«Сіра дама» німецької політики
Олег Баган
керівник Науково-ідеологічного
центру ім.Д.Донцова
Вся правда про Ангелу Меркель
Нещодавнє обрання головою Християнсько-демократичного союзу, найбільшої за впливами й політичними ресурсами партії Німеччини, Арміна Лашета й одночасні заяви багатолітньої канцлери Німеччини Ангели Меркель про майбутній її відхід від керівних позицій в країні провістили закінчення певної політичної ери, ери меркелізму. Ангела Меркель була незмінним канцлером Німеччини від 2005 р., тобто 16 років. В останні принаймні 10 років А.Меркель була фактично найвпливовішим політиком об’єднаної Європи, відтак – однією із найвагоміших постатей в політиці планети. Вона впливала на найрізноманітніші процеси від економіки до геополітики, вона протегувала сотням найрізноманітніших політиків, які за такої підтримки виявлялися на ключових посадах в найрізноманітніших сферах і різних країнах. Найуспішнішим її протеже можна вважати нинішню голову ЄС німкеню Урсулу фон дер Ляєн, яка перед тим була міністром оборони Німеччини. Водночас Ангела Меркель багато що заблоковувала, маніпулювала великими й стратегічно значущими міжнародними тенденціями. Тож, закономірно, виникає потреба зробити бодай ескізні підсумки щодо політичної лінії цього політика з проекцією на українські аспекти її впливів.
Спочатку подамо кілька штрихів до біографії Ангели Меркель, яка проливає світло на деякі несподівані й навіть загадкові її дії. Народилася Ангела Каснер в Гамбурзі в 1954 р., в сім’ї лютеранського пастора Горста Каснера й Герлінди Каснер (в дівоцтві Єнч). Батько був германізованим поляком, уродженцем міста Познань, тільки у 1931-і рр. він змінив своє польське прізвище Казьмерчак на Каснер. Мати Герлінда народилася в Данциґу (тобто в польському Ґданську) й, очевидно, також мала польське коріння. Перша цікавинка в біографії А.Меркель: її дід по-батькові Людвік Казьмерчак, поліцейський в Познані, служив у армії Юзефа Галлера в 1918—1920 рр., тієї самої армії, яка нанесла вирішальний розгромний удар Західно-Українській Народній Республіці. Безумовно, важко відгадати, чи дідові шовіністичні погляди щодо українців якось перейшли через батька в свідомість Ангели, але…
Друга цікавинка біографії: в рік народження Ангели її батько Горст Каснер переїхав в офіційно комуністичну й атеїстичну Німецьку Демократичну Республіку й спочатку отримав парафію в м.Перлімберґ, а потім у м.Темплін. За кілька років її батько займав вже високі посади в системі лютеранської освіти НДР.
Сама Ангела успішно закінчила школу в Темпліні й вступила у 1973 р. до Ляйпцизького університету ім. К.Маркса на фізичний факультет. Особливо добре знала математику, вивчала російську мову. Брала участь у спільних зустрічах німецьких та совєтських (із Ленінграда й Москви) студентів-фізиків. У 1971 р. вийшла заміж, як потім сказала, «не подумавши», за студента-фізика Ульриха Меркеля, чиє прізвище вона так згодом прославила. Паралельно Ангела брала активну участь в діяльності Вільного союзу німецької молоді, такого собі аналогу совєтського комсомолу.
У 1979 р. сім’я Меркель переїхала до Берліна й невдовзі Ангела отримала посаду в Центральному інституті фізичної хімії при Академії наук НДР. У 1981 р. подружжя розпалося. Невдовзі вона стала коханкою одруженого батька двох дітей Йоахіма Завера. Так тривало багато років, коли Йоахім розвівся, вони у 1998 р. офіційно оформили свій шлюб.
У 1986 р. Ангела захистила дисертацію з теоретичної хімії. Хоча вона й була громадською активісткою, але не вступила до Соціалістичної єдиної партії Німеччини, керівної в НДР.
У 1989 р., коли в НДР почали стрімко розвиватися демократичні процеси під впливом послаблення СРСР, Ангела вступила до нової партії «Демократичний прорив». За своєю ідеологією ця партія була таким собі гібридом лівих та «зелених» ідей, тобто ніщо не провіщало майбутню кар’єру Меркель в консервативній партії Християнсько-демократичний союз. І це теж цікавинка. У «Демократичному прориві» Ангела скоро зайняла важливу посаду: прес-секретаря голови партії Вольфґанґа Шнура, згодом виявленого як агента Штазі, тобто Міністерства держбезпеки НДР. Запам’ятаємо цей факт.
