я швидко охопило все навколо. З тріском лопнуло і розсипалося віконне скло. Я почала задихатися… Не пам’ятаю, як виповзла надвір. Свіже повітря додало крихту сили. Огледілася. Горіли і валилися сусідні хати, чулися страшенні крики, тупотіння ніг, стрілянина. Я ледве доповзла до картопляної ями, звалилася у студену воду, знепритомніла… Троє діб пролежала у крижаній воді. Потім ті, хто врятувався, знайшли мене, виходили…».
Із спогадів Анатолія Скрипки: «Мені було 16 років, коли увірвались гітлерівці. Вони під’їхали до нашого дому на машині й одразу ж почали стріляти. Ми встигли вискочити з дому і кинутися бігти. Гітлерівці обстріляли нас з кулемета. Ті, що лишилися живими, скотилися в канаву і поповзли до найближчої садиби. Там ми залізли у підвал, де вже сиділи жінки, старі, діти. Чуємо, до двору заїхала машина. Фашисти оточили підвал і наказали виходити. Ми вийшли. Нас вишикували в шеренгу і почали стріляти з автомата. Ми з матір’ю кинулися бігти. Куля наздогнала мене, і я, поранений у ногу, впав. Мати, поранена в груди, впала на мене. Гітлерівець добив мою маму з пістолета. Я втратив свідомість. А коли прийшов до пам’яті, знову поповз у підвал. Там сидів Микита Стельмах і якась жінка з хлопчиком на руках. Вона злякалась мене і вибігла у двір. Жінка з дитиною вилізла на дах сараю, а Стельмах, побачивши свою дружину і двох малих дітей мертвими, закричав не своїм голосом. Гітлерівець повернувся. Стельмах кинувся на нього і схопив убивцю за горло. На крик прибігли інші фашисти, застрелили Микиту, підпалили хату, сарай і дали чергу з автомата по підвалу. Але в мене не попали. Я бачив, як у вогні билася жінка з дитиною. Вона закутала хлопчика і кинула в сніг. Гітлерівець підхопив його на багнет і кинув у вогонь. Мати закричала, як божевільна, і кинулася за дитиною в полум’я».