Після перших демократичних виборів в НДР 18 березня 1990 р., на яких «Демократичний прорив» зазнав цілковитої поразки, отримавши менше 1 % голосів, Ангела Меркель якимось дивом отримала посаду заступника прес-секретаря в новому уряді, який очолив Християнський демократ Лотар де Мезьєр. У надзвичайно стрімких подіях 1990-го року коли пришвидшилися процеси об’єднання ФРН і НДР, Ангела очолила групу із «Демократичного прориву», яка повела цю непопулярну партію в ряди всенімемцької ХДС. Тоді виняткову роль в долі Меркель зіграв такий собі Гюнтер Кравзе, уповноважений від уряду НДР, який підписав епохальну угоду з об’єднання Німеччини 31 серпня 1990 р. Його біографія також дещо підказує: від 1975 р. Г.Кавзе належав до опозиційної в НДР партії Християнсько-демократичний союз (ця «опозиційність» в тоталітарній державі комуністів, зрозуміло, була формальною й контрольованою); у 1991 р. він став міністром транспорту об’єднаної Німеччини, але дуже скоро покинув цю посаду через корупційний скандал; потім був бізнесменом, торгував нерухомістю, був звинувачений у фінансових махінаціях і в 2002 р. засуджений на три роки тюрми. Цей цинічний аморалізм Г.Кравзе явно підказує, що за духом він не був ніяким «опозиціонером» і «християнським демократом» в НДР, а, скоріше за все, був агентом тієї ж Штазі.
Натомість протеже скандального Г.Кравзе – Ангела Меркель – успішно продовжувала свою кар’єру стрімкого злету. В жовтні 1990 р. на об’єднавчому з’їзді ХДС в Гамбурзі вона провела особисту зустріч із головою ХДС і канцлером Німеччини Гельмутом Колем. Надалі вона стала його улюбленицею
Г.Кравзе продовжує опікати Ангелу: спочатку вона отримує штатну посаду міністерського радника у Федеральному відомстві преси й інформації ФРН; згодом, в грудні 1990 р., її висувають кандидаткою до парламенту в одномандатному окрузі Штральзунд-Північна Передня Померанія-Рюґен в землі Мекленбурґ-Передня Померанія (Північний Схід Німеччини) й одночасно вона займає 6-е місце в партійному списку. Перемога на виборах із 48,5 % голосів підтримки була закономірною з огляду на неймовірну популярність ХДС в Східній Німеччині, яка тоді рішуче відкинула комуністичну партію. Так людина із ліво-ліберальним світоглядом, з дуже сумнівними особистими зв’язками (фактор Г.Кравзе), із, м’яко кажучи, аморальним минулим (факт розбиття сім’ї Й.Завера) стала членом Бундестаґу в якості нібито «консервативного політика», «прихильниці християнсько-демократичних цінностей». Теж цікавинка.
Та кар’єра А.Меркель продовжує стрімко летіти вгору. Вже в січні 1991 р. вона стає міністром у справах жінок і молоді в новому уряді Г.Коля. Відтоді її починають називати «дівчинкою Коля» через те, як по-батьківськи тепло й опікунськи він ставився до неї. Того ж року А.Меркель стає однією із заступників голови ХДС. ЇЇ дивом обминає скандал із Г.Кравзе, через який втратили свої посади багато східнонімецьких політиків, в т.ч. Д. де Мезьєр. Це також цікаво.
У 1993 р. вона стає головою ХДС в землі Мекленбурґ-Передня Померанія. Після чергових виборів до бундестагу в 1994 р. А.Меркель отримала портфель федерального міністра з охорони середовища, природи і ядерної безпеки. У своєму виборчому окрузі вона знову отримала тріумфальні 48% голосів. У цей період починає зростати авторитет А.Меркель як самостійного, вагомого політика в ХДС. Після поразки ХДС на виборах 1998 р. і формування соціал-демократичного уряду на чолі із Г.Шредером Ангела продовжує зміцнювати свої позиції. Новим лідером ХДС стає Вольфґанґ Шойбле, який пропонує Ангелі ключову посаду – генерального секретаря ХДС.
У 1999 р. почався гучний політичний скандал у зв’язку з виявленням фактів про незаконне фінансування ХДС в часи Г.Коля. За українськими мірками це був ніякий не скандал (у нас «брудні» гроші на фінансування партій йдуть мільярдами), але для неймовірно чесних німців навіть найменші формально-документальні неузгодженості із законом виглядали, як щось «страшне», «недопустиме». На Г.Коля лягла велика пляма.
А.Меркель відразу поспішила радикально відректися від свого покровителя, виступила за «очищення лав партії», за відкидання усієї її «старої гвардії». В ХДС, справді, відбулося кардинальне оновлення верхніх ешелонів партії, серед нових висуванців ліво-лібералка А.Меркель вже почувалася, як риба в воді, адже тепер до влади прийшли люди, виховані в часи стрімкого наступу неолібералізму в усій Європі, крайні прагматисти, космополіти, технократи. Тобто процес переродження консервативної партії ХДС розвивався об’єктивно в умовах тотальної облоги неолібералізмом Західної цивілізації, однак поява такої фігури, як Ангела Меркель, – людини цілком відірваної морально й ідейно від політичних традицій повоєнної ФРН (факт її надактивна участь у Вільному союзі німецької молоді), людини по-пристосуванськи й цинічно налаштованої (її раптова зміна ідеологічних переконань у 1990 р.) – надав цьому процесові особливої маркантності, деструктивності.
10-го квітня 2000 р. в Есені на федеральному партійному з’їзді ХДС А.Меркель була тріумфально обрана головою партії. Так почалася нова «ера Меркель» в німецькій політиці.
Наступні роки в кар’єрі А.Меркель були позначені вправними маніпуляціями, вдалими тактичними ходами, внутрішньопартійними інтригами, внаслідок яких «сіра дама» німецької політики (так негласно її назвали через безбарвність натури й показово скромну, вивірену поведінку) стала цілковитим господарем ХДС. Це підтвердив у 2002 р. черговий партійний з’їзд ХДС в Гановері, на якому за А.Меркель проголосували 746 представників із 796-ти.
Поступово ХДС почала перемагати на земельних виборах в Німеччині, при чому в різних регіонах, навіть в тих, де традиційно десятиліттями втримували місцеву владу соціал-демократи – головні й відвічні суперники християнських демократів, наприклад в Гамбурзі в лютому 2004 р. Насправді ця політична тенденція була об’єктивною, оскільки провалювалася політика соціал-демократів на чолі з безвідповідальним та купленим російським Газпромом Г.Шредером. Але за неписаним законом логіки демосу, суспільство всі політичні перемоги ХДС приписувало заслугам пані Меркель, мовляв, «розумному, зважливому й практичному» політикові. Так почав творитися політичний міф про Ангелу Меркель як нібито якогось виняткового політика.
Саме тоді А.Меркель зуміла «протиснути» вперше на такому високому рівні кандидатуру свого ставленика Горста Келера на посаду президента ФРН. Власне «протиснути», бо за іншого кандидата, Вольфґанґа Шойбле, виступали й визнані лідери ХДС Роланд Кох та Фридрих Мерц, і голова баварського Християнсько-соціального союзу Едмунд Штойбер.
До 2005 р. А.Меркель, виявляючи свій приховано шорсткий та цинічний характер, позбулася всіх нелояльних до неї людей у верхніх ешелонах ХДС. Вона стала безальтернативним кандидатом на посаду канцлера Німеччини. 2 листопада 2005 р. Ангелу обрали канцлером після складних перипетій післявиборчих узгоджень позицій і сил.
Цей успіх так вразив міжнародне суспільство, що Ангелу Меркель протягом 2006—2008-го рр. журнал «Форбс» тричі оголошував найвпливовішою жінкою світу, тоді ж журнал «Тайм» двічі назвав ї найвпливовішим політиком планети.
У 2007 р., коли Німеччина головувала в ЄС, А.Меркель вдало використала це для зміцнення свого іміджу. Вона запропонувала низку широких ініціатив для розвитку ЄС і його зовнішньої політики, серед яких були нова енергетична політика, концепція захисту клімату, плани з розвитку трансатлантичної економічної співпраці, підтримка держав в регіонах Чорномор’я та Середньої Азії.
Хоча насправді А.Меркель послідовно вела політику на тотальну неолібералізацію ХДС і німецького суспільства, вона вдало зіграла на настроях Європи, наляканої напливом іммігрантів із країн третього світу: кілька разів вона публічно заявила, що політика мультикультуралізму не працює і є певною загрозою для Європи. Цього було досить, щоб довкола позиції А.Меркель і ХДС в Німеччині згуртувалася велика частина вправо зорієнтовних громадян, що забезпечило партії велику низку перемог на всенімецьких і регіональних виборах впродовж десятка років. Почав зростати авторитет А.Меркель і за кордоном. Хоча насправді А.Меркель нічого не робила для того, аби якось запобігати загальній політиці мулькультуралізму в ЄС, навпаки, всяко сприяла їй, і сприяє сьогодні. Це яскравий приклад фарисейства й хитрості «сірої дами».
Ще одним додатковим і об’єктивним фактором, який сприяв політичним успіхам А.Меркель, став стабільний процес зростання німецької економіки. Зрозуміло, що ніяких особливих заслуг в цьому А.Меркель і її урядів не було, просто чесні німці люблять багато й совісно працювати. Але факт великої стабільності й заможності німецького суспільства залишається фактом. І це щедрими «плюсами» приставало до авторитету Ангели Меркель.
Серйозним викликом для неоліберальної лінії ХДС стала поява у 2013 р. радикальної партії «Альтернатива для Німеччини», яку створили переважно колишні члени ХДС, незадоволені політикою А.Меркель, економічною ситуацією в єврозоні, загальним космополітизмом у Європі. Вже за 4-и роки «Альтернатива» набрала понад 12 % голосів на парламентських виборах і це був сенсаційний успіх, яки приніс молодій силі 91 місце в бундестазі. Хоча ця партія відразу влізла в праворадикальні, расистські, ксенофобські тенденції розвитку, вона все одно стала викликом для ХДС, бо суспільство захопила тенденція правішання, а це відірвало частину його електорату. Тобто А.Меркель завела свою партію у певну політичну пастку: вперто тихо руйнуючи правдиві консервативні й християнство-демократичні принципи в ХДС, вона відвернула від неї велику частину німецьких консервативних виборців, які завжди були вагомою суспільною силою, і мимовільно витворила велику нішу для формування праворадикального руху. Так була зруйнована рівновага, на якій базувалася післявоєнна Німеччина.
Від 2-ї половини 2000-х рр.. негативні впливи А.Меркель позначилися й на політиці усього Європейського Союзу, в якому Німеччина почала грати виняткову роль. Спочатку вона, попри свою словесну критику, нічого не зробила, щоб зупинити будівництво російського Північного потоку, через який, торгуючи газом, Москва зможе забезпечити тривалі впливи на Європу. Навіть більше, А.Меркель постійно була головним «стратегом» політики порозуміння з агресивним Кремлем. Саме це давало їй моральні підстави для заблокування руху до НАТО Грузії й України, який намітився в середині 2000-х рр. після «Трояндової революції» 2003 р. і «Помаранчевої революції» 2004 р., щоб, мовляв, не «тривожити національні амбіції росіян».
Саме А.Меркель була тим головним «слоном» на шахівниці ЄС, який вперто протискав і протискає завзяту політику мультикультуралізму, тобто нескінченного напливу до Європи афро-арабських переселенців, хоч на словах вона виступала нібито проти мультикультуралізму.
Симпатії до Москви, які А.Меркель навіть вибудовувала в певну систему як план «великого порозуміння між Сходом і Заходом», стали очевидними в зовнішній політиці Німеччини. Саме виходячи із цієї візії, під тиском А.Меркель було заблокувано надання ПДЧ для Грузії та України на Бухарестському саміті НАТО в квітні 2008 р., що б відкрило для цих держав дорогу до військового союзу. Зрозуміло, що ніхто нічого поганого не подумав тоді про «сіру даму», ніхто не згадав загадкового Г.Кравзе чи шпигуна Штазі В.Шнура, які відіграли таку велику роль в її становленні. А вже у серпні 2008 р. Росія напала на Грузію, ця країна була «поранена» дуже сильно в усіх аспектах. Москва відчутно зміцнила свої позиції на Кавказі.
Ця агресія, як і паралельна репресивна політика В.Путіна проти російської опозиції, його відверті імперські заявив дещо протверезили західних політиків, змусили міняти тактику. Дещо обережнішою стала й «чуйна» А.Меркель. Агресія Росії в Україні 2014 р. стала певним переломним моментом. Щоб зберегти обличчя перед європейцями, й німцями зокрема, А.Меркель формально була лідером в тих всіх акціях, які, включаючи санкції проти чільних посадовців В.Путіна і окремих сфер російської економіки, здійснював колективний Захід проти імперської політики Москви. Правда, вже давно настав час, щоб задуматися над тим, чому ці економічні санкції, введені з такою помпою, так піднесені світовими ЗМІ як «страшний удар по режимові В.Путіна», реально діють щось дуже вже «лагідно» щодо потенцій Росії, агресивність якої за ці 7 років «під санкціями» тільки зросла. Ну, от назвімо хоч би одну галузь, в якій Росія послабилася? Чомусь ніяка не спадає на думку.
Паралельно з особливою системністю А.Меркель не зробила нічого вагомого й значущого, щоб посилити позиції тих держав Східної Європи, які зазнавали тиску або й відкритих атак Росії, насамперед Грузії й України. Наприклад, за весь 16-річний період її незмінного канцлерства вона не налагодила активних стосунків із жодним із чотирьох українських президентів, які змінилися за цей час. Не треба читати спеціальних книг із геополітики якогось Фридриха Ноймана чи Карла Гаусгофера, цих видатних німецьких класиків (досито поглянути на карту Європи), щоб зрозуміти, що геополітична співдія між Німеччиною й Україною випливає із самого їх геополітичного розташування, як співдія між Балтійським і Чорноморським просторами, як два завершальні обриси Середньої Європи – цивілізаційно цілісного й органічного макрорегіону. Однак розумна Ангела чомусь цього ніяк не може цього збагнути. Це усвідомлював ще Отто фон Бісмарк, коли планував у кінці ХІХ ст. відродити Князівство Київське на території України, щоб здійснити геополітичну противагу Російській імперії; але чомусь його ідеї не стають «класикою політичного думання» для тих, хто сьогодні перебуває на його рівня посаді, коли це «Князівство Київське» існує у вигляді суверенної України. Знов загадка мислення «сірої дами».
Очевидно, що головною метою А.Меркель на посаді канцлера наймогутнішої держави Європи, метою її зовнішньополітичних впливів була профанація правдивих ідей консерватизму й християнської демократії, які якраз за своєю партійною приналежністю вона б мала поглиблювати й плекати. У цьому немає нічого дивного, якщо ми згадаємо, як наша канцлерка в далекому 1990 р. внаслідок карколомного й загадкового стрибка стала «християнською демократкою». Тоді їй було 36 років. Важко повірити в те, що людина в такому віці може докорінно змінити свій світогляд (перед тим вона була лівачкою й майже еко-активісткою), особливо людина-політик. Лише один Бог і, думаємо, таємна Штазі можуть пояснити те диво, через яке така людина змогла опанувати найбільшу німецьку консервативну партію.
Наступним великим успіхом А.Меркель в плані космополітизації Європи були дії, спрямовані на те, аби нейтралізувати й зупинити впливового баварського політика Манфреда Вебера із ХСС, євродепутата, який претендував на посаду голови Єврокомісії. Саме М.Вебер був зробив низку гострих заяв із засудження Північного потоку, про потребу принциповішої політики проти Росії тощо. Натомість головою стала давня соратниця Меркель, викапана мультикультуралістка й неолібералка за духом Урсула фор дер Ляєн, яка й сформувала новий, надзвичайно безхребетний уряд Єропейського Союзу, головною ознакою якого є те, що в ньому представники із країн Середньої і Східної Європи, тобто якраз ті, які завжди займають послідовно антиросійські позиції, вказуючи на імперіалізм Москви, який вони добре знають і відчувають, опинилися на маргінальних посадах. Натомість ключовими в уряді виявилися такі, як іспанець Йозеп Борель, комісар у справах зовнішньої політики, який недавно оскандалився в Москві своєю невиразністю й безпринципністю, викликавши осуд навіть в відвертих лібералів.
Тобто, в якому ракурсі не подивися на політику Ангели Меркель, завжди в глобальних вимірах входить так, що вона грає на руку Москві.
Ось і останній упіх А.Меркель як політика «таранного типу» – обрання безхребетного Арміна Лашета головою ХДС – теж промовляє на користь нашою тези. А.Лашет, керівник ХДС і прем’єр-міністр в землі Північний Райн-Вестфалія (з 2017 р.) вже давно прославився тим, що відкрито підтримував Росію під час окупації Криму, говорив, що її треба «зрозуміти». Так само позитивно він висловлювався про Північний потік. Суперником А.Лашета був Фридрих Мерц, давній противник А.Меркель, який виступає за більш консервативну політику ХДС, за твердішу позицію щодо Росії, зміцнення обороноздатності Німеччини. А.Лашет переміг з перевагою і менше 100 голосів. Авторитет А.Меркель спрацював. Тепер для А.Лашета відкривається шлях до крісла канцлера Німеччини. Перепоною йому, правда, ще може стати прем’єр-міністр Баварії і голова Християнсько-соціального союзу, союзної з ХДС партії, Маркус Зьодер, вельми популярний і в Баварії, і в Німеччині. А може й не стати, бо фактор «сірої дами» ще залишається суттєвим.
Нагадаємо, що в далекому 2005 р. А.Меркель прийшла до влади, критикуючи зв’язки з Газпромом Г.Шредера та засуджуючи проект будівництва Північного потоку, а ось тепер вона ставить на найвищу посаду в партії відверто проросійську людину, після її 16-річного канцлерування нічого не змінилося з Північним потоком і etc. Справді, треба бути «великим політиком», щоб так публічно дурити людей.
Мав рацію знаменитий німецький журналіст, критик режиму в Москві, автор кількох сенсаційних книг про Росію Борис Райтшустер, коли казав, що В.Путін якщо помре, то передусім від сміху над німецькою політикою, над наївністю й довірливістю її чільних представників. Справді, те, на що перетворила А.Меркель німецьку політику, вартує лише зневажливого реготу.
В Україні, та й в світі, А.Меркель користується великою популярністю через свій скромний та ощадний спосіб життя. Часто в інтернеті з’являються фото, як Ангела з чоловіком Йоахімом під руку йдуть в супермаркет за продуктами, або фото її скромного будиночка-помешкання. Це приводить просто в екстаз багатьох українців, морально принижених тією розкішшю, в якій живуть українські політики, не лише столичного, а й регіонального рівня. Ми як нащадки візантійської цивілізації й ментальності звикли, що влада неодмінно означає неймовірні багатства. І це навіть не викликає якогось осуду чи агресивних дій в тих підданих, які не мають таких статків. Нам важко збагнути, що в германо-протестантському світі, до якого належить Німеччина, надмірне багатство й розкіш викликають часто зневагу, нерозуміння, моральне відкидання. Цей світ і його культура дуже виразно проглядаються в країнах такого кола: Норвегія, Швеція, Нідерланди, Данія, Німеччина, Латвія, Естонія, Фінляндія. Найменші дії політиків як публічних і по-громадянськи відповідальних людей на якесь протизаконня, корисливість, корупцію відразу викликають такий великий осуд в суспільстві, просто цілковиту моральну зневагу, що означають для них політичну смерть. Така «смерть» спіткала й Г.Коля, який цілком нічого не привласнював, не порушував ніяких законів, не жив в якійсь розкоші, всього лише в паперах партії були знайдені формальні неузгодження. Але й цього було досить, щоб людину, яка зміцнила державу, надала їй економічного й соціального піднесення, об’єднала десятиліттями роз’єднану рідну батьківщину, по-суті, перекреслили.
Тобто А.Меркель скромна й стримана тому, що інакшим просто не може бути політик в Німеччині, в аскетично-дисциплінованому германо-протестантському світі, який таким формувався ще від Середньовіччя. Ми, при наших бандюганах на посадах, при невситимому жлобстві у владі, при відкритому злодійстві на всіх рівнях управлінської системи, збагнути цього не можемо. Тому дивимося на це величезними від здивування очима й німіємо.
Отже, закінчується «ера меркелізму» в німецькій політиці. Вона означала майже суцільне розмивання ідейних принципів в правому таборі німецької політики, тобто в лінії ХДС-ХСС, означала перетворення Німеччини на важковаговика Європи з опущеними штанами. Саме Ангела Меркель є уособленням того фарисейства, невиразності, тюхтійства, яких сповнена політика Європейського Союзу. Саме вона десятиліття мінімалізувала політичні впливи країн Середньої Європи, нових членів ЄС, від Естонії до Хорватії. Саме вона підтримувала розростання космополітичного неолібералізму в Європі, що тепер загрожує глобальними конфліктами на расовому та релігійному ґрунті в усіх країнах ЄС. Саме А.Меркель є тим політиком, який найбільше посприяв тому, аби В.Путін і його посіпаки після стількох злочинів, які вони скоїли, залишалися цілком прийнятними політиками в Європі. Сірість – це, мабуть, найвідповідніше означення того, на що перетворилася політика Німеччини за останні два десятиліття. І роль в ній «сірої дами», скромної дівчинки із Темпліна, активістки Вільного союзу німецької молоді неабияка.
